Люборацькі - Сторінка 15

— То ти йому щось зробила, згризото ти моя!

— Що ж вам таке до його? а поїхав —хай їде на зламану голову!

— Дочко! чого ти проклинаєш? Що він тобі винен?

— Та хай йому сім чортів і все лихе; чи я ж проклинаю? І чого ви вчепились?

— Чого ти людей розгониш? чому розуму не маєш? — почала мати.

— Коло якого-небудь хапокниша я запобігала б! Ге! бач, чого забагається.

— Ей, дочко! Схаменися! Що тобі такого, що так цензоруєш людських дітей? Хіба ж ти дідичка сама? Хіба твій батько не піп був?

— Та що з того?

— Чого ж ти така думна? чого погорджаєш поповичами? кого ти ждеш, кого сподієшся? чи не з отих голодранців кого, що так звиваються коло тебе?

— Я нікого не жду, але й за поповича не піду: ні стати, ні сісти, ні слова сказати не вміє, а я б пішла!

— Ей дочко! ей дочко! побачиш-побачиш!

— Добре, добре, побачу! ідіть лиш собі, лягайте отам, то мені легше буде.

— Осуда ти моя, нещастя ти моє — не дочка, — сказала мати і вийшла в пекарню дати пораду тим курам, що порізали. Орися там уже була; і Текля коло неї щось шупорталась.

Зоставшись сама, Мася взяла польську книжку, оклякнула і почала вичитувати польські молитви.

Отак не один богослов з облизнем поїхав. Лучалось і до Орисі, та старий звичай на заваді стояв:

— В мене всі дочки рівні, — відказувала стара, — на вибір їх не маю; коли хочете, беріть старшу.

Та старшої ніхто не хотів, і вона ні за кого не хотіла; та з-за неї й Орися сиділа. Людські дочки вже діточками батькам своїм кланялись, а сироти сидять та й сидять, ніхто й не крюкне.

Ще поки Мася молодша була, то хоч вередлива була, та не осудлива; а як стукнуло вже за двадцять, то ту осудила, ту очернила, ту обговорила. У людей сусіди бувають добрі, добрим чоловіком прислужаться; а тут всі відцурались, всі відстрахались. Мало що терном не вросла колись битая доріженька до о. Гервасія. Один одним духовник о. Антоній їх не цурався і доріженьку протирав. Цей було прийде тугу розважити.

— А що паніматіночко, — каже, — і вам лихо, і в мене не тихо; притопчім же біду кляту черевиками. Бо й я в черевиках же ходю.

— Та що вам за біда? — озветься паніматка, — ви вже далі-далі онучат дружитимете, а в мене ще й діти мої сиріточки на в'язах висять!

— Не тужіть, паніматінко, — якось-то воно буде.

— Коли б мені хоч тих безщасниць притулити, а Антосьо і сам собі дорогу проб'є.

— Над сиротою бог з калитою, приказують люди, — озвавсь о. Антоній. — Не тужіть!

— Коли б він милосердний хоч нашого вікарого підняв, що лежить недуж; а як вкоротить йому віку, то я тоді зовсім пропаща.

— Не тужіть! моліться, — може дасть бог, що й куца вивезе.

Це тоді вже діялось, як в селі таки добре громада загула. Вікарій був немощний, то мало не за кожною требою мусіли вдаватись до сусідськіх попів. А чужий панотець, як чужий пан, як дерне, то аж пальці знати. От і загула громада: що воно таке є? хіба ми не такі люди, як і всі? Хіба в нас церква негарна, щоб свого панотця не мати? Подавайте супліку до архирея, щоб прислав нам попа хоч сякого-такого! Хоч такого, що б під носом йому не світає… Доки ж нам бідувати?

І частувала паніматка, й просила — нічого не по-моглось. Як і благочинник заїхав, став вговоряти.

— Якби ми бачили, — відказали йому, — що хоч яка надія є, то що іншого, а так… доки нам ждати!

— Та може якій сироті бог долю пошле, — каже благочинник.

