Майстри часу - Сторінка 5

- Кочерга Іван -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+


Зальбадерей! Пустий балакня. Коли що не розумiль — значить, або доля, або чорт.

Завiса.

ДIЯ ДРУГА

Та сама станцiя. 1919 рiк.

І

Входять поручик i начальник станцiї.

П о р у ч и к. Скажiть, поїзд на Харкiв скоро?

Н а ч а л ь н и к с т а н ц i ї. Як завжди — п'ять сорок.

П о р у ч и к. А на Шепетiвку?

Н а ч а л ь н и к с т а н ц i ї. Чотири двадцять. Тiльки вiн запiзнюється. На пiвгодини.

П о р у ч и к. Вiчно запiзнюється. Ну, добре, ходiм у дежурну. Я мушу прийняти станцiю.

Виходять.

II

Входить Юркевич. Тепер йому 32-33 роки. Схвильований. Виймає з кишенi листа. Читає. Нервово ходить по кiмнатi. Курить.

Ю р к е в и ч. Невже ж це можливо? Вона — Лiда, моя золота Буль-Буль ель Газар, моя улюблена мрiя, яку я втратив так безглуздо на цiй же станцiї сiм рокiв тому, — вона мене пам'ятає, а може... а може й кохає! Яка химерна рiч — життя!.. I яке щастя знову знайти її тепер, пiсля довгих рокiв розлуки... i яких рокiв!

Входить Карфункель, як i ранiш, елегантно вдягнений, але вже в iншому пальтi, як i ранiше з чемоданом в руцi. Дивиться на годинник. Невдоволено хмикає.

К а р ф у н к е л ь. Хм. Дер таузенд. Дi ур гет фор. (Пiдносить годинник до вуха, хитає головою). Годинник поспiшає. (Виймає з другої кишенi другого годинника). Абер найн. Зi гет рехт. Е, пардон, — вi не знайт, коли поїзд на Варшава?

Ю р к е в и ч (неуважно). Напевно не знаю. Здається, вiн запiзнюється на тридцять п'ять хвилин.

К а р ф у н к е л ь. Вас? Дас iст унергерт! Це неможливо! Я мушу пiслязавтра бути дома, в Гейдельберг. Неодмiнно. О, ферфлюхте гейденлерм! О, безглюздий країна, що нiколи не шануваль час. Я не можу спiзняль.

Раптом чути мелодiйне тринькання, неначе з музикальної шкатулки.

Ю р к е в и ч (здивовано озирається). Що таке? Звiдки ця музика? Неначе куранти на годиннику. (Проводить рукою по чолу). Де я чув колись таку музику?

К а р ф у н к е л ь (виймає ще одного годинника з кишенi — тринькання стає гучнiшим). Алле таузенд! Я не можу спiзняль!

Ю р к е в и ч (вiдступає вражений). Боже мiй! Та це ж ви! Знову ви! Знову лиха година!

К а р ф у н к е л ь. Вас? Вас волен зi? (Накручує годинник ключем).

Ю р к е в и ч. Ну та, звичайно ж, ви! I знову на моїй дорозi. Механiк з годинниками i зубним болем, який... якого...

К а р ф у н к е л ь (дивиться спiдлоба на Юркевича). Який даваль вам сiм рокiв тому маленький лекцiй про руський iнтелiгент i про закон тiсного часу. I навчиль вас цiнувати кожну хвилину життя.

Ю р к е в и ч. Чорт би забрав вашi лекцiї! Вони менi дорого коштували. Це не лекцiї, а чаклунство. Я й досi тремчу, коли згадую той вечiр.

К а р ф у н к е л ь. Та при чому ж тут я? Я тiльки скромний учений i механiк — дзигармайстер. Я ж казав вам тодi, що дещо розумiю в життi, в часi i в його законах. Ну, то нема нiчого дивного, що я вмiю приманiль собака з-за грубки — ден гунд аус дем офен льокен.

Ю р к е в и ч. Так, але звiдки ви знали, звiдки ви це все знали?

К а р ф у н к е л ь. Знали? Що я зналь?

Ю р к е в и ч. Звiдки ви знали, що зо мною трапиться стiльки пригод, таких незвичайних i трагiчних?

К а р ф у н к е л ь. Ну, то це ж простий математика, звичайний розрахунок, закон. Подiї або трапляються дуже рiдко, або сунуть цiлий юрба. Життя, як колода карт — козирi або йдуть один за один, або їх зовсiм немає. Час буває або пустий — цiлий рiк без подiй, — або тiсний вiд рiзних пригод, що налазiль один на один i валiлься, як снiг на голова.

