Лісом, небом, водою. Частина 2: Леля - Сторінка 27

Там, в іншому житті, неподалік від її вьоски було два озерця. Невеличкі — можна було вільно розмовляти з людиною, що стояла на протилежному березі. В ті озерця впадали два струмки. Як на гріх, обидва були з непитною водою. Тому й в озерах вода була отруйною. Її не тільки не пили, до неї взагалі не наближались, якщо не траплялося якоїсь необхідності.

Казали, там уже багато століть живе велика риба Сом, яка може дитину затягти під воду й там проковтнути. Мабуть, то була неправда. Мабуть, просто лякали дітей, щоб не потруїлися біля тих озер. І Лисий розповідав казку про того чоловіка з химерним іменем, який жив на острові. Кругом вода — кінця краю не видно, а посередині маленька земля. І ту воду пити він не міг — тільки зі струмка на острові. А все море навколо було солоним. Ну, не отруєним, так солоним. У ті часи ще, може, й море не було отруєним. Хтозна?

Не спиняючись і не стишуючи ходи, Лисий підняв руку й покрутив на голові свого бриля — праворуч і одразу знову ліворуч. Леля зрозуміла, що він відчув небезпеку, але не хоче говорити вголос. Хай Чата думає, що вони про нього не здогадуються. Хоч якась перевага! Леля ніби ненавмисне поправила зарядженого арбалета на плечі, готова щомиті спрямувати його на ворога.

Але то виявився не Чата. Просто гадюка лежала на піску, і обійти її було ніяк. Дуже добре, що Лисий відчув її раніше, ніж навіть Глина. Леля розуміла, що тільки на чуття Лисого вони й можуть розраховувати. Втім, якщо русалки знають, що Марічка вміє з усіма розмовляти, чому б Чаті не знати про цей хист Лисого?

А справді, звідки вони все знають, ці русалки? Кажуть, на берег вони майже не виходять — тільки в окремих місцях і тільки рано-вранці. Хто їм там, у воді, все розповідає? Такі вродливі, так схожі одна на одну… Леля уявляла себе поруч із ними — в воді, і їй не було ні страшно, ні огидно. Вода здавалась їй не отруйною і смертоносною, а лагідною, прохолодною, чистою.

І раптом вона відчула, що щось не так. Щось трапилося, поки вона мріяла. Леля ніби прокинулася й залилася соромом. Неначе це її миттєве забуття було зрадою.

Лисий стояв і стояв перед гадюкою й нічого не робив. Це було жахливо! Зненацька Леля згадала.

Вона згадала, як заморочила Лисого гадюка, принесена бабою Ягою. Непроста гадюка то була. Як з’ясувалося пізніше, просто хмиз, зачаклований Ягою. Лисий тоді розрубав ту змію навпіл. Обидві частини впали на підлогу й шалено закрутилися. І очі хлопця прикипіли до них. Він стояв заворожений, не ворушився, дивився, як уже дві гадючки перестали крутитися й почали наближатися до нього. Леля саме тримала в руках простирадло. Тож єдиним доречним рішенням було кинути простирадло на гадюк. А від білого кольору вони самі чманіють і втрачають зір.

І все б те було ще нічого, але згодом, через день, та історія нагадала про себе.

Вони йшли Руїною й так само, як сьогодні, надибали гадюку на дорозі. Лисий ішов перший, тож саме він мусив щось робити. А він укляк на місці, дивився на неї, заморочений, і все це могло дуже погано закінчитися. Тільки Лелине втручання виручило його.

Всі ці спогади миттю промайнули в її голові. Вона вже було кинулася вперед, коли побачила ліву руку Лисого. Рука була опущена, і долонею він ледь помітно робив знак, щоб не підходили до нього. Отже, хлопець не був заморочений гадюкою. Щось інше його непокоїло. Що саме? Гадюка — то не така вже й небезпека для людини з шаблею в руці. Можна просто підчепити змію на шаблю й відкинути з дороги, якщо вже не хочеш рубати.

