Лісом, небом, водою. Частина 2: Леля - Сторінка 55

І так близько від дому! Неймовірно! І ніякого сумніву не може бути в тому, що шмаркач біг саме до цього села. Тож і лисий пуголовок, і його відьмачки — теж ізвідси. А це вже дуже ускладнювало Василеве завдання. Одна річ зловити дітей у лісі, і зовсім інша — в їхньому рідному селі.

Та Василь не дуже засмучувався. Село — це село! Це не просто двійко чи трійко якихось недомірків. Це залізо, худоба, жінки й діти. А ще як чуже село не знає, що про нього відомо сусідам!.. Знайти село! Степан про таке й мріяти не міг. І ніхто інший. Останнє село його родичі знайшли, ще коли Василь був дитиною — під стіл пішки ходив. Звідти й коней привели. А пацан прийшов, нічого не зробив, і двох коней забрав. Та ще й чи не найкращих. Добре, хоч не розуміється на конях.

Знову Василя затрусило від обурення. О, як же він ненавидів цього малого, лисого й босого негідника. Ще й не просто коней узяв, а пару! Кумекає, що тепер вони самі зможуть коней розводити!

Ну, нічого, нічого! Не встигнуть. І своїх коней повернемо, і їхнім добром розживемося.

Заходило на ніч. Василь, скільки міг, поблукав навколо знайденого села й подався додому. Без голови пуголовка, але з такою новиною, що варта й двох голів, і трьох.

З вогню та в пожежу

Троє людей і три тварини входили в село вже майже поночі. Вулиці були порожні — люди саме вечеряли, закінчивши роботу в полі й на городі, позамикавши курей у курниках і подоївши корів. Їх ніхто не зустрічав, ніде не видно було вартових. Лелі передалося роздратування Лисого. Такого просто не може бути. Невже щось трапилося? Невже лихо? Невже знову не буде спокою й відпочинку?

Однак у хатах мирно світилися каганці й свічки, де-не-де з коминів вився димок — його запах був змішаний із запахами м'яса й картоплі, петрушки й кропу.

Кузня не працювала, і в хаті Бороди теж не було вогника. Такою само сліпою виявилася й хата Лисого, де не було живої душі. Прив’язавши коней до тину, Лисий приніс їм сіна, мовчки позичивши його в сусідів, виніс із хати старе цебро, вилив у нього всю воду, що була в хаті, й також поставив коням. Леля тим часом знайшла в печі печену бурячину. Звісно, буряки не належали до улюблених страв Глини, про що він Лелі відразу ж і заявив. Але вона не відповіла, й довелося бідній тварині їсти що дають.

Це не забрало багато часу. Аж до хати ввійшов Лисий, дістав із-під ослона зношені Івасеві черевики й дав понюхати Глині.

— Шукай, Глино, шукай! — попросив він собаку.

— Оце інша річ! Давно б уже так! А то просто незрозуміло, чого я скрізь із вами вештаюся! — вигукнув Глина й кинувся до дверей.

— Е ні, — зупинив його Лисий. Він прив’язав шворку до ошийника й тільки тоді відчинив двері.

Звісно, це зіпсувало собачий настрій, але не дуже.

— Залишайтеся вдома. Якщо будуть новини… — Лисий не знав, що сказати далі. — Словом, залишайтеся вдома. Думаю, ми швидко повернемося.

Він помилявся. Глина, видно, вирішив провести Лисого скрізь, де сьогодні був Івась. Вони збігали до зрізаного дуба, до Лисої криниці, на городи, до кузні, до пасток, знову до криниці, потім до Василька. Тільки тут, у веселої й запальної жінки, яку звали Дзвінкою, вони дістали хоч якісь відомості.

