Людолови (Звіролови) - Сторінка 2

Гаряче молоко, масний вершковий сир із кмином, суха полендвиця, що вилискувала на блюді червоним перламутром, пухкий струдель, варені яйця і келихи міцного литовського меду.

— Пан приїхав саме до речі, — говорив Грохольський, цокаючись із Бжеським. — Справа лагодиться. Я гадаю, що навіть сьогодні можна буде дістати королівську грамоту.

Підкоморій Грохольський неполюбляв Бжеського. В його словах завжди відчувалась настороженість людини, що розмовляє з бідним родичем, який ось-ось попросить грошей, але сьогодні Грохольський говорив щиро. Він радів, що виклопотав Анелиному братові добрий маєток, та проте давно вже мріяв здихатися Бжеського якнайдалі від Варшави. Бжеський був надто балакучий і за келихом міг розпатякати багато зайвого про Московський похід. Річ в тому, що пан Грохольський повернувся з-під Москви, раптом збагатівши, але як це багатство потрапило йому до рук, — знав тільки пан Бжеський. Отже, на Україні Бжеський прикусить язик, а якщо навіть і бовкне десь щось зайве, то слова його розвіються на чотири вітри і не дійдуть до ушей палацової шляхти.

Тим часом Маєвський щиро частував гостя. Це був пухкенький дідок із сніжно-білим волоссям і рожевим безбородим обличчям, що мимоволі нагадувало солодку булочку. Він тільки підморгував хлопам то подати. ще яку-небудь страву, то підлити гостеві меду, то підкласти ласий шматок.

Заспокоївши перший голод, Бжеський відкинувся на спинку стільця і міцно потиснув руки своїх співрозмовників.

— Я мушу тільки дякувати вам, друзі мої. Дуже радий, що все так добре скоїлося. A де вона, та земля?

— На Лівобережжі. По Ворсклу, трохи нижче Лубенщини Вишневецького. Пустир безмежний. Там і ліси, і степ, і рибні озера, і луки...

— Почекай, почекай, пане! — тривожно урвав його Бжеський. — Ти кажеш "пустир", але нащо мені той пустир, коли нема в ньому хлопів? Адже без цього бидла поїдеш не далі, як у ридвані без коней.

— Свята правда, пане. Але в грамоті написано...

— До дзяблув грамоту, коли вона не дає мені того, що мені потрібне! — скипів Бжеський. І кров ударила йому в голову.

— Ото запал! Пізнаю героя Смоленська, — засміявся метрикант, потираючи пухкі рученята. — Але пан даремно обурюється. Про хлопів у грамоті не пишеться тому, що кожен хлоп комусь та повинен належати: або найяснішому панові крулю, або тому панові, від якого він утік в Дике Поле. А в тому, що їх там чимало, пан незабаром упевниться на власні очі. Про це я докладно довідався від мого брата пробоща Маєвського. Він там живе, і він ніколи нічого не каже на балай. Але обдаровувати вельможне лицарство тим, що не зазначено в інвентарях Корони, неспроможна навіть королівська канцелярія.

Бжеський ущух так само швидко, як і скипів. і бучно розреготався:

— Пан метрикант великий жартівник! 3 цього треба було починати. А пан: "пустир" та "пустир"... У ваших канцелярських викрутасах сам чорт собі зламає ногу.

— Інакше, пане, не можна. Хіба, даруючи панові староство або крулевщизну [11], зазначають, скільки ведмедів там у лісах чи бобрів у річках? Ну а хлопи — це щось на кшталт хижаків, що на них полюватиме пан на дозвіллі.

Пани весело розреготалися і цокнулися келихами. В цю мить увійшла до їдальні Анеля, ще свіжа й холодна від умивання. Вона кинулася до брата, палко поцілувала його і зацокотіла про хатні і родинні справи. Після перших запитань і безладних вигуків усі знову сіли за стіл, і челядники подали каву з вершками. Це був новий, ще не відомий у провінції, але вже модний напій, недавно привезений з Туреччини.