Лисий це знав, і раз він не був заморочений, то виходило, він бачить або відчуває ще якусь небезпеку. Схоже, він зараз вагається, бо не знає, наскільки та, друга, небезпека пов’язана з цією гадюкою.

Леля визирнула з-за Василькового плеча. Уважно придивившись до плазуна, дівчинка, здається, зрозуміла, що бентежить її друга. Гадюка дуже дивно поводилася. Вона не тікала, не сичала, не погрожувала, як це зазвичай роблять гадюки, — просто лежала й ледь поводила головою: праворуч, ліворуч, вгору, вниз; праворуч, ліворуч, вгору… Краще її не чіпати.

Берег тут був дуже вузький. Між гадюкою й водою — не більше однієї долоні. Ступню туди можна поставити, але хто ж ставить ногу поруч із гадюкою! Ліворуч майже впритул починається крута стіна. Можна спробувати обійти її, але це дуже небезпечно. Це сира земля, якщо ти разом із нею з’їдеш на гадюку, наслідки будуть зрозумілі. Переступити через неї, перестрибнути? Якби вони були не зв’язані, можливо, це й вдалося б. А як ти змусиш Глину зробити такий божевільний стрибок? Розв’язатися? Теж не можна. Де саме чатує Чата, вони не знають. У них може бути тільки один порятунок — разом. Або… Але так само разом.

Лисий нарешті наважився зробити крок уперед, і… не зміг. Він ледве втримався на ногах. Мотузка так відчайдушно тягла його назад, що він мимоволі обернувся.

Тільки тепер усі звернули увагу на Глину Взагалі він не любив гадюк — а хто їх любить! Але не боявся. Ще малим цуценям, якщо траплялася зустріч зі змією, він стрибав навколо, голосно гавкав, сварився, всім показував, як він не боїться цієї погані, хоча й не дуже наближався.

Зараз пес дрібно тремтів, задкував, хрипів від браку повітря в легенях — нашийник так передавив йому горло, що незрозуміло було, чому Глина й досі не задихнувся.

— Глино, заспокойся, — лагідно промовив Лисий і ступив крок назад — до собаки.

Це й урятувало йому життя. А може, і всім їм.

Просто серед тихого плеса з’явилася хвиля і зсередини її несподівано вдарив потужний струмінь води — просто в те місце, де мить тому стояв Лисий. Це був навіть не струмінь, а така велетенська крапля, неначе якась неймовірного розміру потвора плюнула з води на берег. Вода вдарила в піщано-глиняну стіну й одразу повернулася в річку, змиваючи все, в тому числі й збитого з ніг Лисого, який випустив із рук шаблю й випростав перед собою руки, намагаючись утриматися на березі. Так ногами вперед і руками назад він і пішов під воду.

Але не встиг він іще зникнути з очей, як Леля й Василько зреагували й щосили потягли мотузку на себе. Тільки Глина не встояв на місці й на прямих лапах, лишаючи глибокі прямі сліди в піску, посунув слідом у воду.

Втім, його опір також допоміг їм утримати друга. Тільки в першу мить тягнути було важко, а потім ніби щось там відпустило Лисого, і він з’явився на березі, міцно тримаючись за мотузку. Леля з Васильком щосили позадкували й витягли його на пісок. Він підхопився на ноги й разом із ними кинувся бігти.

От тільки побігли вони не вперед, а назад — у пастку, з якої прийшли.

Повернення винахідника

— Усі ці пастки треба той… знищити, — раптом промовив Вухань.

— Що? — не зрозумів Івась.

— Пастки. Їх треба той…

— У тебе що, в голові макітриться, Вуханю? Навіщо їх знищувати?

— Їх треба всі до одної… Всі… Не можна.

— Звісно, не можна, — нарешті зрозумів і погодився Івась. — Стільки будували, а тепер знищити! Можеш уже йти? Хотімо пошукаємо Петруся.

