МІСТОРІЯ однієї дружби - Сторінка 2

Оце збирався придбати для тебе путівку до дитячого табору, але завтра ж відмовлюся від заяви.

– Але, Толику, – засмучено спробувала заперечити мама, – літо в місті…

– Вердикт****** не обговорюється! – суворо сказав тато і смикнув себе за борідку.

В кімнаті запанувала тиша. Бабуся з дідусем попрощалися й пішли додому: вони мешкали в сусідньому будинку. Всі інші мовчки розбрелися у своїх справах.

А пізно ввечері тато відкрив мамі свою таємницю.

– Катрусю, ну, не сердься, – тихо вмовляв він її. – Насправді зараз просто немає вільних путівок. Але ж це не кінець світу. Поїде трохи пізніше, я вже домовився.

От тільки Таня цього не знала. Вона лежала у своєму ліжку і гірко плакала, впершись носом до подушки.

Розділ другий

Дивне знайомство

Ранкове сонце м'яко лоскотало молоді листочки на деревах і прослизало на дитячий майданчик. З під'їзду вийшов сивовусий дідусь у спортивних штанях. "Ґаво?" – гукнув він кудись позад себе, й надвір вискочило чорне кудлате собача та помчало за своїм господарем з верескливим гавкотом. Повз майданчик подрібцювала сусідка Валентина з великою рибою у прозорому пакеті. Голос веселої радіоведучої з чийогось вікна сповістив, що в місті настала одинадцята година дня. Об одинадцятій годині дня в місті не відбувалося нічого цікавого. Принаймні Тані, яка сиділа на дитячій гойдалці й сердито копала ногою пісок, саме так і здавалося.

Вчора сталося непоправне: Вітусю Ільницьку, її приятельку з їхнього двору, відвезли в село до бабусі. На все літо. Без варіантів. Так сказала Вітуся напередодні, і було незрозуміло, чого в її голосі більше – радості чи жалю. "Село в нас, як село, – розповідала вона Тані, – маленьке, нічого особливого. Корови там, комарі, хлопці сусідські… Якось полуниці в нас покрали, то баба за ними аж до центру з ковінькою гналася!"

Таня слухала її із заздрістю. В Хорошунів "села" не було. Друга Танина бабуся мешкала в Житомирі, і корів там не побачиш. Ну, може, десь вони і були, але не в неї точно.

Що ж до комарів і хлопців, то такого добра вистачало і в Києві. Але перших Таня Хорошун, авжеж, не любила, а з другими приятелювати їй якось не випадало. У дворі було кілька хлопців її віку, але їхні ігри здавалися їй нікчемними. Одного ж разу Таня просто-таки побилася з їхнім ватажком і своїм сусідою Марком Захарченком. Ні, ви подумайте: сам – нижчий навіть за найдрібнішого хлопця з її класу, а її, Таню, цілий місяць дражнив курдупликом! Ну, от і вийшло. Побилися – аж пух летів з Маркової куртки. Правда, й Таня дістала на горіхи; мама навіть ахнула з розпачу, коли вгледіла величенький синець на її руці. Що й казати, то була неприємна історія, і про неї згадувати зайвий раз зовсім не хочеться.

Отож сталося так, що теплого сонячного ранку, на самому початку канікул, Таня Хорошун сиділа у дворі сама-самісінька та страшенно нудилася. Більшість її шкільних друзів також не забарилися роз'їхатися з міста, і, як на лихо, у дворі сьогодні не було жодної живої душі.

"Який дурний день", – подумала Таня, сповзла з гойдалки й, не довго думаючи, попрямувала з двору на вулицю.

Вглибині душі її раптом щось легенько штриконуло, адже хоч батьки і дозволяли Тані виходити за межі двору, та лише у виняткових випадках. Ще не забувся той прикрий інцидент з музеєм… Але ноги самі вже несли Таню в невідомому напрямку.