Ю р к е в и ч (задумливо). Справдi, це так i, мабуть, дуже просто. Але звiдки ж ви знали, що саме тодi, що саме того вечора звалиться на мене стiльки пригод?

К а р ф у н к е л ь. Ну, то це вже зовсiм не трудно. Адже ж вi самi казаль, що багато рокiв проживаль дуже нудно. I раптом поїхаль за кордон. Ну, для уважний око це вже багато значить. Я зрозумiль, що для вас починалься смуга тiсних часiв — коли подiї доганяють один одна i йдуть як зграя риб, що збиралься викидать iкру.

Ю р к е в и ч. I знову нiбито правда... Але тодi це виходило так, неначе ви самi наслали на мене цi пригоди, щоб вiдплатити за мою байдужiсть, коли у вас болiли зуби. До речi, як вашi зуби тепер? Зараз у мене є цi краплi — хочете?

К а р ф у н к е л ь. Зальбадерей! Дурний балакня! Можете крапаль їх собi на язик. Менi тепер потрiбний поїзд, а не краплi.

Ю р к е в и ч (смiється). Точнiсiнько, як менi тодi. Нашi ролi перемiнилися, майн гер. Тепер я можу вам порадити не поспiшати i не дуже покладатися на час. У нас вiн тепер надто тiсний — революцiя, вiйна...

К а р ф у н к е л ь (розсердившись), Зальбадерей! Хiба можна рiвняль? Їх бiн дер майстер дер цайт! Я сам єсть майстер мого часу. Я його трималь у мiй рука i рушиль мої години, як бажаль.

Ю р к е в и ч. Стережiться, майн гер. У нас є майстер дужчий за вас.

К а р ф у н к е л ь. Зальбадерей! Пустий балакня. Немає майстер дужчий, нiж я.

Ю р к е в и ч. Єсть, майн гер, — це наша революцiя. Вона зупинила всi дзигарi, всi годинники окремих людей i змусила їх жити i вмирати по її великих дзигарях, не питаючи, чи до вподоби це їм, чи нi. Вона припинила назавжди спокiйне, лiниве життя, яким ми досi нудилися. О, нам уже не нудно — стiльки подiй i пригод наслала вона на нас, перед якими i ваш зубний бiль i мої пригоди в той вечiр тiльки дитяча гра... Тепер ми знаємо i без вас, що таке насправдi тiснi часи!

К а р ф у н к е л ь. Зальбадерей! Революцiя потрiбний для вас, для гнилий руський iнтелiгент, щоб виганяль iз вас байдужiсть i бездiлля. Вона ще мало вас бiль, — менi вона не страшний i не потрiбний.

Сердито виходить.

Ю р к е в и ч. Не до вподоби. Стривай, лiбер гер, ти менi насипав тодi перцю в печiнки, не довелося б i тобi...

III

Входить граф Лундишев у супроводi носильника, що тягне за ним цiлу гору чемоданiв. Граф змiнився порiвняно мало.

Л у н д и ш е в. Раз, два, три, чотири — здається, всi. Цi два тягни в багаж. Та мерщiй повертайся! На бiлети — живо!

Н о с и л ь н и к. Не звольте турбуватися. Встигнемо. (Виходить).

Л у н д и ш е в. Тобi, звичайно, нема чого турбуватися. Сам, мабуть, бiльшовикiв ждеш не дiждешся. Фу! (Бачить Юркевича). Кого я бачу! Це ви, мсьє Юркевич? Яка зустрiч!

Ю р к е в и ч (сухо). Пробачте, але менi здається, що пiсля всього, що тодi... що тодi було...

Л у н д и ш е в. Ну, що там згадувати... З того часу ми стiльки пережили, що таке маленьке непорозумiння...

Ю р к е в и ч. Справдi, що так... Навiть не вiриться, що стiльки подiй пронеслося над нашим життям...

Л у н д и ш е в. Так, вiйна, революцiя. (Зiтхає). Я вас i не бачив вiдтодi. Мабуть, були на фронтi?

Ю р к е в и ч. Ну, зрозумiло... А ви кудись виїжджаєте?

Л у н д и ш е в. Так, зовсiм. У Париж, до брата Iвана.

Ю р к е в и ч. Як! А ваш маєток? А ваш знаменитий курник? Невже ви це все покинете?

