Лісом, небом, водою. Частина 2: Леля - Сторінка 43

Смужка ріки була мов суцільне дзеркало. Марічка нічого не бачила внизу. Якщо трохи знизитися, річки не буде видно, тоді можна розгледіти ліс під ногами.

І щойно вона опустила держака мітли, як ступа смикнулася й зупинилася в повітрі. Далі летіти вона не хотіла, ніби впиралася в якусь невидиму перешкоду. Марічка знизилися, річка зникла з очей, очі призвичаїлися до відсутності сонячного світла, і мала побачила внизу перед собою голі дерева й почула, як вони торохтять.

До них було ще досить далеко, тож ступа відчула їх вчасно. Марічка намагалася згадати, що там таке Василько казав про голі… Ні, порожні дерева! Так, він казав про порожні дерева. Але що?

Згадати вона не змогла. Мабуть, нічого не казав Василько, крім того, що ці дерева дуже небезпечні. Треба їх облетіти. Леля з Лесиком встигли перебігти до річки. А їй треба облетіти. Марічка звернула на південь. Ступа летіла повільно, якось нерішуче, щось іще їй попереду не подобалося. Мабуть, той яр, де росте примарна трава.

Ось і він. Марічка ще звернула на захід, облетіла яр і знову помчала на схід, до річки.

Берег обірвався під нею різко й несподівано. На мить у неї виникло відчуття, що вона втратила опору під ногами.

Але дівчинка пояснила собі, що вона ж не йшла по берегу, а летіла над ним.

— Для нас же це все одно? — спитала вона ступу.

Та, звичайно, не відповіла, однак Марічка її зрозуміла. Мовляв, так, усе одно.

Аж ось вони підлетіли до поваленої сосни, й Марічка її зразу впізнала, хоч раніше ніколи не бачила. Вона стишила політ і м’яко приземлилася на невеличкому піщаному майданчику неподалік від води. Тут було багато Лелиних слідів, якісь малюнки. На стовбурі сосни — мотузяні кільця. Розглядаючи все це, Марічка відчула, що їй у потилицю хтось дивиться. Вона різко озирнулася.

З води визирали дві жіночі голови. Та й потворні ж вони були! Зелені шкірою й волоссям, обличчя якісь ніби порізані, очі весь час бігають — немов ті русалки чимось налякані.

Загалом вони Марічці не були потрібні — вона й так бачила сліди на піску. Леля, Лесик, Василько й Глина звідси йшли на північ. Точнісінько так, як розповідав Василько. Тобто насправді Марічка не дуже добре запам’ятала, що він казав — його розповідь була плутана, похапцем… Але зараз, побачивши сліди, вона згадала те, що він казав: звідси вони пішли зв’язані. Тож особливо розпитувати русалок їй нема про що. Тим більше — таких жахливих.

— Шукаєш друзів? — спитала одна з них якимось булькітливим голосом.

— Так, — чемно відповіла Марічка й додала: — Добрий день!

Русалка на привітання не відповіла, і це малій не сподобалося. Вона твердо знала, що починати розмову, не привітавшись, — дуже негарно.

— А тобі дозволяють брати таку цінну річ? — знову спитала русалка.

Звісно, їй ніхто не дозволяв. Звідки ця мокра кішка довідалася про те, Марічка не знала. Тому спитала й собі:

— Чому ви не допомогли моїм друзям пройти повз Чату?

— О! Вони, значить, дійшли, раз ти знаєш про Чату, — здивувалася русалка. — То що ж ти тут робиш? Вони щось загубили?

— Вони нічого не загубили. Чому ви їм не допомогли?

— А нащо це нам? — схоже, запитання її спантеличило.

— Не нащо, а людям завжди треба допомагати, — повчально сказала Марічка. Русалки їй дуже не сподобалися. Нічого доброго від них вона не чекала. Тому теж вирішила не бути з ними чемною. Подивилася в очі й спитала: — А чому до Лелі припливали вродливі русалки, а до мене… ви?