— Ні, — заперечив Вухань. — Без нього той… Бо це ж… Він же як почне… Давай удвох.

Треба було щось робити, якось збити його з цієї думки. Власне, і думки Івась ніякої не розібрав, тільки божевільний намір. Але, може й справді людина втратила глузд на якийсь час — хіба ж то іграшки: провисіти головою донизу стільки часу!

Вухань спробував звестися на ноги, та одразу ж охнув, схопився за кісточку й сів на землю. Він закатав штанину, й Івась побачив страшне коричневе кільце навколо Вуханевої ноги, там де тримала його мотузка. Це вже ставало непростим завданням — перенести дорослого чоловіка до села.

Дорослий чоловік сидів, тримаючись однією рукою за ногу, другою за голову, ніби глибоко замислився. І справді було про що.

— Спирайся на моє плече, і спробуємо дошкандибати, — запропонував Івась.

— Нічого не вийде, — безнадійно відповів Вухань.

— Вийде — не вийде, а спробувати треба. Давай, вставай.

Вухань обережно підвівся, спираючись на руку Івася, потім усією вагою сперся на плече хлопчика й переставив ногу. Перший крок відбувся. Потім другий. Потім третій. Після кожного кроку (та й повноцінним кроком це не назвеш — так, тупцювання) Вухань відпочивав. А Івасеві й під час руху, й під час відпочинку доводилося нелегко. Ще кілька кроків, і вони нарешті вийшли з-під гілля того дерева, на якому Вухань висів. Попереду було ще багато дерев. А потім луг. Івась дивився вперед і думав, чи дійде він до наступного дерева, чи його спина переломиться раніше.

— Я більше не можу, — сказав Вухань. — Тобі той…

— Який? — насилу видихнув Івась.

— Тобі легко, — пояснив Вухань. — А мені той…

Цього разу слово "той" означало, мабуть, "важко". Вони мовчки посиділи на траві. Вухань обережно обмацував ногу навколо перетягнутого місця, яке набирало фіолетового відтінку. Нога на очах набухала. Ще трохи, і Вухань не зможе зняти черевика.

— Мабуть, треба роззутися, — порадив йому Івась.

Той спробував це зробити, і не зміг. Хлопчик заходився йому допомагати. Івась кректав, Вухань стогнав, сяк-так здерли шкіряного черевика. Щоправда, після цього Вухань стогнати не перестав. Схоже, йому ставало гірше. Залишати його тут ніяк не можна. Донести чоловіка сам хлопчик не міг.

Але сталося те, що мало статися. Повернувся Петрусь. Він весело біг до них, чомусь тримаючи в руках арбалета. Незважаючи на його усміхнене обличчя, Івась приготувався до найгірших новин.

Зупинившись перед ними, Петрусь мовчки радісно дивився на обох, не помічаючи ні стражденного обличчя Вуханя, ні його босої розпухлої ноги. Івась мовчки чекав, чим його ще сьогодні порадують. Вуханеві взагалі було не до новин. Почекавши дві-три хвилини, Петрусь, схоже, образився:

— Невже ви не бачите?!

Івась звівся на ноги, відійшов убік і подивився хлопчикові за спину. Там нікого й нічого не було.

— Ну? — не вгавав Петрусь.

— Що ну? — перепитав Івась.

— Ну, що в мене в руці?

— Арбалет, — знизав плечима Івась.

— Який арбалет? — Петрусь зробив наголос на слові "який".

— Звичайний, заряджений. Дивися, стрілу загубиш.

Петрусь розреготався.

— В тому ж і справа, що не загублю! Не випадає вона, розумієш?

— Приклеїв, чи що?

— Не приклеїв, а закріпив. Тепер можна стріляти з дерева вниз.

— Як же ти стрілятимеш, якщо вона в тебе закріплена?

— А отак! — Петрусь натиснув на гачок, і стріла майже наполовину ввійшла в землю біля його ноги.