Лебедина зграя - Сторінка 6

Соснін був од них у захопленні, новому ж ватажкові комуни Бог не дав хисту розумітися на тому, але не уявляє собі комуни не так без поета, як без сировара, гадаючи, що той не так прославляє комуну своїми віршами, які зрідка друкує місцева газета, як червоними головками сиру, що ними комуна торгує одна на ціле Побужжя. По якійсь хвилі, коли весло знову опинилось у кутку, почулися кроки на східцях, достоту тривожні, й у дверях появився Володя Яворський. З вигляду це був зовсім юнак, у кумачевій сорочці навипуск, у казенних штанях з ушитих галіфе, так що виходили штани щось на зразок гусарських і щільно облягали ноги поета, а взутий був у червоні черевички, переобладнані на чоловічий лад. Для того Володя зрізав підбори (з високих зробив низькі) і вкоротив халявки, що, проте, не могло приховати їх колишньої приналежності. В тих черевичках він скидався на іспанського гранда Середніх віків, а до того ще мав високого, непокірного чуба, в очах читалася суворість та незалежність духу, а ніс також був настроєний войовниче, колись його помітно викривлено в боях за свободу, але так, що він не псував портрета, а лиш гармонійно вписувався в нього і свідчив про те, що майбутнє для цього комунарика буде нелегке, хоч у поставі його ще відчувалася хлопчача цнота, а чи то була сором'язливість перед жінкою. Та коли Мальва приснула в жменю, вперше побачивши живого поета, то він прибрав занадміру гордої пози й незалежно кинув ватажкові комуни:

— Якщо я вам потрібен, то ви могли б піднятися до мене. Товариш Соснін це робив частенько, Климе Івановичу…

Клим Синиця вибачився перед ним, бо й справді не хотів його ніскільки применшити, а далі сказав:

— Пам'ятаєш, я колись говорив тобі про мого товариша, того, що копав криниці? А се його вдова, Мальва Кожушна. Приїхала з Вавилона проти ночі. Мені вранці до Глинська, то, може б, ти осідлав коня й провів цю жінку до вітряків, а то й у сам Вавилон?

— Я боюсь денікінців, — щиросердо призналася Мальва.

— Яких денікінців? — перепитав поет, чекаючи за одним приниженням іншого.

— Мертвих, — посміхнувся на Мальву Клим Синиця. — В нашому рові.

Володя пошкодував у душі, що ті денікінці мертві, а не живі, інакше б він показав цій гарній жінці, що таке поет у бою. Соснін, залишаючи комуну, віддав йому на сховок свою шаблю в піхвах, яку він нарешті зможе застосувати.

Повернувшись на мансарду, він вчепив шаблю до пояса, надів стареньку будьонівку, хоч ніч видалася напрочуд теплою, зодяг шкірянку до колін, що також дісталася йому від Сосніна, й пішов до стайні сідлати коня. Ратна ніч уже вчувалася йому, наранжованому до двобою, в якому він і разу не випробував себе як солдат. Але заки розбудив сторожа у стайні та вивів коня, якого тримали в окремій кліті, та заки перевів стремена для себе, бо у Клима Синиці командармські ноги, то дещо спало з нього того ратного духу.

Загарцював Соснінів кінь під балконом (Соснін купив його за великі гроші) з вершником, екіпірованим для шабельного бою, і кинув той боєць занадто голосно:

— Гей, де ви там запропастилися? Виходьте!

Клим Синиця вийшов на балкон, побачив вершника біля ґанку. Кінь під ним прокинувся, грав нетерпляче, Клим подумав про те, чи не повернути хлопця й провести Мальву самому…

Мальва виходить, піднімає з землі подушечку, яку скинув Андріянів кінь, припасовує її, ніби сідло. Вже на коні похоплюється: забула свою хворостинку. Підіймає голову до балкона: "Там десь моя хворостинка". Але Клим не став її шукати.

Тії їхали ступою, спершу знайомилися їхні коні, звикали одне до одного, форкали, стригли вухами, остерігаючись ночі, а далі заговорили і вони, вершники, яких ще ніщо не об'єднувало, окрім хіба що пітьми та пахощів стерновиськ.

Вона зворушена тим, що він, Володя, великий поет (так сказав про нього Клим Синиця), не відмовився проїхатись із нею. Її кінь так близько ступав біля поетового, що тому довелось огризнутися й дещо пригасити оту атмосферу, яка почала встановлюватись між вершниками.

За комунівськими полями починався Денікінський рів, який колись правив за шанці, коні йшли сторожкіше, лячно позирали на кожне шарудіння у заростях, але поет даремно покладав руку на ефес, даремно вглядався в пітьму — жодного, бодай паршивенького денікінця не появилось, але відчуття остраху, проте, не залишало їх обох, в одному місці навіть коні сахнулись од рову і далі самі помчали вершників риссю. Минули Абіссінські горби, на яких народжуються та чубляться чорні вихори, поминули Бубелів хутір, біля вітряків зупинилися. Мальва взяла супутника за руку з вуздечкою, сказала, що ніколи не забуде його лицарства, а як навідається ще в комуну, то завітає до нього в гості. Дуже цікаво їй побачити його житло, вона ніколи не піднімалася вище другого поверху, і то в їхньому панському домі. Володя сказав, що покаже їй самий шпиль того дому, літню вежу, з якої вдень видно півсвіту. Вона пошкодувала, що не зможе приїхати вдень, боїться поговору, але вночі на тій вежі, напевне, ще цікавіше. Поет нічого не міг сказати, вночі він там не бував, з нього досить мансарди…

Повертався Володя трухцем, начебто боявся розвіяти, розтрусити те дивне почуття, яке залишилося од прощання з цією чудною жінкою. Хотілося сміятись, що воно появилось так раптово, і сумно було від того, що воно таке нетривке, летюче, як насіння кульбаби, — досить найменшого вітру, як те насіння гайне у безвість. Йому ж хотілося, щоб воно бодай трішки врослося, вкоренилося в ньому, хотілося принести на свою мансарду і там побути з ним. Але знову рів, і знову жодного денікінця, і жодної живої душі для поєдинку, тоді як те почуття вимагало хоча б маленького подвигу. Та ось зупинився його кінь, уперся передніми ногами в дорогу, застриг вухами, а вершник мимоволі вихопив із піхов шаблю, далека зірка спалахнула в ній.

