Лісом, небом, водою. Частина 2: Леля - Сторінка 23

Чи хто.

"Вони знають, що ви тут". Чому ж не спитати! І ще ці порожні дерева — вони не бачили їх по дорозі сюди. Не може людина пройти повз порожні дерева й не помітити їх! Він завжди знав, що довіряти русалкам не можна. А це ж означає й те, що їм не можна вірити.

І тут із правого боку до нього донісся ледь чутний перестук. Його ні з чим не можна переплутати. Це справді порожні дерева.

Лисий давно не був у цих місцях — мабуть, із зими. Але він тому й не ходив сюди, що знав цей берег дуже добре — кожен куток, кожен кущ, кожен хвощ. Тут не було й натяку на порожні дерева. Хіба може таке статися, що дерево за півроку всихає й перетворюється на порожнє? Виходить, русалка не збрехала. Отже, Марічка справді в небезпеці. І Леля! І Василько. І він сам. Не кажучи вже про Глину.

Наближатися до порожніх дерев не можна. Чому, ніхто не знає. Але всі знають, що то смертельна небезпека. Колись — іще до народження Лисого — в їхньому селі жив чоловік, якого називали Безголовим. Ні, голова у нього була, але дуже маленька. Так і прозвали від народження. Казали люди, він не був дурним. Навпаки. Тільки це дуже рідко виявлялося. Здебільшого Безголовий говорив якісь дивні слова й чинив дивні вчинки. Розповідали, наприклад, що він дуже довго намагався зловити їдючу жабу. Кожен знає, що це безнадійна затія, і Безголовий знав. Коли його питали, навіщо йому жаба, він пояснював щось таке, чого ніхто не міг уторопати. Ніби він хоче її перевиховати. Так ніби це людська дитина чи цуценя. Нічого з того не вийшло, звичайно. Не вдалося йому зловити їдючу жабу. Як він при цьому вижив — так і лишилося загадкою.

А потім він вирішив піти до порожніх дерев. Казав, хоче зрозуміти, чим вони небезпечні. Скільки намагалися його відмовити, але марно — таки пішов. І більше ніхто його не бачив. Ходив він завжди один, тож так нікому й не відомо, що з ним сталося. А більше таких спроб жоден односелець і не робив. Хіба ж немає чим займатися, щоб іще й за безнадійну й безкорисну роботу братися? Усім відомо, що порожні дерева небезпечні й що наближатися до них не можна. Яка різниця — пожирають вони людину чи рвуть на шматки?

— Сліпа пожежа, — тихо промовив Лисий.

— Де?! — Леля завмерла на місці.

— Не де, а що, — відповів Лисий. — Сліпа пожежа створює порожні дерева.

— Чому ти так вирішив?

— Тому що я тут бував сто разів. І ніяких порожніх дерев не було. А зараз вони з’явилися. "Відгородили нас", — як каже твоя русалка. Звідки ще вони могли взятися?

— От дурепа! — Леля вдарила себе кулаком по лобі. — Чому я не спитала, хто вони!?

— Розхвилювалася за Марічку, то й не спитала, — спробував заспокоїти її Лисий.

— Дурна, тому й не спитала, — дівчинка була в розпачі. — Якщо вони можуть керувати не тільки вовкулаками, а й сліпими пожежами, якщо в твоєму… в нашому селі є люди, які їм служать… Ми мусимо хоча б знати, хто вони. Де вони. Які вони. І що їм треба.

— Убити нас, от що їм треба, ми це знаємо, і цього знання зараз достатньо, — твердо промовив Лисий. — Думати будемо потім. Зараз треба тікати. Рятуватися…

Леля знову хотіла щось заперечити, але він не дав їй перебити себе й закінчив:

— І рятувати Марічку, якщо їй справді саме зараз загрожує небезпека.

З цим Леля сперечатися не могла.

Як зіпсувати власну пастку?