— Це ми припливали до Лелі, — відповіла друга русалка — не та, що весь час розмовляла з Марічкою. — Тільки їй ми хотіли сподобатися. А тобі… Ми насправді вродливі, це твоя ступа все псує. Ти вилізь із неї, побачиш, які ми насправді.

— Не треба ображати мою ступу, — стримано промовила дівчинка. — Вона дуже розумна й добра. Не те що дехто.

Мала підняла держално мітли, ступа піднялася над берегом, і вони полетіли на північ. Головне — не підніматися занадто високо, звідки не видно слідів на піску.

Вони не здоровкаються, то й вона не попрощалася. Тільки перед ступою за них вибачилася:

— Ти на них не зважай. Вони зовсім невиховані й нечемні. Насправді вони такі й є. Це навпаки, Леля була без тебе, тому й не побачила, які вони насправді. А я з тобою — побачила. Бо це ти мені допомогла. Правда?

Ступа відповіла, що так, мовляв, правда.

Марічка ніколи не бачила місця, де чатує Чата, але вони зі ступою зразу його впізнали. Занадто багато слідів там було: і самотня гадюка, і відбитки ступнів Лелі та хлопців, і Глинині сліди, й розмитий постійними ударами водяних струменів схил, і те, що сліди дітей і собаки тут переривалися, а далі відновлювалися.

Тільки-но дівчинка впізнала це місце, як ступа сама собою піднялася вгору й, пролетівши над ним, знову знизилася над берегом, так що верх кручі лишався вище за їхній політ.

Ніхто їх не турбував, ніхто не спиняв. Летілося легко, і якби Марічка весь час не думала про Лелю й Лесика, це була б суцільна насолода. А так дівчинка постійно уявляла собі, що Лелю й Лесика ховають у підземеллі, а вона влетить на ступі просто під землю, й визволить їх. А тоді вони рогачем піднімуть перекриття над підземеллям, і вийдуть на волю.

Або ворог наміриться вбити Лелю, а Марічка налетить на нього ступою і зіб’є з ніг. Бо він же вгору не дивитиметься!

Або…

Планування урвалося, бо дівчинка підлетіла до того місця, де від русла ліворуч відходить колишній рукав, а нині болітце. І знову Марічка впізнала все, що тут відбувалося, хоч за Васильковими розповідями й уявляла собі це трохи інакше. Отам вони рубали прохід у заростях ожини, там розкладали багаття, а звідти на них посунули якісь дивні великі видри.

Марічка пильно вдивлялася в поверхню болота, однак ніяких слідів того, що в ньому щось водиться, не знаходила. Зате в місці, де Леля з хлопцями піднімалися схилом, біліли на сонці кістки. Видно, як і вовкулаки, видри добивали й доїдали своїх поранених родичів.

Дівчинка обережно піднялася до краю урвища. Потім злетіла в небо, щоб поглянути зверху, чи ніхто не ховається за деревами.

Щоправда, згори видно було не набагато краще. Сліди в траві й так нелегко роздивитись, а якщо ширяєш над верхівками дерев, то й поготів нічого не вийде. Вона побачила невеличку галявинку неподалік урвища й обережно знизилися над нею.

Марічка знала, як їй важко залазити в ступу. Тому вирішила без крайньої потреби не вилазити з неї. Та й зі ступи, знизившись, вона добре роздивилася сліди людей і коней — багато слідів, які потім зникали під кронами дерев. Спробувала підлетіти ближче, але ступа летіти в хащі відмовилася.

От постояти на галявинці й трохи відпочити — вона не заперечувала.

Ліс був мовчазний і насторожений. Птахи не співали — це й зрозуміло, літо закінчується. Навіть цвіркунів не чутно.

— Ти вже відпочила? Полетимо далі? — спитала Марічка в ступи.

Та відповіла, що, мовляв, так, полетіли.

