Мої і чужі таємниці

- Ячейкін Юрій Дмитрович -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+


У МЕНЕ ЖИВ НЕВИДИМКА!!!

Що, цікаво?..

Отож!

Але передусім — будьмо знайомі.

— Я — Толя Сливка.

Живу в Києві і вчуся в середній школі. Тільки номера школи я вам навмисне не скажу, бо мій друг Лесик порадив мені зберегти його у цілковитій таємниці.

— Якщо ти назвеш номер, то ніколи в житті не допишеш своєї історії і залишишся в класі на другий рік.

— Чому? — запитав я.

— А тому, що тільки-но люди дізнаються про номер школи, як тобі почнуть писати листи. З усіх усюд! Вдень і вночі ти тільки й знатимеш, що відповідати незліченним адресатам. І в тебе не залишиться ані вільної хвилини.

— А може, і не писатимуть, — вагався я.

— Писатимуть, — запевнив мене Лесик. — Усім знаменитим людям пишуть, їм пишуть так багато, що пошту привозять до них додому на вантажних машинах. Я про це читав у газеті в одному смішному оповіданні. Там знаменитий футболіст одержав стільки листів, що вони заповнили геть усю квартиру. Йому навіть спати було ніде. Тоді його переселили у гуртожиток, а квартиру обернули на нове поштове відділення.

— А якщо я не братиму листів і не відповідатиму?

— Тоді тебе вважатимуть за нечему і слава твоя потьмариться!

Ну, гаразд, не відкрию таємниці. У мене тих таємниць стільки, що деякі я навіть позабував.

Авжеж, у мене завжди було багато цікавих секретів. А потім з’явилася вже така неймовірна таємниця, що про неї обов’язково треба всім розповісти.

П_р_и_м_і_т_к_а:

Любі друзі!

Ми, товариші Толі Сливки, колективно прочитали його рукописа і свідчимо: все правильно! Тільки деякі незнайомі йому наукові слова він написав неправильно. Наприклад, замість слова «субстанція», він ужив неграмотне словосполучення «супстанція». Але за цей твір ніхто не поставить Толі двійку, бо ми гуртом виправили усі помилки. Коли прочитаєте, самі переконаєтеся.

Один за всіх, всі за одного!

За дорученням піонерської ланки
імені Юрія Гагаріна
ОЛ. УСЕНКО

Розділ 1. СЕНСАЦІЯ

Ми з Лесиком вирішили: після закінчення школи піти у космонавти і полетіти на Марс.

Прославимося на весь світ. Наші великі портрети у скафандрах надрукують у всіх газетах та журналах і навіть на сірникових коробках. За парту, на якій ми зараз сидимо, посадять найкращих учнів. А вчителі на уроках розповідатимуть, що я і Лесик ніколи-ніколи не мали двійок.

Та спочатку про цю нашу мрію ніхто не знав.

Таємниця відкрилася зовсім випадково.

Це сталося у суботу. Щойно почався урок з географії, як пішов сніг. Перший сніг! У класі одразу стало темніше, бо сніг падав густо. Великі пухнасті сніжинки танцювали за вікном, наче дражнилися. Вони ніби підмовляли: «Ану, пограймося у сніжки!» І справді, з такого снігу можна виліпити найкращі у світі сніжки.

От не пощастило!

Пощастило тільки Юркові Бублику, бо він запізнився на урок.

Вчитель географії Павло Петрович запитав його:

— Бублик, чого ти запізнився?

Юрко відповів:

— Я загубив одного бота і довго шукав його.

Павло Петрович підозріло подивився на його черевики.

Та підозрював він даремно. Один черевик у Юрка був чистенький, а другий такий брудний, наче Юрко по дорозі у школу не минав жодної баюри.

— Що, не знайшов? — знову запитав Павло Петрович.

Юрко скромно відповів:

— Ні, не знайшов, бо я поспішав у школу. Але після уроків я ще пошукаю.

Юрко як у воду дивився: після уроків він одразу знайшов свого бота. Це йому зовсім не важко було зробити, бо він сам його заховав.

Але це було потім.

А тоді Юрко сів на своє місце і нишком почав їсти сніг. Та крився він тільки від учителя, а від нас він анітрохи не крився. У нього були повні кишені снігу.

Усі ми дуже заздрили Юркові. Хто ж не знає, що перший сніг смачніший за морозиво?

Та Бублик ні з ким не ділився своїми запасами. Він сам один наминав чудовий свіжий сніг. Тоді ми удали, що нас зовсім не цікавить сніг, а цікавить географія.

І раптом Юрко злякався, бо сніг у його кишенях почав танути. Куртка і штани у нього набрякли. Під ногами набігла калюжа. Ми зловтішно спостерігали це стихійне лихо.

Лесик написав Юркові записку: «Що, з’їв?»

Цієї миті Юрко переконався, що жадібність — велика вада у характері людини. Він негайно почав перевиховувати себе — вивернув з кишень залишки снігу і щедро поділився з друзями. За хвилину Сашко Усенко і Боб Скорик теж нишком їли свіжий сніг.

Але я і Лесик снігу не їли. Ми звикали до марсіянських труднощів. Адже сніг там е лише на полюсах, а всю іншу поверхню обіймає величезна червона пустеля. От ми, майбутні космонавти, і гартувалися, щоб привчитися до незвичайних марсіянських умов.

Та це була помилка, бо наша витримка викрила нашу космічну таємницю.

Коли закінчився урок, снігу надворі вже не було. Він розтанув. Уся наша ланка скупчилася навколо Юрка, який притулився до батареї опалення і сушив штани. Від Бублика йшла пара.