Маруся Богуславка - Сторінка 9

---

Сьогодні по вечері буде рада
Про все, як нам дорогу сю верстати.
Кликни по чабану до нас із стада…
Та щоб відхаяла сю бабу мати.
Нам сто й тринадцять раз повеліває
Святий Коран на вбогих і нещасних
Дивитись так, як з неба позирає
Аллах на нас, козявок бідолашних:
Він милосердієм нам душу надихає».

ПІСНЯ ТРЕТЯ

ДУМА ПЕРВА

Над степами сонце сяє,
Вітер подихає,
Подихає, мов у кобзу
Тихострунну грає.

Поначіплювано густо
Струни золотії
На степи, балки з річками,
Байраки крутії.

Сяє сонце, вітер віє,
Тирсу нахиляє,
До струни струна на кобзі
Стиха промовляє.

Бачиш оком, чуєш ухом,
Серцем розумієш,
А сказати-заспівати
Голосно не вмієш.

Несказанно, невимовне
Кобза промовляє,
І святими почуттями
Серце надихає,

І возносить серце вгору
Від земного лона,
Мов крилаті духи-коні
Бога Аполлона 37

Щоб споглянуло з-під неба
На се жизні море,
Де, мов хвиля гонить хвилю,
Віра віру боре;

І широкої набралось
Правди та свободи,
Що насильство витісняє
З людської природи;

І поезії спасенним
Надихом сповнилось,
До всіх вір і всіх язиків
Рівно прихилилось.

І поезії, й братерства
Праведним натхненнєм
До всіх кротких духом кротким
І благоволеннєм.

ДУМА ДРУГА

Рушив табір, і в концерті
Скрип коліс гарбових
Злився з копотом і ржаннєм
Коней табунових

І, мов стадо голубине
Замигтіло крильми,
Крутять в полі веремія
Делібаші кіньми.

Кругом табору танцюють
Той танець татарський,
Що не раз крутив-морочив
Голови лицарські.

На юнаків-делібашів
Старці позирають,
Про свою юнацьку славу
Любо споминають.

І холодне в грудях серце
Гріє кров гаряча,
І завзятість оживає
У душі козача.

На юнаків-делібашів
Дивляться дівчата,
І мов іскрами стріляють
Зорі-оченята.

Познають своїх летучих,
Що, мов блискавиця,
В степових пилах, у тучах
Зникне й загориться.

Про юнаків-делібашів
Кобзарі співають,
Дзвонять в струни, невмираків
Хвалять-прославляють.

Обгорнула юрт молодіж,
Мов густії тучі,
Що вітрами гонить-крутить
Гуррикан летючий.

Серед юрту гарби-будки
Стиха коливають;
Білі поли, мов лебіддє,
Крила надимають.

І кричать колеса в будках
Серед співу й дзвону,
Як колись в нас на Посуллі 38
Заволоки з Дону. *

Се доспівувалась пісня,
Що діди Бояни 39
Древнім русичам, нам рідним,
Голосно співали.

Під перстами в них живії
Струни промовляли
І хоробрим золотії
Славу рокотали.

І, мов стадо лебедине,
Співи розлітались,
Не в одній вони людині
Любо відзивались.

І лицарське на Вкраїні
Серце залунало
І луну із серця в серце
Аж до нас дослало.

І ясним, незлобним оком
Світ ми обіймаєм,
Між Заходом і Востоком
Бучі споминаєм.

І вбачаємо в тих бучах
Спільну жизнь єдину:
Про Гординщину 40 сумуєм
І про Україну.

Лях, москаль, татарин, турчин
Проміж себе браттє:
Розлучило їх попівське
Нависне завзяттє,

Як любові й правди Бога
Без попа познаєм, —
Всіх братів ми до одного
Серцем привітаєм.

Як туман попівський зникне
В сяєві науки,
Міліонам по всім світі
Буде менше муки.

ДУМА ТРЕТЯ

І

Коло своєї на колесах хати
Кривавий їхав Міч з людьми близькими,
І поруч нього жінка. Два бахмати,
Гривасті ступаки, ішли під ними.
Бунчук червоний віяв-розвивався
Над головою в нього: стяг понурий!
І голосом потужним заливався
Кобзар іззаду, рокотав і в струни,
Та до пісень його гетьман не дослухався.

ІІ

«Моя Заїро! Ти моя єдина,
Так як душа у тілі, серце в грудях…
Нехай паруються, мов та скотина,
Перелюбком: гидка гидота в людях!
Той, хто нам дав Коран, сього не вводив
(Жінок між нас поганський вік намножив).
Ніколи він із рук не переходив
У другі руки на святому ложі:
Бо проповідував закони чисті Божі».

ІІІ

Так Міч Кривавий мовив до дружини,
Що золотим волоссєм і очима
Являла тип найкращий України.
Той кроткий тип, що серце херувима
Заніс до нас із Тігра до Євфрата 41, —
Не той, що у жалю ваги не знає,
Що, мов козацька кров лиха, завзята
В любові вре, в ненависті палає
І цілий Божий світ ні за що не вважає.

ІV