Дівчинка підняла мітлу, й вони злетіли в небо. Пролетівши кількасот кроків на північ, знову спустилися на галявинку. Марічка пильно обдивилася траву, позазирала зі ступи під дерева — ніяких слідів. Тут давно ніхто не ходив.

Знову в небо — вже зовсім в інше небо. Сонце затулили хмари, й були вони чорні й зловісні. Почав зриватися вітер, поки що несміливо й нерішуче, та відчувалося, що незабаром він вступить у свої права.

Ще одна галявинка. І тут жодного сліду. Піднялися. Марічка спрямувала держално мітли просто на північ — Лесика повели кудись туди. Так сказав Василько.

Але ж це було вночі! Він міг помилитися. Могли й на захід піти. Або на північний захід. Або на північний схід. Марічка дивилася зі ступи на безмежний ліс унизу — зелені хвилі, узвишшя, яри… Де шукати Лелю й Лесика? Де? Картина почала затуманюватися, деталі розпливлися, все злилося в єдине зелене тло. Як же погано бути дівчинкою! Тільки що — і зразу сльози. От Івась ніколи не плаче. І Лесик. Навіть Василько й Петрусь. Ніколи не бачила, щоб вони плакали.

Бо вони не такі дурні. Чого було так далеко летіти? Щоб пересвідчитися, що Лелю й Лесика вона не знайде? Якби спиталася в Івасика, він би зразу сказав, що не знайде. І летіти б не треба. І ночувати на дубі не довелося б. І з лішаком зустрічатися. І цих бридких русалок… Очі б їх не бачили.

— Лелю! Лелю! — ледь чутно промовила Марічка. — Де ти, Лелю?

Мітлу вона не повертала, але та сама ворухнулася в руці, ступа різко набрала висоту й швидко полетіла — сама, майже без Марійчиної участі. Хоч як тихо дівчинка сказала, а ступа, виходить, почула.

На майдані біля брили

Був похмурий ранок, і люди тихо виходили зі своїх осель, такі самі похмурі. Всі ждали лиха, а земля чекала дощу.

Тільки вічний і великий вождь, здавалося, нічого того не відчував. Він походжав майданом веселий і збуджений, звертався до жінок із запитаннями, чоловікам давав доручення, цікавився, як виконано те, що загадував з учора… Побачивши Лисого, що вийшов із хати, в якій спав, вождь спочатку вдав, ніби не помітив його, а потім раптом ніби щось згадав і підійшов до хлопця.

— То що, Лесику, — весело промовив він, — не будемо вірити забобонам?

— Це не забобони, — відповів Лисий, ледве стримуючись. — Якщо ви не передумаєте, я вас уб’ю.

— Овва! — вигукнув вождь іще радісніше. — Хвалилася курка, що ведмедя заклює!

— Ви не ведмідь, — так само стримано мовив хлопчик. — А я не курка. І ви це знаєте.

— Та звідки ж мені знати?! — удавано здивувався старий. — Невже вірити всіляким вигадкам, надряпаним на дурному камені?

— Написане на камені стає ще більшою правдою, ніж те, що є насправді. Чи не ви це казали?

— Мало що я казав! Чекай-чекай! А чи не сам ти на неї око поклав? — губи вождя витяглися в ниточку, а шрам на обличчі загорівся червоним. — Будеш рипатися, будеш зайве патякати — в порох зітру. Ти мене ще не знаєш.

— Знаю, — відповів Лисий, так само втративши самовладання. — Ви просто старий немічний дідок, який змалився й ні про що не думає, крім дитячої забаганки.

Ці слова були породженням люті, але з того, яке враження вони справили на вождя, хлопець зрозумів, що влучив. Старого тіпало. Всі думки були написані на його побуряковілому обличчі. Лисий бачив, як старий бореться зі спокусою вдарити його своїм костуром. Водночас вождь боявся це зробити. Він знав, який спритний цей малий, знав, що він може ухилитись, і тоді йому, старому — ганьба на все село.