Між тим, вулиця, на якій мешкала наша героїня, була мальовничою. Зусібіч височіли старовинні поважні будинки, тулячись один до одного своїми кремезними статурами. Куди лише не глянь – тут тобі і черевасті пихаті балкони, і граційні брами, і ліпні прикраси, а подеколи навіть і маленькі башточки. Сонце ліниво блукало охристими, червоними, блідо-блакитними стінами, від чого ті враз ставали ошатними. Щоправда, Таня цього не бачила; вона повільно брела вулицею, втупивши погляд у асфальт, і щось невдоволено мимрила собі під ніс.

Не можна сказати, що їй тут не подобалося. Мабуть-таки, подобалося. Але впевнено відповісти на це питання Таня не змогла б. Ну, що путнього можна сказати про вулицю, якою щодня доводиться простувати то до школи, то до магазину, то до бабусі, то на заняття танцями? Так тільки й носишся цілий день, нема коли голову підняти на ті химери******* чи там іще які каріатиди********. Та й чого, зрештою, підіймати? Тисячу разів уже все бачили, а будинки як стояли собі спокійнісінько останні років сто, так і стоять – не падають. Нічого цікавого.

От трохи далі, вже за кілька кварталів, виднілися нові висотні будівлі. Щороку вони розросталися навкруги, випинаючи свої кольорові боки, виблискуючи дзеркальними поверхнями та задираючи носи аж до самого неба. Але тут, де мешкала Таня, таких будинків було ще зовсім мало. Правду кажучи, тато інколи похмуро говорив, що чекати на них доведеться не довго. Таня ж не розуміла його занепокоєння. Ну що поганого в тім, якщо і на їхній вулиці з'явиться кілька таких сучасних будинків?

Міркуючи так, вона дійшла до чергового перехрестя, звернула і попрямувала іншою вулицею. Назустріч Тані рушили перехожі, а зовсім поряд чмихали машини, стоячи в заторі. Таня ковзнула поглядом по їхніх лискучих дашках, аж раптом… раптом по інший бік вулиці вона зауважила свого дідуся Женю!

Миттю Тані стало холодно в руки і гаряче в животі. Низько нахиливши голову, ніби якась шпигунка, вона ступила кілька повільних кроків і стрімко шуснула до найближчої брами. Деякий час Таня лише важко дихала й обережно позирала на вулицю. Але, здається, цього разу її пронесло: дідусь, неспішно гортаючи на ходу газету, нічого не помітив і посунув собі далі.

– Фух, – сказала вголос Таня.

– Фурррх, – зафурчало щось луною неподалік від неї, і вона обернулася.

Посеред цього незнайомого їй двору, оточеного високими будівлями, стояв дивний маленький зелений будиночок. Він був дуже старий – фарба на стінах полущилася, вікна і двері трохи перекосилися, але, водночас, будинок ряснів усілякими дерев'яними прикрасами, асиметричними терасами та веселими віконницями. Либонь, саме в такій хатинці міг би мешкати Карлсон, якби можна було її зменшити та перемістити на один з дахів багатоповерхівок.

Неподалік від цього милого будинку стояв екскаватор (то він, мабуть, і фурчав). Ще трохи осторонь кілька будівельників у яскравих касках і круглий дядько в костюмі голосно про щось гомоніли. Все це було доволі цікаво, і Таня непримітно завмерла попід стіною, спостерігаючи за ними.

Раптом із сусіднього двору вибіг худий пес-безхатько. Він потрюхикав до екскаватора, презирливо підняв задню ногу на його колесо та побіг собі далі у своїх псячих справах.

Товстий дядько вилаявся на бешкетного пса і пробубонів щось до рації. Екскаватор завівся. Вітрець легенько дмухнув Тані у волосся.

І саме цієї миті відбулося щось надзвичайне.

– Татаро-монгольска орда, – прошелестів чийсь глухий голос десь поблизу Тані.

Це й видавалося надзвичайним, адже поруч з нею нікого, зовсім нікого не було!