— Ге! хіба це сироти, як у людей? Ось придивіться, що виробляють — не всі, а старша. Чи мало до них людей траплялось? а коли не хоче за попа, то хай же не заважає, хай з дороги вступається, бо викидаємо.

— То майте бога в серці! згадайте о. Гервасія! Який він добрий був для вас, а ви для його сиріт такі нелюдяні! та його кості здригнуться.

— Ми вже, панотченьку, пошанували пам'ять покійного батюшки. Дивіться сами: п'ять літ терпимо. То доки ж нам не мати голови в селі? Подамо супілку — хай дають нам панотця.

— Пождіть ще з місяць; може дасть бог і сиротам, і вам.

— Ну! ще місяць пождемо, однак тепер роботи надходять; а там — о! бог свідок, що подамо супліку до архирея, таки до самого архирея. А до жнив він, кажуть, і в нас буде?

— Та буде ж.

— От нам і на руку.

Благочинник добре знав, що жениха не знайдеться, бо всі знали Масю, а мав надію, що архирей своєю властю скаже кому женитись, то хто-небудь і втопить свою голову. А справившись там, пішов паніматку вговоряти, щоб не зважала на старшу, а як лучаться люди до меншої, хай з рук не спускає. Тимчасом написали до архирея просьбу, щоб жениха прислав.

Дивне це діло! дівчата просять: пришліть нам жениха; а вдивишся, то нічого дивного нема. Хто топиться, й за бритву вхопиться. А попівнам сто раз лучше втопитись, аніж зостатися дівочити при матері вдовиці; і мати пропаща, і діти зведуться нінащо. Безнадія і розум одійме, і серце, і вийдуть з них не дівчата, а клоччя; не людина, а пшик — без волі, без всього: тільки й знає, що на бога звертати: чи гріх, чи сором — все божа воля. Свою недолю вони дуже добре знають, і не одна безщасниця мати просила й просить жениха для свого дитята, бо їсти нічого; не одна безщасниця-попівна за тим же для себе й своєю персоною з'являлась до архирея, та не одна й буде з'являтись, нім здогадаються, що вони не щенята; нім подивляться й на них людяним оком. Вона плаче, що сором, а архирей каже: "слезно просила" — і посила якого бідолаху, що ні кола, ні двора, — ні роду, ні плоду. Той встрягне, де й покажуть; а там п'є-п'є, аж вухами ллється! Або трапиться який урвиголова, що знущатиметься цілий вік; найбільш посилають тих, кого ніхто не хоче, а сирота мусить, бо то воля владики.

У Люборацької був брат панотець — людина добра і на розум йому не збувало. От він і каже:

— Що ж, сестро! не штука випросити в архирея богослова; та силою колодязь копавши, не пить води з його. Чи не лучче було б ось як далі попитати: я однак —бездітний, жінку маю добру, спасибі їй, то ось як чи не зробити б? Поїду я до Кам'янця та подам у перевод на вашу парафію. Воно все на одно вийде: зараз дадуть бумагу в семінарію, чи "не согласен" хто женитись з такими-то сиротами, бо на їх приход подається такий-то панотець? Якщо судилась доля, то озветься; а як ні, то честь ваша при вас: ніхто не скаже, що докучило дівувати — аж просяться заміж, та не беруть. Ти ж, сестро, знаєш мене: я тобі не стану в кривду. А коли дасть бог жениха послі, то вступлюсь. Так і просьбу подам. Вигода, — каже, — та з цього, що не сяде хто чужий, як не знайдеться охочого.

Подумали-подумали, та й написали прошеніє, і о. Яким поїхав до Кам'янця.

Не день, не два теліжився о. Яким, ніж забриніло перед ним Кам'янецьке кладбище, що стоїть верстви за півтори перед підварком — Польськими фільварками. Тепер вони, ті фільварки, подібні до людей, а тоді десь-не-десь дімок стояв, а то порожні місця були й заїхати нігде було. То о. Яким потяг прямо в город і остановивсь коло самої вітряної брами; звідсіль почав і діло робити.

