Мертва зона - Сторінка 8

- Гуцало Євген Пилипович -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+


Живе в сестри тиждень, живе другий. Виганяти — ніхто не виганяє, годувати — годують. Та все ж таки це не власна домівка, де захотів — уночі спиш, удень сидиш, а захотів — цілу ніч можеш мишей ловити, зате вдень відсипатись. Тут і ходиш якось не так, як завжди, а вдома й не думаєш про це, хоч і рачкувати можеш, бо ніхто не дорікне. У чужій хаті весь час пам’ятаєш, що ти в чужій хаті, а хіба в своїй власній треба про це пам’ятати? Хіба коли маєш волю, то щодня торочиш про неї, а не забуваєш, бо живеш тією волею?

І щоб до якоїсь молодиці подався Юхим, то ні. По-перше, на приміті такої не мав, по-друге, ніхто й не приманював його. А якби приманювали, то добре помізкував би, йти чи ні, бо, коли правду сказати і рідної сестри ж таки послухатись, — не молодий уже… З часом душа його в чужій хаті починає марудитись, щось у ній стогне — спочатку тихо, а потім голосніше, руки його хоч і працюють, а журяться, очі запечалені. Немов кореня мав якогось у житті — вирвали його, нема кореня, ходить Юхим викорчуваний, може зогнити — сліду не зостанеться. Як тут не зітхнути?

Здибає нарешті якусь сусідку чи сусіда на вулиці, говорять про всяку всячину, а потім Юхим і питає:

— Як там моя, бігає?

— Бігає, чого їй!

Відповідь неприємно вражає Юхима. Ти бач, не сталося нічого, хоч і пішов од неї. Він тут забути про неї не може, а вона — бігає! Казав якомога недбаліше:

— Ну, хай-хай!..

Після того ходив хмарою. Де не був, що не робив, а думки навертались до покинутої хати, до жінки, яка без нього живе, мабуть, не гірше, ніж із ним. Кортіло піти до неї, посваритись, щось побити, порушити її спокій.

Коли знову здибав когось із сусідів, то казав:

— Тетяні передайте таке: хай заколе отого кабанчика, що я в районі на покрову купив, горілки хай дістане для родичів — і шле до мене людей, щоб перепрошували. А коли не захоче свого кабанчика колоти, то щоб позичила м’яса в Киндяків, свіжину вони мають, на базарі всього не спродали. І ще передайте, що Киндякам пізніше віддамо м’ясо, зі свого.

На перших порах чекав, що жінка й справді пришле до нього людей з перепрошуванням. Уявляв собі, що говоритиме, як дорікатиме Тетяні, як відмовлятиметься повертатись додому, а потім нарешті згодиться. Проте посланці від жінки не приходили, не з’являлась і сама жінка, — Юхимові ставало ще марудніше, не знав, де себе подіти, як дивитись у сестрині очі. Не хотів, а воно само якось добре так думалося про жінку. Згадував, як побрались ще до колгоспу, в злиднях, тоді самим тільки духом теплим і годувались; згадував, як ходив у старих подертих черевиках, а зима, холодно, простудишся — й готово, дав дуба, та одного разу прийшов додому, а на лаві новісінькі чоботи стоять («Чиї це? — запитав. «А твої», — відповіла Тетяна вдавано спокійно. Справді, таки для нього вона постаралась ті чоботи — продала все своє ще дівоцьке вбрання, крадькома справила йому); згадував, як поспішав із далеких країв, із лісосплаву, в своєму селі вже, за горбком їхня хата, а дійти ніяк не може, ноги не несуть, відібрало з радості, і коли підійшов близько — Тетяна стоїть за ворітьми, чекає, ніби знала, що він повертається… Отже, всього випало на їхню долю, терпіли вдвох — горе від того було не таке вже й гірке, а щастя — солодше. Одного дня складав свої пожитки й казав сестрі:

— В гостях добре, але в мене ж і свій дім є. Бо як-не-як не сидів я склавши руки. Щось таки маю.

— Хто ж каже, що ти не роботящий чи з нехлюйського, роду? Своє маєш, аякже.

— Це ж і доглядати його треба, ніхто за мене цього не зробить. Чи там щось розвалюється, чи поламалось.

— Йшла, то бачила, як чиясь корова в садок ускочила — геть-чисто перевернула тин біля тієї яблуньки, що ти позаторік посадив.

— О-о, це ж доведеться наново тин городити, бо хіба то тин? Саме тьху, прости господи, від людей стидно.

Повертаючись додому, вибирав споночілу пору, щоб менше бачили. Не обходилось без того, щоб і не зустріти когось. Юхим ховав свої пожитки за спину й казав:

— Чого це я маю валандатися десь? Живу у сестри, далі можна жити, ніхто не виганяє, але ж є своя хата. Треба ж їй якусь раду давати, бо ж розсиплеться.

— Що правда, то не гріх, — ховали від нього насмішкуваті очі. — А як з горобейкою? — питали.

— А що — горобейка? — гнівався чоловік. — На хоробу вона мені здалась. Хоч яку-небудь, а жінку ще маю, о!..

Вона ж спочатку не знає, радуватись їй чи плакати, що він повернувся. Як і тоді, коли він сварився та гнівався, сидить у кутку на лаві, дивиться закам’янілим зором.

— І в сестри можу прихилитись, але ж свою хату маю, то чого тинятимусь, га?

Нема відповіді. І тому, що жінка мовчить, Юхимові аж легше стає. Він починає говорити й говорити, боїться, щоб жінка слово вставила. Там щось перекладе з місця на місце, там щось переставить — у рухах радість і хвилювання. І бубонить, бубонить — про все. А в очах — ляклива запобігливість.

Нарешті втомлюється балакати — залягає в хаті мовчання, як грім. Довшає, розтягується, ось-ось…