— Пан Броневський [12] розповідає, що два роки тому турецький султан видав фірман [13], щоб її пили всі правовірні, — пояснив Грохольський, задоволено підкреслюючи свою близькість до вищої верстви Речі Посполитої.

— Дійсно, смачна штука, і яка запашна, — захоплювався пан Бжеський.

Настрій його підвищився. Все на світі здавалося чудовим, забарвилося сонцем і радістю.

Метрикант випив склянку і заметушився. Він поспішав на посаду до королівської канцелярії. Ще раз пообіцяв він прискорити справу пана Бжеського.

— Якщо великий канцлер сьогодні підпише грамоту, я пошлю пахолка до пана, — додав він, цілуючи Анелині ручки.

Коли Маєвський вийшов, а Грохольський наказав почастувати супутників Бжеського, Анеля весело заплескала в долоні і сказала братові:

— А тепер Єрзюня розповість тобі, як він за тебе клопотався. О, це надзвичайно цікаво! Наче "Декамерон" Боккаччо. Ну, Єрзюню, ну, не .відмовляйся. Все з початку аж до кінця, як ти мені розповідав, коли я хворіла.

— Скоряюся своїй прекрасній дамі, — вклонився Грохольський. — Але підемо звідси. Не варт розповідати все при хлопах.

У будуарі померлої дружини метриканта було затишно і тепло, як в оранжереї. Пахло мускусом і трояндовою олією. Анеля залізла з ногами на диван і обклалася бісерними подушечками, на які хлопки пана метриканта витратили чимало часу й очей. Пани розташувалися біля кана, де палали березові дрова, і запалили люльки, пускаючи дим в його кратер.

— Ну, Єрзюню, ну! — квапила Анеля.

Пан Грохольський затягся востаннє і розвів руками:

— Від тебе не відкрутишся. Напала, наче сарана.

І, звернувшись до Бжеського, пояснив:

— Власне кажучи, нема чого й розповідати. На тронному засіданні посольська ізба зажадала, щоб негайно розподілили вільні посади і крулевщизни. Король довго відмовлявся, а ми настоювали. Тільки вчора він, нарешті, дав згоду, і тепер королівська канцелярія видає кожному грамоти.

— Ну, от!.. І зовсім не так... Ти розкажи, як ви змовилися ще на соймику, як ти зняв там бучу. Ну, Єрзюню, коханий! Ну, хіба ж це так важко?!

Грохольський розреготався.

— Я гадав, що вельможна пані — серйозна жінка, а не маленьке дівча, закохане в . казках. Ну, слухай уважно, маленька Анелько! Коли ми з'їхалися на соймик, пан Домушко, пан Кособудський і пан Червінський, небіж старої пані Німцевичевої, заговорили про те, що дехто із співучасників Московського походу залишився без нагороди, а тому треба перш за все вимагати, щоб і вони щось дістали. Адже, не з їхньої вини зрадливе боярство обрало на московський трон це попеня... [14] Ми чесно билися за королевича Владислава [15]. Я цілком згодився з ними. І зауважив, що пан Бжеський теж постраждав від примх фортуни в тому поході і...

— Ще й як! — палко вкинув Бжеський. — Я вийшов у похід з цілою валкою майна та припасу, а хлопи князя Пожарського відбили все до останнього ременя.

— Те ж саме казав і я. Панство нас підтримало і внесло до регуляміну [16] послам вимогу домагатися справедливої винагороди всім, хто постраждав у поході.

— Я ніколи не думав, що пан є такий мудрий державний діяч, — захоплено вигукнув пан Бжеський — але millе раrdоns //Тисячу разів пробачте (франц.)//, я вдруге перебив пана.