Вухань, бувало, ображався на Петруся. Але не сперечався з ним. Це завжди відбувалося майже однаково. Працюють вони, скажімо, над черговою пасткою. І впираються в те, що зробити так, як раніше задумали, неможливо. Тобто треба щось поприміряти, переробити, перелаштувати. Вухань береться за це діло, а Петрусь раптом пропадає. Власне, він нікуди не дівається — осьдечки, поруч. Однак розмовляти з ним, а тим більше — щось разом робити, неможливо. Очі підведе, наче муху над головою видивляється, губи кусає собі й мовчить. І Вухань уже знає, що краще його в ці хвилини не чіпати. Безглуздо.

Але все одно він ображався. І не через те, що малий не відповідав на його запитання. А з іншої причини. З такого задуманого мовчання Петрусь завжди виходив миттю, бурхливо. Він кидався щось робити, щось майструвати, щось переробляти. І отут якраз крилася образа. Бо завжди він брався до чогось, що, на перший погляд, ніяк не було пов’язане з тим ділом, яким вони раніше займалися. Більше того, Петрусь потім надовго втрачав інтерес до проблеми, що зупинила їхню роботу, весь захоплений новою справою.

— Чого б ото не подумати про той… те, що треба? — пробував перевиховати малого й спрямувати його в потрібне русло Вухань.

— А хіба це не треба? — дивувався Петрусь.

— Так хіба ж я той… — втрачав переконливість у голосі Вухань. — Я ж нічого.

На тому виховання й закінчувалося.

Цього разу вони нібито все добре розрахували, нічого не повинно було завадити. Дуже проста конструкція. В траві зашморг, під ним замаскована невеличка ямка. Якщо стати в ямку, там ламається маленька гілочка, від цього розпрямляється висока береза неподалік, зашморг хапає нещасного за ногу й піднімає його над землею головою вниз.

Конструкція проста, але працювати не хотіла. Власне, вона працювала, однак дуже повільно. Гілочка ламалася, а потім жертва встигала зробити ще один крок, перш ніж береза розпрямлялася. Словом, ворог уже був далеко, а за його спиною в небо злітала мотузка.

Петрусь подумав і сказав, що це відбувається через те, що мотузки сховані в землі. Якщо ж їх у землю не ховати, то вовкулаки їх винюхають. Але можна, сказав він, спробувати використати це вповільнення.

І все. Вухань зрозумів, що цю справу йому доведеться самому доводити до кінця. Хлопчик пропав. Вухань двічі погукав його, один раз спитав, що робити, а потім сам заходився вирішувати проблему. Петрусь сидів під деревом, звівши очі на рясне листя над головою, і кусав собі губи.

Усе йшло чітко, коли вони випробовували пастку, не прикопуючи мотузку — коли вона лежала поверх трави. Отже, уповільнення відбувалося через те, що мотузку затримувала земля. От якби вона той… не затримувала, думав Вухань, тоді все було б той… Значить, треба зробити так, щоб вона не той… Він думав повільно й бурмотів усе, що думав, собі під ніс.

— Мотузка мусить рухатися той… вільно — навіть коли вона під землею. Бо інакше що ж… Отож…

Вухань залишив Петруся під деревом і пішов до ближнього березняку. За півгодини повернувся з оберемком березової кори. Розкопав рівчачок, у якому лежала мотузка, потім ретельно загорнув її в кору вздовж усього рівчака. Після цього знову прикопав, поклав зверху дерен, обдивився, щоб було непомітно, підправив де треба.

— Тепер вона вже не повинна той… Бо чого ж їй тепер..? Не повинна, ні.

Він знову вклав на місце в ямку зашморг, розрівняв його і, крикнувши Петрусеві: "Дивись!", — обережно поставив ногу в ямку.

Тієї ж миті його сильно смикнуло за ногу, він боляче впав на спину, а потім знісся ногами догори в повітря.

