Мальви (Яничари) - Сторінка 7
- Іваничук Роман Іванович -— Ти куди тепер? — прохрипів. Він схопив правиці Марії і Мальви, підвів їх угору. — Повторюйте обидві за мною, чуєш… Во ім’я бога милосердного, милостивого. Слава аллахові, панові світів…
Рука Марії безвільно опустилася, а дочка… тримала набожно підняті два пальці вгору і пошепки повторювала за монахом:
— Слава аллахові… цареві дня суду… Воістину тобі ми поклоняємося… веди нас прямою дорогою.
Мурах-баба зірвав із Маріїної шиї хрестик і владно наказав:
— Топчи ногами!
Марія схлипнула, сахнулася, дервіш шпурнув хрест під ноги дівчини, і та потоптала.
— Тепер ідіть, — сказав Мурах-баба. — Коли ж бо посмієш не прийти сюди на кожне ранішнє і вечірнє богослужіння, наречемо тебе безумною, і вік свій скоротаєш у тімархане [29] серед божевільних. Бо безумний той, хто не вірить єдиній правді на землі.
Мов із чаду вибігла Марія і на безлюдній вулиці, оглянувшись, зітхнула:
— Прости мене, мій боже… Ми не топтали хреста, це снилось. Прости…
І закам’яніла, — Мальва, звівши руки до неба, молилася:
— Воістину тобі ми поклоняємося і в тебе просимо допомоги, веди нас прямою дорогою…
Шепіт дитини, побожний, пристрасний, так природно зливався з шумом міста, викриками муедзина з мінарета мечеті Муфтіджамі, з клекотом невільничого ринку, куди прибували нові й нові невільники вмирати за віру, каратися за неї, топтати її і родити ворогові здорової крові лицарів.
Так природно…
Свінула думка в Марії — втікати! Геть звідси поза мури Кафи, тут страшно, тут неволя тіла і духу, це місто вповзає в душі людей, засмоктує: ще день, ще година, хвилина — і вже несила буде вирватися повік.
День хилився до спочинку, червоне, закіптюжене сухою пилюкою сонце сповзало за хребет Тепе-оба. Марія поспішала знову до північних воріт, шаль зсунулась їй на плече, очі жінки злякано бігали під чорним надбрів’ям, розхристалось передчасно посивіле волосся.
— Куди ти тягнеш мене так швидко, мамо? — спотикалася, підбігаючи за матір’ю, Мальва. — Я хочу їсти, хочу до хати. — Сльози стікали по запилених смаглих щічках, залишаючи брудні сліди.
Марія згадала про дукат, що дав їй на дорогу татарин. За нього можна буде щось купити в крамничках за стіною Кафи, де живуть євреї і караїми. Тільки ж вечоріє вже.
— Ходімо, доню, швидше, зараз купимо їсти. Вони вже наближалися до воріт, коли з провулка вибігла зграя смаглявих хлопчаків. З криком, реготом обступили їх, закидали грудками землі, камінцями.
— Джаври, джаври, джаври [30], — верещали вони.
Метнулася Марія, щоб вирватися з кола напасників, затулила Мальву грудьми, та хлопчаки почали смикати її за кафтан, за волосся, не вгаваючи кричали слово «джаври».
Злякана Мальва плакала, притискаючись до матері. Марія відірвала від свого волосся цупку руку голомозого нахаби, навідмаш ляснула одного-другого по голених головах. Ті сторопіли на мить, а далі загаласували ще дужче, з хвірток почали висуватись закриті яшмаками [31] голови татарок, вони теж викрикували, «гяур яман» [32], вимахуючи погрозливо руками, і вгамувались аж тоді, коли Марія з Мальвою заховалися в тісній бічній вуличці.
Краще, ніж за два роки неволі, зрозуміла Марія, що таке «гяур». Треба було закрити обличчя, щоб хоч так замаскуватися, але хіба цього надовго стало б? Перший азан і — не вклякни на вулиці — знову презирство, перше слово дитини не по-татарськи — знову каміння і ганьба. Що робити?
Тривожні думки перервали такі знайомі, давно не чуті звуки: на дзвіниці вірменської церкви тихо, вкрадливо загомонів дзвін. Зупинилася, слухала. Війнуло на неї далеким і ніжним, як дитинство, спогадом: вечірні дзвони на Україні, сипле гомін росу на степ, м’якне тирса, і соняшники опускають голови до молитви…
Мальва все ще не могла отямитися, схлипувала і, оглядаючись весь час назад, лебеділа крізь сльози:
— Чому ми джаври, мамо? Я не хочу, не хочу…
Марія не чула скигління доньки, повільно йшла на переривчасте теленькання дзвону, з заздрістю, подивом і боязню дивилася на людей, що не боялися йти на його поклик.
Скільки їх у Кафі? Чи є в них діти? Що їдять? Як живуть серед вічного приниження і знущань, яких вона зазнала тільки що? На що надіються ці люди, задля чого жертвують собою, адже день їхнього спасіння ніколи не настане. Вони ж ніколи не вийдуть за ворота Ор-капу, бо — християни. А все-таки ідуть на поклик совісті, за совістю, щоб умерти самими собою.
І Марія йде. Йде, як бабуся в спогадах до свого дівоцтва. Ніколи до них не дійдеш.
— Я не хочу бути джавром, мамо…
— Не плач, доню, ти не джавр. Ти… мусульманка.
— Яка мусульманка?
— Дізнаєшся… Навчишся… Ой, навчишся на мою сиву голову!
— Ну, яка, скажи, яка мусульманка? А за це не б’ють, не кидаються за це камінням?
— Ні, дитино, за це хліб дають, щоб вижити. Ти ростимеш, а я гріх візьму на душу, щоб вивести тебе колись із цієї страшної землі.
Дійшли до самої церкви. Біля паперті стояли пониклі старі люди. Якась жінка привітно посміхнулася до Марії. Була одна мить, коли Марія хотіла ринутись до входу і впасти пластом на церковний цемент. Але тільки одна мить. Не відповіла на привітну усмішку жінки, відвела погляд. А в пам’яті повз потоптаний хрест і її совість пройшли маслоставські лейстровики з переяславським полковником Ілляшем Караїмовичем на чолі, які прийняли шляхетські бунчуки, аби тільки жити. Їх називав Самійло яничарами, та вони, може, таки дочекаються кращих часів. А що здобув полковник Самійло своєю гординею, яку фортуну запосяг тим, що не схилив голови перед польськими бунчуками? Смерть собі, а сім’ї — неволю.