Москалиця - Сторінка 7

— Северина відвела Василеву руку від тарілки перед собою, намагаючись врятувати її від чергової порції їдла.

— Та хотіли, любко-кумко, забрати діти мене до себе, а я, як посидів там місяць, — заледве не тронувся ума. Людей мільйони, а заговорити нема до кого. А коло дітей, скажу вам по секрету, кумко, саме панство з телевізора. Тепер, котрого в новинах послухаю, сміюся собі у вуса: о, та я й

тебе, й тебе живцем видів. А з отим-о-о-0, — показує на фото на стіні, — бігме, Боже, порцію віскі пив! Великий бізнесмен і політик, скажу вам, кумко! Казав зять, олігархом скоро буде!

— Хто? Цей чи зять олігархом буде? — уточнює інший білоголовий дідок, що сидить напроти Северини й крутить в руках ще порожню кришталеву чарочку.

— Цей тобі, Семе, кажу! Цей-цей, бородатий та хитрий, що по-нашому люкс добре говорить! — Полотнюк показує на фото. — А зять мій, дякувати Богу, також не послідний.

— Та знаємо, Васи, знаємо. Сідай уже за стіл до Божої ласки! Не викладай того всього добра. Ти знаєш, що ми своє любимо. Рубай мені солонинки та й буде. А ви з кумою отруюйтеся й далі тими заморськими шинками-ковбасами. — Семен нібито невдоволено, а все ж; смачно прожовує оливи, а далі ложкою смакує червону ікру з миски.

— Ну, що! Дякую ґречно, кумко й куме, що зуважили діда своїм приходом. Що не забули, що дідові стукнула вісімдесятка і п'ятка. Аби'х жили і нарік цеї днини дочекали! — і, цокнувшись із Севериною й Семеном, Полотнюк смачно перехилює чарку віскі, скривившись чи то для годиться, чи таки від незвички. — Якби не діти, сам би й не згадав, коли вродився. Ото чудасія!

— Слухай, Баси, ти був там у тому Києві, ви-дівся з такими людьми... а-ну, кажи-ко нам, що то далі з Україною буде? Видиш, тиснуть москалі Україну тим газом, але де тобі! Чуєш, вже поверх двіста долярів хочуть за кубік! І скажи мені, хто то край боронити буде, як одні розумні пішли в олігархи, а другі лиш на москалів сподіваються?

— Семе! Ти знаєш, що я так дивлюся на москалів, як босий на гадину!

— Васи! Я тебе не питаю, як ти дивишся на москалів. Я питаю, як Україна на них дивиться і що з Україною буде!!!

— Слухайте ви! — Северина поправила сиве-сивіське волосся під канадською хусткою з шовковими тороками і майже гнівно сказала: — Я вас колись уже просила! І ви обидва мені не раз давали слово не говорити при мені дурне!..

І два білі діди прикушують язики.

Семен Дудка — солониною.

Василь Полотнюк — ікрою.

...ВЕРТАЄТЬСЯ СЕВЕРИНА від дідів у свій Лустун завжди одною й тою самою дорогою.

Хоча з Панської Долини на її хутір можна йти навпростець — горбами. Але давно вже ноги не ті. Роки не ті, щоби впоперек ходити. Та й по дорозі яка машина може бути, то підкине до кладки за "дякую".

Понад усе вона любить піший хід.

Ідеш собі.

Думаєш.

Ніхто не заважає.

Ні з ким особливо до бесіди не стаєш, навіть, коли є з ким говорити.

А що говорити?

Нема що говорити.

Три чисниці до смерті — а вона ніби й не жила. Лише чекала...

Коли би хто знав, що вона насправді в голові своїй думає... та вона ні Василеві, ні Семенові сказати того не може.

Чоловіки грубі. Гострі. Вони тонке не розуміють.

А це тонке.

Як шовкове полотно.

Як перший лід у потоці.

Може, так у жіночому череві дитина ворушиться, як її минуле у ній мало не щодень озивається. Северина того ворушіння не знала, то й сказати точно не може.

Але своє знати — знає.

Воно в ній дрижить — і перестати не може.

Вже на той світ збиратися треба — а воно все дрижить попід грудьми.

