Мати - Сторінка 3

— Ні, — відповідаю, скригаючи зубами так, що мишеня раптом десь зникає несподівано, як і з’явилося, а губи шепочуть лише одне: — Застрелити, за смерть матері та свою, хоч одного з армії, що носить житній колір шинелі, — рішив я, підсунувшись до своєї скриньки та хруснувши пальцями: задубіли після дощу руки.

А кінь мій, мов у тій пісні, зажурився та, спотикаючись, ішов поруч із гнідим кавалерійським туди, де глухо крякали в житах кулемети, де брели зарошені люди, де впало останнє, перед дощем, гарматне ядро, розколовши надвоє коло школи старого осокора.

Ми їхали мовчки недовго.

— Пан — інтелігент? — запитав мене несподівано солдат польської армії.

— Так, учитель, — збрехав я, не розуміючи, до чого йде мова.

Він засміявся, додавши суворо:

— Так не можна відповідати польському офіцерові, розумієш?

Я мовчав.

«Хіба можна було, — гадав я, — сказати цій потайній собаці про смерть моєї матері? Хіба можна…»

— Часи пан має? — запитав він знову, не спускаючи з мене пильних маленьких хитрих очей.

— Де там у нас часи ті будуть! — відповів я не в тон солдатові, глянувши мимоволі на захід, де ховався під лісом довгий хвіст польського обозу.

— І нічого не має? — спинив він раптом мого коня, а сам скочив із сідла на землю.

Я встав з воза й ждав.

«Не може бути, що він хоче розстріляти мене таким способом» — подумав я, приготувавшись до обороті на смерть.

— Йолоп ти, чуєш? — крикнув легіонер, розмахуючи кулаками.

Мені було зрозуміло, що, коли людині втрьох розрубали нагайкою лице, коли вона має десь у схованці револьвера, це трохи скидається на йолопа, але я, мабуть, мав тоді такий вигляд, що сержантові довелось вжити такого влучного порівняння.

— В чому річ? — поспитав я, здивований, у солдата — Ведіть мене до штабу!

— Не вдавай дурня! Вивертай кишені, сарака! — гукнув осатанілий легіонер.

Мені зробилося смішно. Так, тепер я розумів — і моментально вивернув; із кишені впала додолу лише квитанційна нотатка «О приемке продразверстки», яку я нахилився піднята та сховати знову, але сержантові не сподобався мій рух, він злісно гукнув:

— Не руш!

— Квитанція за продразверстку, — пояснив я, підіймаючи папірця.

— Розстебни сорочку, — спокійно сказав до мене сержант, оглядаючись злодійкувато на всі боки та підганяючи словами: — Скоріше, скоріше!..

У мене на грудях, на синьому шнурку, висів маленький позолочений хрестик — подарунок матері, коли виряджала мене колись до війська.

— Здійми, — якось тихо прошепотів він, і, коли я передав цю здобич, він уважно додивлявся до проби, а потім махнув чогось рукою: «Казна-що, мовляв, але приходиться», витяг із-за пазухи великого гамана й положив туди мого хрестика…

О, в тому гаманці були не тільки хрестики, що мали вартість таку, як мій!

Я взяв на мокрій землі шнурок та нотатку.

— Рушай! — сказав незадоволено сержант, додавши: — За образу честі польської армії я повинен був тебе розстріляти, як пса. Так. як пса. Але зараз маєш підвозити до більшовицьких позицій набої, зрозумів? Ти не більшовик?

— Дякую панові офіцерові! Ні — вигукнув я радісно, лише для гонору назвавши героя хрестиків офіцером… Але які прекрасні наслідки мало для мене це слово! Сержант похвалив мене, що я такий, мовляв, розумний хлоп, що навіть польською мовою володію.

— Рідко трапляються такі хлопи, — зробив він зауваження. — Навіть українські інтелігенти…

Але я не слухав; мене охопила така радість, що зможу нарешті проскочити бойову смугу, зможу попасти до бойового сектора більшовиків, де перед моїми очима стояла поза арміями лише Зеленогаївська лікарня… Я буду ридати перед лікарем так, як ридав мій батько, коли я прощався з матір’ю… Лікар повинен поїхати — це моя постанова…

І я гнав коня до польського штабу з такою силою, що мій пан сержант лише посміхався:

— О, ти гарячий! — приказував він, гоноровито осмикуючись, коди ми під’їздили до штабу.

Дощ перестав. Він гнав на захід патлаті хмари, а над лісом вималював широку синю смугу, схожу на Дніпро коло Зеленогаївки. У ту смугу, здавалося, вітер вмочив старі дуби ще прадідівського бору — таке було суворе й грізне небо.

На нашому, польському, боці хмари вгорі пливуть до тієї смуги чорними кораблями — ще хвилина, й синя смуга, що нагадує Дніпро, не вмістить цього небесного флоту! Десь далеко лунає канонада. А за селом, де штаб, з гарячкою та безпорадністю одступає до бору польська армія.

Валка селянських підвід вантажить під лайку сержантів набої; коні місять ногами грязь, а ящики ламають своєю вагою тонку шалівку возів, і, коли вже підводу навантажено, на воза вискакує, кидаючи туди товсту солдатську торбу, сержант; він злякано оглядається назад, де за горою йде густа, без перерви, перестрілка, хвилину щось думає, а далі люто б’є коня та вигукає знову лайку на дядька, що коняка, смикаючи воза, заляпала його гряззю.

Селяни, зрідка молоді, схиливши до землі голови, біжать по грязі, не сідаючи на вози, поруч із кіньми — така важка дорога.