Люди зі страху - Сторінка 5
- Андріяшик Роман Васильович -Отож досі ніхто не може втриматися від того, щоб не пустити шпильку в цісаря. У мене з ним стосунки приятельські. Російські солдати обійшлися з цісарем неввічливо, зламавши йому ребро. Ми зблизилися, бо це ж саме мені заподіяв якийсь швидкоокий мурин під Трентіно.
Нас кинули в атаку після довгої, ретельної муштри. І нас розстріляли до того, як ми зрозуміли, хто звідки б’є. З другої і третьої роти пір’я посипалося за кілометр зліва під час спроби прорвати фронт на стику ворожих батальйонів. Словом, діяли ми за принципом вельмишановного пана Мольтке — «окремо йти, разом битися», за що йому шануваннячко від родичів погиблих і калік.
Не можу сказати, чи багато вціліло з двох сусідніх рот, але з нашої залишилося двоє без ніг і я з переламаним ребром. Мабуть, не слід у наш час обурюватися і нарікати, впадаючи в жалюгідне становище людей, які жебрають співчуття, однак ту досконалу механіку бою я не забуду до кінця своїх днів.
Я біг грязьким полем, а поле було встелене, як тік зерном, шрапнеллю і понівеченими трупами. Стогнало, лящало, гуркотіло, а я верещав, глухий і божевільний. Роздратоване вибухами повітря перекидало мене з горба на горб, через траншеї, сіті колючого дроту, потоки крові. Усе мигтіло, палахкотіло, щезало і воскресало; я прозрівав і сліпнув, і якби не той самий Мольтке, за яким війна — «необхідний момент в існуванні людського роду», я наклав би на себе руки в одну з митей притомності, аби покинути те чистилище, не дочекавшись раю.
Раптом я помітив, що лечу на блискучий, гостро заточений багнет, а мій штик, теж на совість заклинений, націлився в груди скривленого, смертельно блідого чоловічка з чорним метеликом вусиків.
Нас швидше шпурнуло одним в одного. Коли я якоюсь далекою і чужою гадкою подумав, що все, кінець, щось мене люто вдарило. Я стрімголов покотився крутосхилом і отямився в доверху наповненій каламутною водою ямі. Я з риком припав до води позбавленими відчуття губами, машинально відгорнув рукою плями крові і пив, поки біль у шлунку не скрутив мене вчетверо. Зачепившись руками за шкарп, я занімів. У мозку сколихнулися якісь тіні, трохи згодом вони вишикувалися колонами літер, і я прочитав!
…Земля пливе, немов хистка вода.
На руйнування власного труда
Поглянув досвід, нині не потрібний.
Потім погляд ковзнув по ніжно-голубому пружечку неба, і тут же на ньому вималювалось:
Хто смілим серцем благородний,
Той свій оголює кинджал
За бога, короля і честь.
Поволі поверталася свідомість. Я почав пригадувати, де й коли читав ці вірші. Та нові рядки застрибали перед очима, як зграя навіжених у нестямному танку:
…Яка-бо сліпота
На це зухвальство вас штовхає!
Дратуєте ж народ,
Пробуджуючи в нім жагу до помсти.
Я перекинувся горілиць, упершись ногами в дно ковдобини. На все небо прослалося:
…При глузді ти? Поглянь на руки:
Вони в кайданах,
Тоді я ліг на живіт, погляд згубився в зморшках вибалка, над яким стелилася золотиста курява диму. Але що сталося: тихо, аж боляче? В здивуванні праворуч застиг зелений гайок, насторожилось небо, якась пташина сиділа поруч, перехиливши голівку із заплющеним проти сонця оком. Я руками затулив вуха, потім відняв. Ні. Двигтіло й скреготало далі, немов з надр планети видобувалися орди людожерів. Мені здалося, що спокійно, бо більше не відчував у собі звіра, який прокидається, коли зойк атаки виносить тебе з окопу. Звір той лютує до першого дотику тіла до землі (либонь, це вже інстинкт, здатний передаватися з покоління в покоління) і щезає враз, як електричний заряд. Тоді робиться тихо, наче в годину найбільшої спеки серед залитих сонцем лугів, коли все живе ховається і німіє.
«Не зачепило», — було першою моєю гадкою. Я спробував звестися і знепритомнів. У лазареті згадав, що пив свою кров. Мене вирвало. Потім я стільки піднімався з окопів, що втратив лік. Але ніякий мудрець не переконає мене, що так поводяться на полі бою лиш необстріляні жовтодзьоби.
Цікаво, що мені Загата скаже? Та він п’яний.
Гей, хто в лі-і-сі, озовися!..
Шапка на вусі, кожух розстебнений, баламкається кінець ременя.
— Повсюдо-Повсюдо, ти єдиний, братику, кому виложити можу про муки свої та й про недоленьку!
А я бідний, безталанний,
Степ широкий — то мій сват,
Шапка, люлька — вся родина,
Сивий коник — то мій брат…
— Отже, я твій коник, Федоре?
— Дай поцілую тебе, Повсюдо-Повсюдонько.
— 3 якої оказії?
— Бо я тебе, і-і-і, люблю.
— Нарешті, один знайшовся!
— Так, один, Повсюдо. Більше тебе ніхто не любить. — Загата перейшов на трагічні нотки. —Ти нетутешній.
— Ось тобі маєш.
— І химерний.
«Ні одна проблема духовного розвою людини не може бути вирішена, поки народ невільний…» Звідки це?
— А ти гаразд випив.
— А що, Повсюдо? Не маю права? Маю! А Степан…Степан нехай їде. Я залишаюся тут. Буду їсти, буду пити, буду гуляти, буду співати. Степан нехай їде.