— Коли ж нас обрали послами і ми з'їхались до Варшави, я насамперед довідався у пана метриканта, які маєтки ще. не розподілено. Мені здавалося, що краще взяти Дике Поле, ніж литовські ліси та болота. Але я все ж таки одвідав Вишневецького, а Вишневецький каже, що там є сила козацьких хуторів і навіть сіл. Грунт там — чудова чорноземля, і взагалі — це справжній едем [17]. Те ж саме каже і пан метрикант. Тоді я остаточно вирішив домагатися цього "пустиря", як каже пан Маєвський. Боротьба була довга й уперта, але я переміг.

Анеля слухала, кокетливо вигинаючись на канапі, але знов не витримала і схопилася з місця:

— Єрзюню! Ти мусиш. розповісти все-все. Рогмунд — мій брат. Хай він знає, що він для тебе такий же дорогий, які я. Отже, розповідай все по черзі.

Грохольський усміхнувся, підкручуючи вуса, що стирчали двома стрілками над його гостренькою борідкою за модою Генріха Валуа [18], і казав далі, задоволений з враження, справленого на гостя:

— Як відомо панові, перед відкриттям сойму завжди буває урочиста меса [19]. Потім маршалок [20] попереднього сойму просить у короля дозволу піти до посольської ізби обрати нового маршалка. Тільки-но почалося засідання, як ми з паном Кособудським переморгнулися і зауважили, що, перш ніж обирати маршалка, треба винагородити всіх забутих співучасників Московського походу. Пан Кособудський розмахував обрубком руки, втраченої в Московщині, а Стась і решта нас підтримали. Ну а я репетував на весь голос. Я казав, що своїм нестриманим наскоком, своїм героїзмом і самовідданістю ти врятував життя найяснішому принцові Владиславу.

Це було вже занадто. Бжеський почервонів: навіть на самоті не міг він згадувати цього ганебного випадку без жагучогo сорому.

...Було це під Вязьмою три роки тому. Польська армія зупинилася на днювання, а Бжеський, певний, що в околицях нема ворогів, наїхав на самотню боярську садибу. Як повновладний господар і переможець, жадібно хапав він срібні келихи з різьблених мисників, коштовні хутра, постави і все, що впадало йому в око, коли раптом залунали постріли і вигуки. Це були московити. Не кидаючи награбованого, Бжеський побіг до коней. Двоє кремезних перм'яків помчали навздогін, наставивши на нього вила, як на ведмедя. Бжеський кинув їм під ноги торбу срібла і скочив на коня. Йому здавалося, ніби він відчуває на потилиці їх гарячий подих. Божевільний від жаху, мчав він, не потрапляючи в стремена чобітьми. Позаду була рідка стрілянина, миготіли блискавками шабельні леза. З півсотні гусарів урятувалося щось із двадцятеро.

Вони мчали за Бжеським, але Бжеський їх не пізнав: йому здавалося, що сама смерть женеться за ним по п'ятах, і він шалено підострожував коня і мчав просто лісом. Мокрі гілки хльоскали його, дряпали обличчя, здирали шолом з голови. Кінь засапався. І раптом, опинившись по той бік лісу, Бжеський побачив своїх: загін польської кінноти відбивався від партизанів князя Пожарського.

Позаду — погоня. Спереду — бій. Але все ж таки там свої, ляхи. Що робить? На мить, спинивши коня, Бжеський скрикнув і кинувся наперед, а решта його загону сипнула за ним. Побачивши Бжеського з гусарами, партизани відступили, ніби розтанули в протилежному лісі. Польські кіннотники вітали Бжеського як свого рятівника, а Бжеський лупав божевільними з жаху очима і не одразу зрозумів, у чому річ... Згодом довідався він, що це був королевич Владислав, який випадково мало не потрапив у пастку московитів.

Як не затаював Бжеський свого наскоку на боярську садибу і своєї ганебної втечі, гусари розпатякали про все, і не раз у товаристві пани глузливо розпитували за чаркою венгржина, чим налякали його служниці боярині, що шляхетний.