Виявилося, ще зранку до Василька зайшов Івась, забрав його, й більше Дзвінка їх не бачила. Їсти її "синочок", як вона називала Василька, не приходив, вона вже місця собі не знаходить, що ж це за такі правила ти, Лисий, ввів у селі, що батьки своїх дітей по кілька день не бачать, хіба тебе так виховували, як ти ото змушуєш її, Дзвінку…

Дякувати Глині, що тягнув Лисого з останніх сил далі, хлопець вибачливо стенув плечима, помахав Дзвінці на прощання й тільки встиг крикнути, щоб не хвилювалася, мовляв, усе буде гаразд.

Далі пес потягнув його до Вуханя, і тут пощастило більше. Хоч як важко розмовляти з Вуханем, але там був Петрусь, і це вже трохи заспокоювало: не всі діти пропали. Вухань і його жінка спробували всадовити Лисого за стіл, та це не вдалося.

— Петрусю, краще візьми трохи їжі… Якщо у вас є, звичайно, щось над міру, — вибачливо кинув він Вуханисі. — Віднеси Лелі й Марічці. Вони дома геть голодні сидять.

Хлопець кинув запитальний погляд на хазяйку, миттю згріб майже все, що було на столі, собі в капелюха й слідом за Лисим вибіг на вулицю. Лисий з гіркотою і соромом подумав, що він же попросив Петруся про їжу для дівчат не тому, що справді про них дбав, а щоб виманити друга з хати. Але на такі переживання не було часу.

— Що коїться, Петрусю? Де всі? Чому немає варти за селом?

Петрусь не відповів. Він здивовано дивився на Лисого й мовчав.

— Що таке? Не муч. Кажи, як є.

— Ти якийсь не такий, — промовив Петрусь у відповідь.

— Що значить — не такий? — спитав Лисий, хоч усередині йому все похололо; він і сам відчував, що став "не такий". Тільки не уявляв, що це так помітно.

Петрусь пильно придивився до нього й нарешті полегшено зітхнув:

— А! Просто замурзаний. Як дівчата? З ними все гаразд?

— Так, — нетерпляче мовив Лисий. — Де Івась і Василько?

— Не знаю, мабуть, уже вдома.

— Ні, вдома їх немає. І Бороди немає. Ти не чув, щоб вони про щось домовлялися?

— Ні, не чув. Я цілий день займався пастками навколо села. Ти вже знаєш, що вовкулака втрапив до однієї з них? Тільки з північної сторони нічого не поставили. Але то пусте. Звідти й так ніхто не прийде.

— Можливо, можливо, — промимрив Лисий, думаючи зовсім про інше. — Вивідник?

— Так.

— Убили?

— Так.

— Гаразд. Біжи до дівчат. Вони справді голодні.

Петрусь побіг до хати Лисого, а Глина вже щосили тягнув самого Лисого в протилежний бік.

Якби не хвилювання про те, що могло статися з хлопцями, яких просто ніде не було, Лисому було б навіть цікаво. Відвідуючи всі місця, де побував за день Івась, він ніби читав про всі події, міг зрозуміти, чому, навіщо, як довго хлопчик був там чи там. Навіть міг здогадатися, з ким і про що він розмовляв. Хоча й не завжди. Ось Івась сидить біля Лисої криниці, з кимсь про щось балакає, але з ким, Лисий здогадатися не міг. За селом простіше: тут чоловіки зрізали гілля з дуба, щоб краще було видно з того майданчика, на якому виросла ступа, й Івась сидів нагорі, підказуючи, яка гілка йому заважає бачити стежки, що ведуть до села; з південної сторони довелося стримувати Глину, щоб не влетів у пастки, наготовані на вовкулаків Петрусем і Вуханем; ще раз до кузні, щоб довідатися, як ідуть справи у Бороди зі срібними наконечниками…

У хатах почали гаснути каганці й свічки, коли Лисий зрозумів, що так вони бігатимуть до ранку, доки доберуться туди, де зараз можуть бути Івась, Василько, Наталка й Борода.

Він зупинився, захеканий, попросивши Глину трохи дати йому перепочити. Підвів голову й подивився на вже майже осінні зірки. Там серед них — одна зірка Лисого. Він бачив її, він знає, що вона там. Звісно, зараз упізнати цю зірочку неможливо. Але це вже й не так важливо. Головне, що він у ній впевнений.