— Гей, Петрусю! — радісно закричав Вухань, — дивися, як добре вийшло!

Петрусь не відповів. Вухань вивернув як міг голову й поглянув під дерево, де залишив хлопця.

Під деревом Петруся не було.

— Петрусю! — голосніше і вже не так радісно гукнув Вухань.

Ніякої відповіді.

Вухань крутився, відчуваючи, як боляче ріже ногу мотузяний зашморг, видивляючись навколо Петруся й намагаючись згадати, коли він його бачив востаннє.

Дороги додому немає

Лисий уважно роззирнувся довкола. Він шукав якихось знаків "для своїх", чогось такого, що підказувало б, що вхід саме тут. У тому, що це вхід (до підземелля?), він не сумнівався. І в тому, що біля входу — там, у темряві, — також нікого немає. Вони стояли на тому самому місці, де Леля з Васильком були минулого разу — тобто зовсім близько до улоговини. Але відчуття небезпеки у Лисого не з’являлося.

А от Глина дуже не любив цього місця. Він шкірив зуби, підігнувши задні лапи, ніби перед стрибком, і всім своїм виглядом казав:

— Я ще таких дурнів не зустрічав! Уже ж раз були тут. Тікали потім, як зайці. Ні, знову притупали. Що ви тут забули? Нічого доброго тут немає, зрозуміло? Значить так, зараз розвертаємося й киваємо звідси п’ятами що є духу. Зрозуміло?

Схоже, людям це не було зрозуміло, і Глина страшенно дратувався з їхньої недоумкуватості. Вони стояли мовчки, і це означало, що Глині також треба мовчати. Тож він стримувався. Але розумів, що довго так тривати не може. Тут би погавкати щосили, на повну горлянку!..

А Лисий не звертав на нього уваги. Він пильно вдивлявся в траву, намагаючись хоч би приблизно визначити межі оманливої ділянки. Якби вдалося, можна спробувати обійти її. Однак поки що нічого не виходило — трава здавалася однаковісінькою, ще й, як на гріх, не було вітру. Там, в улоговині, справжнього вітру, мабуть, не буває ніколи. Але й тут, нагорі, ні шелесь. Якби кинути палицю — низенько так, щоб торкалася верхівок трави, тоді б він визначив межу в одному місці. Після цього, він знав, земля почне гудіти й тремтіти. Тоді вже напевне треба тікати. Що ж користі від знань, добутих такою ціною?

Здається, Леля його зрозуміла. Як завжди, без слів. Вона поманила його пальцем і тихенько, ледь ступаючи, пішла вперед. Лисий, а за ним Василько з собакою рушили слідом.

Леля вела їх краєчком яру, і вони вже звикли до того, що межа оманливої трави йде вздовж яру, коли раптом дівчинка почала завертати праворуч, віддаляючись від краєчку схилу. Потім іще правіше, потім ще…

А тоді вони почули зовсім близький перестук. Далі йти не можна. Далі — порожні дерева. Схоже, звідси вони тягнуться аж до того місця, де вранці дітей застала сліпа пожежа. От тільки питання — як далеко вона зайшла після їхньої втечі.

Лисий торкнув Лелю за плече, й вона зупинилася. Він похитав головою, мовляв, далі не підемо, і цього достатньо. Вони рушили назад, до берега ріки. Проминули повалену сосну, біля якої зараз у воді нікого не було, й самісіньким краєчком над урвищем пішли на північ, петляючи разом із річкою й не наважуючись зрізати кути. З лівого боку постійно було чутно перестук порожніх дерев, і відчуття небезпеки не полишало Лисого.

Мабуть, воно передавалося іншим, бо йшли мовчки, напружені, мимохіть дослухаючись до розмови спалених дерев.

Вони вже проминули те місце, де вранці вибігли на берег, рятуючись від сліпої пожежі. Десь тут вона повинна була зупинитися.