А з неділі вже й Петра. Тепер мали жати пани богослови, що сіяли та й сіяли; наступив останній екзамен — і вінець або конець. Богословія вже не ревла, не скакала, як другим часом, а кожен поважно ступав, як індик, натягаючи волосся, що на підгарлі повідпускали, і як джмілі гули: все баса говорили; хто говорив, а хто й мовчки дибав вздовж і поперек. Були й такі, що по кутках товкли свої "пенни" — тільки й чути: "вур-вур-вур". В других класах (філософії та реториці) кричали, скакали; а тут, як в казані кипіло, тільки крику не було, і чутко було, як чобітьми цокають, та ще й чоботи робились тоді на рипах. Це все женихи, і доходювали свої сюртуки тощо, щоб по жнивах надіти рясу і підрясник. Як входить письмоводитель — попович і семінариста — не бува в класі, а пише в правленії; зате має хату, харчі і скільки карбованців грішми. В письмоводителі вибирає сам уряд, зважаючи, хто добре пише; і хто в письмоводителі попав, то конче попом буде, хіба сам не схоче. Вони, як ніколи в класі не бувають, то й виходять на попа без всякої науки. В семінаріях вони чепурно зодягаються і народ все обтертий.

Оттакий-то пан письмоводитель прийшов в богословію з папером в руці і дав гасло, щоб мовчали.

— Цс! — засичали, хто завважив; а письмоводитель сказав:

— Панове! хапатня! — І дав папір. Богослови самі добре знали, що з тим папером робити і письмоводитель тільки попрохав, щоб не покапали, та й пішов собі.

Як всюди по школах, так і в духовних, і в самій богословії кожен має своє прізвище; і був там один, що його прозвали Малпою, швидкий та верткий, що й з-під ступіря викрутиться. Ця Малпа схопила той папірець у зуби та брик-брик по класу, і вискочила на стіл.

Круг стола стовпилася вся богословія і почали: — "ну! читай!". Малпа і почала вичитувати, що там-то й там-то, в такім-то повіті, такого-то класа парафія Солодьки, єсть три дівчини: одна Марія, літ двадцять два.

— Шш! — почали слухачі, — заматорівша во днех своїх! — Малпа пішла далі: — друга Орина, вісімнадцять літ.

— Шш-ш! — почали знов.

— Та чого ви шикаєте? ще ж молода! — хтось гукнув з гурту.

— Шш-шш! — розійшлось по класу ще гірше. — А що має? шо має? читай! — Малпа: третя… третя, одинадцять літ.

— Шш! — А що мають? — почали. — А Малпа: все хазяйство й грошей в приказі тисяча карбованців.

— Якби всі за одною, можна б руки погріти! Давай лиш папір! — кричать зо всіх боків. А Малпа пішла вихилясом по класі. Піднявсь такий стук, наче сто коней біжить; сміх, нявк, регіт, біготня; бо знайшлись і хорти, й мисливці, й шпанці, й всяка птиця і звірина, а циган зануздав кобилу і ньокає; там ведмідь реве, — всього було.

І таки Малпу спіймали, почали мняти, а вона княвчить. Другі тимчасом взяли той папір від неї і пішли до стола та й почали гукать: хто там близько, хто там близько, ходіть сюди!

Обізвавсь Собальський:

— Я! я близько! Я навіть бував у них.

— А! Мелнику-голубчику! ходи ж сюди!

— Ще й Ситник знає, — озвавсь Собальський.

— Ситнику! Ситнику!— почали кричати, — де Ситник?

— А чого ти, Чорногузе, хочеш? — озвавсь той, що Ситником прозивали.

— Чи не маєш підситка доброго? продай.

— Проси Струцького! — озвавсь він. Струцького прозивали Решітником.

— Та ні! — озвавсь Решітник, — то треба справки навести! ходи сюди!

Так зібрались всі, і почав насамперед Собальський:

— Багатенькі, — каже, — нічого сказать; мати добра, менша Орися тож нічого; а Марія така, що ні слова по-нашому не скаже.

— Ну, валяй її по-боку! — заговорив Кобилка.

— Та вона таки й не піде за нашого брата.