— Хто тут? — кинув у чорні зарості, з високо занесеною шаблею.

Йому відповіли крізь смішок:

— Денікінці. — Для такого серйозного випадку прийом майже недозволений.

— Які денікінці? Таких зараз нема. За кого ви?

— За царя й отечество… А ти?

— Ану ж покажіться! Вийдіть сюди!

— Як же ми можемо показатися, коли ми самий дух. А ти хто? Теж дух чи комунар?

І коли один із духів виглянув із рову, щоб подивитися, з ким вони мають справу, то кінь став дибки, а вершник мало не гепнувся на дорогу — він уперше повірив в існування духів, проти яких шабля — ніщо, й дременув із поля бою на такому алюрі, що промчав комунівські ворота і зупинився аж у ставу, в заїзді, де дядьки замочують пересохлі колеса возів, і комунівська череда заходить на водопій, коли повертається з паші. Набрав повнісінькі черевички води, лише тоді збагнув, що шабля тут ні до чого, і ледве вклав її до піхов. Кінь теж охолов, угамувався, і герой тихенько посвистав йому, як насвистують коням, заохочуючи їх до пиття.

Почуття до вавилонської вдови облетіло, як кульбаба, залишився тільки якийсь штурпачок у душі — не знана досі підозра, яку та вдова вселила в нього і якій він щойно сам знайшов підтвердження, що злі духи справді оживають у рові і їх можна навіть побачити. Чи сказати про це Климу Синиці, а чи промовчати, цей не вірить в існування духів, тоді як Соснін говорив, що всі великі поети вірили в існування духів і написали про них свої найгеніальніші твори. Он білі лебеді шугають по озеру, теж, як духи, чисті й величні, може, ради них Володя Яворський тримається мансарди та задушливої сироварні, бо ніхто не знає, що він пише вірші на їхніх крилах, що ті птахи зробили його поетом.

Клим Синиця вже бив у рейку, будив комуну до праці. Либонь, злегковажив, що послав з Мальвою сировара. Згадав, що кінчається червоний лак для глянцювання сиру. Вийняв книжечку, записав: "Звернутись до голландських комуністів, аби вислали червоного лаку". Аж тут сам сировар спішився, веде коня за повід, чавкає своїми "мокасинами", волочачи по землі довжелезну шаблю. Посміхнувся Клим Синиця: "Де так довго барився, хлопче?" А той йому на повному серйозі: "Тихо, не кричіть… Провів оце вашу женщину до вітряків. Їду собі один понад ровом, тримаю руку на ефесі, аж тут денікінці. Звичайно, які в біса денікінці, якась сучасна контра зробила засідку, хотіла мене взяти живцем, але я не дався…" Далі з величезним блиском було описано січу, в якій сировар рубався, наче Олеко Дундич, але ж забув, з ким має справу, зайшов занадто далеко у тих своїх вимислах. Клим Синиця наказав йому вийняти шаблю з піхов, спродовга дмухнув на неї й сказав: "Ця шабля ще ніколи не побувала в бою, і я раджу тобі здати її до нашого музею". А що музею ще не було, він тільки збирався заснувати його, то повернув шаблю сироварові, той вклав її до піхов і похнюплено повів коня до стайні. Облітали з нього останні билинки тих дивних почуттів, які так праглося мати від цієї ночі.

Подвір'я наповнилося ревищем корів, від яких відлучали телят на весь день, до повернення з пасовиська; іржанням коней, що вигуляли на вівсах і затівали бійки біля водопою, та ще галасом людським, бо кожного ранку складалося враження, що комуна ось–ось розвалиться, нізащо не почне свого нового дня, хоч звечора все здавалося налагодженим для подальшого її існування якнайкраще. Поет уже знав ті галасливі комунівські світанки і пройшов у свою сироварню без найменшого сум'яття, а гордо і красиво, як ніколи, ніби свідомий своєї високої довершеності. Сьогодні він зварить нечуваний сир, а завтра повезе до Глинська визрілі раніше головки, з ранніх весняних партій.

Десь опівдні, коли нова партія сиру вже була зварена, вироблена і розкладена на полицях у підвалі сироварні, а бригада Володі Яворського вибралась із задухи та смороду на моріжок, щоб перепочити у затінку, до сироварні завітав Клим Синиця. Йому подобався запах сироварні, щоправда, не дуже приємний, але тут він дотримувався принципу одного римського імператора, що гроші не мають запаху. Сироварня, заснована Сосніним для внутрікомунівських потреб, поволі стала чи не найбільшим джерелом прибутків, окрім голландського сиру, виробляла ще й овечу бринзу (до пошесті на овець). Щоб підправити фінансові справи комуни, вироби сироварні вивозили до Глинська. Там червоні головки сиру видавалися справжнім дивом, вони прославляли комуну стократ більше, аніж вірші юного сировара, що вряди–годи появлялись у місцевих газетах.