Л у н д и ш е в. То це ж усе загинуло, пропало. Садибу спалили, куряче мiстечко зруйнували. Цiлий тиждень усе село варило й смажило моїх курей, безцiнних бентамiв i китайських курей, племiнних пiвнiв по п'ятсот карбованцiв штука! Нi, з мене досить. Продав усе, забираю все цiнне — i в Париж!

Ю р к е в и ч. Заведете знову свiй курник?

Л у н д и ш е в. Ну, зрозумiло! А ви знаєте, в Парижi знову з'явилась ця курочка — принцеса Буль-Буль. Аякже! Сам читав. Ну, тепер я її, напевно, здобуду!

Ю р к е в и ч. Бажаю вам успiху!

Л у н д и ш е в. Спасибi. А скажiть, до речi, де тепер ця принадна дiвчина з золотими кучерями — ваша Буль-Буль, на яку ви промiняли тодi мою курочку? Здається, ви так само її загубили, як i я свою. Невже ви її потiм не зустрiчали?

Ю р к е в и ч (схвильовано). Нi. Сiм рокiв я марно шукав її по цiлiй Росiї. Кажуть, що вона була на вiйнi, потiм, уже пiсля революцiї, хтось бачив її в Москвi. Нiбито навiть комунiсткою.

Л у н д и ш е в. Та що ви! А така на вигляд скромна дiвчина...

Ю р к е в и ч. I уявiть собi, який випадок: сьогоднi, цiлком несподiвано, одержую вiд неї листа з Харкова.

Л у н д и ш е в. Та що ви!

IV

Раптом виникають якiсь наростаючi звуки. Чути тривожнi дзвiнки. Десь схвильовано гуде телефон. Грюкають дверi. Через кiмнату швидко проходить кiлька заклопотаних залiзничних службовцiв i офiцерiв.

Л у н д и ш е в (схоплюється стурбований). Що таке? Якась тривога... Може, боронь боже, на фронтi?

Ю р к е в и ч. Та нiчого особливого, заспокойтеся.

Л у н д и ш е в. Легко сказати — заспокойтеся. Кажуть, що наше становище неважне. Чи вiрите — хвилини лiчу, коли нарештi виберуся з цiєї проклятої Росiї. Ах, пардон, я вас перебив. Ну, то що ж далi? Одержали вiд неї листа...

Ю р к е в и ч. Так, щойно. Пише, що буде сьогоднi тут з харкiвським поїздом. Це, значить, через пiвгодини. Можете судити, який я схвильований. Сiм рокiв мовчання i даремних розшукiв — i раптом сьогоднi доля знову посилає її на моєму шляху!

Л у н д и ш е в. Хм, доля... Не дуже я вiрю подарункам долi, мiй молодий друже. Це, знаєте, бувають такi дитячi цяцьки — вiдчиняєш таку гарненьку коробочку — думаєш, там цукерок, а звiдти — бац! — вистрибує чорт з рогами.

Ю р к е в и ч. Ну, що це ви, граф, як вам не соромно!

Л у н д и ш е в. Так, так, мiй друже. Адже ж ви не бачили її сiм рокiв. Звiдки ж ви знаєте, яка вона тепер? Та ще комунiстка, спаси господи! Ви ось думаєте, що вона така собi тиха курочка — цiп, цiп, цiп, а вона — гам! — i вiдкусила вам голову — хе-хе-хе!

Ю р к е в и ч. Нехай так. За неї i вмерти щастя.

Знову входить той самий поручик. Озирається, пiдходить до Лундишева.

П о р у ч и к. А, ваша ясновельможнiсть! Куди це ви зiбрались?

Ю р к е в и ч вiдходить i сiдає бiля стола. Офiцiант приносить йому пляшку пива.

Л у н д и ш е в. Та ось хочу провiдати брата Iвана в Парижi. А ви як, поручику?

П о р у ч и к. Та нiчого, граф, не сумуємо. Пульси поки що б'ються.

Л у н д и ш е в. Так, вам аби тiльки дiвчата. А ось на фронтi, кажуть, не той... (Притишуючи голос). Чи правда, що був якийсь прорив? Я, знаєте, так хвилююся!

П о р у ч и к. Та нiчого подiбного! Який там прорив?

Л у н д и ш е в. Адже ж бiльшовики знову натискають. Кажуть, навiть Орел нiбито захопили.

П о р у ч и к. Не вiрте, ваша ясновельможнiсть, таким нiсенiтницям. Ми їм недавно так всипали, що не скоро очумаються. Особливо вiд танкiв. Вiд цих танкiв у червоних всякi пульси завмерли.