Ставало холодно, мокрий від довгої біганини, він відчув, як шкірою пробігли ще несміливі, але вже нахабні дрижаки. І раптом усі вони наполохано повтікали, коли прямо в середину спини йому легко вдарило щось м’яке. Він різко відступив під найближчий тин і зачаївся.

Де це вони? Ага, зрозуміло. Онде через дорогу тьмяно світиться стара Любина хата, в якій раніше жила баба Світлана. А за тином, під яким він сидів, прислуховуючись до нічних звуків, тихенько пискнув кажан. Так-так, не над подвір’ям, а саме внизу, під деревами. Лисому зразу стало легше. Він почув легенькі обережні кроки, а потім шепіт Наталочки з-за високого смородинового куща:

— Лесику, де ж ви так довго ходили?

Дві ознаки браку розуму

Василько мучився дуже довго. Він крутився по підлозі, перевернувся на живіт, став на коліна, він був уже синій, коли Люба перестала зловтішно посміхатися й витягла ганчірку з його рота.

— Ну як? — спитала вона.

Василько кашляв і хрипів, тому не відповів їй.

— То як? — перепитала Люба. — Розкажеш? Чи знову заткнути тобі пельку?

— Розкажу, — ледь чутно відповів хлопчик. — Тільки сам не знаю, навіщо…

— Ти ще не зрозумів, навіщо? — в Любиному голосі продзвеніла погроза.

— Ні… — Василько намагався віддихатися. — Просто поки я тобі цього не сказав, ти мене берегтимеш. А як скажу, розлютишся і вб’єш.

Люба засміялась.

— Ач, який розумний! Ну гаразд, обіцяю, що не вб’ю.

— Навіть якщо розсердишся?

— Навіть якщо розсерджуся.

Василько ще подихав, знову сів під стіну й сказав:

— Є дві ознаки того, що ти хоч і розумна, та не дуже.

— І яка ж перша?

— А перша така, що ти… Ти добре розрахувала: якщо причарувати Пластуна, то він буде надійним і відданим помічником, якого ще й ніхто не запідозрить. Це означає, що ти розумна. А не дуже, бо не підготувалася до того, що буде, як він усе зрозуміє й розгнівається.

— Що? Що він зрозуміє? — і вже самим оцим не дуже вдалим обуренням Люба себе виказала.

Втім, Пластун іще начебто не все зрозумів. Він здивовано витріщився на Любу й ворушив губами, ніби намагаючись щось сказати, але не знав що.

— Що ти його не любиш, а просто використовуєш. І коли він це зрозуміє, отут і поч…

— Не слухай його, любчику! — владно вигукнула Люба. — Він сам не знає, що меле. Дурко мале! Та щоб ти знав!..

— А я знаю, — спокійно перебив її Василько. — От Борода, наприклад. Візьми він і зашли до тебе сватів. Хіба не кинеш ти свого любчика й не вийдеш за Бороду?

Коваль у кутку завовтузився й замугикав. Люба заклякла. Пластун розгнівано втупився в Бороду. Мовчанка затягувалася, набрякала напруженням, от-от мала вдарити блискавка.

— От бачиш, — байдужим голосом мовив Василько. — А якби ти була дуже розумна, то до такої розмови була б готова.

Ці слова впали в цілковиту тишу. Як горох у ночви.

Пластун раптом загарчав і повільно рушив до Бороди.

— Любчику, заспокойся, — застережливо сказала Люба.

Але це не подіяло. Навпаки, при цих словах дурник кинувся на Бороду, й усі зрозуміли, що він зв’язаного й безпомічного коваля зараз уб’є. В останню мить Борода встиг підібрати ноги, й, коли Пластун уже замахнувся, щоб ударити його, сильно штовхнув нападника ногами в живіт. Дуже сильно. Пластун відлетів на середину кімнати, в польоті зігнувшись у три погибелі, й упав на підлогу.

— Ну от, — спокійно, ніби нічого не сталося, вів далі Василько.