– Ну, ніякої совісті! – вдруге промовив таємничий голос, і Таня аж підскочила на місці, але, як і раніше, нікого не побачила.

– Це ви… мені? – обережно спитала вона.

Вітер жваво хукнув, смикнув її за сукенку і зашурхотів листям десь угорі.

– От іще, – дещо роздратовано відповів голос. – Важко уявити, що з тебе може бути якась користь в цьому питанні.

Таня спалахнула.

– Не знаю, з ким розмовляю, – сказала вона, – та все одно ви дуже помиляєтеся.

– Я рідко помиляюся, – відрізав голос, і вітер пройшовся по деревах, ламаючи їхні гілки.

Цієї ж миті екскаватор зафурчав гучніше й почав наближатися до зеленого будиночка.

– Хто ви? – прошепотіла Таня. Несподівано стало дуже холодно, ніби за комір їй сипонули снігу, але піти звідси так просто тепер вона не могла.

– А ти подумай… До речі, можеш звертатися й "на ти", – заворкотіли голуби на козирку найближчого під'їзду.

– Ви… Ти… може… привид якийсь? – здогадалася Таня і трохи злякалася такого припущення.

– Здрасьтє-приїхали, – мовив голос. – Ні, я всього лише старе втомлене Місто, яке не потрібне своїм мешканцям.

– Місто? Моє місто?

Дівчинка ніколи й не думала, що міста можуть розмовляти з людьми.

– Мабуть, і твоє також, – десь далеко зітхнув скрипучий тролейбус.

Зненацька будівельники засперечалися з товстим дядьком у костюмі. Один з них щось сказав по рації водієві екскаватора. Той зупинився, виліз з кабіни і попрямував до своїх товаришів.

– А чому ти не потрібне своїм мешканцям? – нарешті пошепки спитала Таня.

– Якби вони любили мене таким, яким я є, то, мабуть, їм не спало б на думку руйнувати мої кращі будинки.

– Які будинки?

– Далеко ходити не треба, – зашепотіло Місто. – От візьмемо цей будиночок. Йому, між іншим, більше, ніж сто тридцять років. Можеш повірити мені, це дуже багато і, водночас, дуже мало часу, але його якраз достатньо, щоб зберегти трохи пам'яті про своє місто. Тут мешкали різні цікаві люди. Бачиш оте вікно з надбитою шибкою? Я пам'ятаю, там жив один відомий художник. Він, щоправда, пив забагато… ммм… лимонаду, але які міські пейзажі з натури писав! Того художника вже давно нема на світі, і все навколо змінилося, але на його картинах все ж таки залишилося трохи моїх спогадів.

Таня підвела голову, замислено роздивляючись старі вікна у візерунчастих обрамленнях.

У той же час водій екскаватора, домовившись про щось з колегами, повернувся на водійське місце, сердито хряпнув дверцятами і знову завів свою техніку.

– То невже цей будинок тепер хочуть зруйнувати? – ахнула Таня, нарешті усвідомивши те, що тут відбувалося.

– Тю, знала б ти, скільки їх розтрощили на моїй пам'яті, – сказало Місто.

– Але навіщо?

– Побудують новий бізнес-центр або готель. Все, як завжди.

– То чого ж ти нічого не зробиш?! – вражено вигукнула Таня.

Місто помовчало трохи.

Десь далеко зайшлася виском сирена швидкої допомоги.

У сусідньому дворі голосно завив пес.

– Та, мабуть же, зроблю, – нарешті неохоче зашурхотіли камінчики, осипаючись під гусеницями екскаватора.

І зразу почалося щось дивовижне.

Все навколо потемнішало. Знагла налетів сильний буревій, жбурляючи сміття та гілки дерев у лобове скло екскаватора. Таня затисла вуха долонями. Здавалося, торнадо упало на місто! Все захиталося, заворушилося навколо, і раптом величезне старе дерево поблизу будівельників із голосним хрускотом упало просто перед екскаватором, перегородивши йому шлях.