Спати не дає.

Часом посеред ночі встає Северина й подовгу дивиться у вікно. Вона таки відважилася й давно прорубала велике вікно в колишній Косо-вановій стайні — заледве не на всю стіну.

Ніби за все попереднє життя у вікно надивитися хотіла.

А воно так — і не зовсім так.

Насправді вона ж не у вікно дивилася — насправді чекала.

Дотепер чекає.

Дивиться — і майже нічого не бачить: чекає.

Колись, ще малою, заціпивши зуби, чекала, що об'явиться її тато. Ніхто й ніколи їй не казав, та вона й не питала, хто він. Знала, що був у неї Тато. Але був тоді, коли ще її на світі не було.

А коли вона на світі стала — не стало в неї Тата. Москаля.

Тепер думає, що, навіть, коли би був об'явився, воно нічого б не змінило.

Вона давно навіть і не чує, як її називають.

Байстриця.

Москалиця.

Северинка.

Мольфарка.

Онде кум Полотнюк — і той їй каже "моска-лиця".

А їй однаково.

Давно переболіло. Тепер навіть подеколи тішить: мало хто в селі має таке відверто тверде ім'я, яким називають не позаочі, а так, ніби дивляться в паспорт.

А як подумати, воно їй не помагало й не заважало. Лише подеколи робило так, ніби ножем по оці хто штрикав.

Але тата вона чекала недовго. Нема — то й нема. У інших є — то й добре. В інших і мама, й тато були — а долі не було.

А в неї — нікого-нікогісінько.

О, скільки разів у житті вона борсалася, як знесилено борсається дитина дикої свині, коли морозної снігової зими пробиває собі дорогу під молоді смерічки чи добуваючись до букового жиру.

Колись-то, як іще Северина служила в Онуф-рійчуків, послала її вуйна Марія недалеко-неблизько — лише на Писарівку до Пантели-шев-ця за новими чоботами.

То вже було після Різдвяних свят — і тріску-чі сніги стояли такі, що мало не врівень із деревами. Северинин коник-гуцулик раз по раз ставав посеред білого незайманого савану, віддихувався, фиркав, з нього валила пара, але він крок за кроком уперто пробивав собі дорогу, іржучи на всі гори. Чи то з утіхи, що долає сніг. Чи від туги, що не він вибирає собі дорогу.

Білі горби й видолинки з чорними піками поодиноких дерев і кущів, здавалося, завмерли під безконечною товщею снігу. Але то там, то тут, особливо ближче до молодих смерічок, у розпорених білих полотнах снігу видніли-ся тонкі вервечки замерзлих поросяток, ніби вкарбовані чиєюсь безжальною рукою в холодний мовчазний пейзаж зимових гір. Худі чорні спинки визирали з-під снігу якось так без-захисно, майже по-дитинячому, що Северині хотілося злізти з коня й відігріти кожне поросятко-дитятко в пазусі. Морози й великі сніги їх застали в дорозі до житла і їдла — та так навіки й запечатали на своїх білих сувоях, не пожалівши і не змилостивившись до заблудлих чорноспинних мандрівників.

О, так... кожен собі пробиває дорогу до життя, як може. Дикі свині, шукаючи посеред лютої зими поживи й тепла, переходили на затишніше місце в надії перебути холод і голоднечу... людина також: шукає тепла й захисту, як сама вміє... а доля посилає, що хоче. Подеколи — саме те, чого найбільше бракує для порятунку.

...ДОЛЯ ПОСЛАЛА ЇЙ РОЗУМ.

Добре здоров'я й розум.

Статків не треба було, відколи на свої очі побачила, до чого доводять маєтки та статки.

Від Онуфрійчукової господарки лишилися стіни, які потім стали колгоспною фермою, а не-конфісковані хатні речі до нитки порозтягали свої — сільські — люди. Ті, що ще вчора скидали капелюхи перед господарем того добра.

Чоловіка не хотіла ніколи... бо не хотіла.

Може, кров якусь не таку мала.

Може, задавнений страх перед повтором материної історії зробив її нечулою.

Але не хотіла, то й не хотіла.

Що тепер?

Не було кого хотіти.

Та й чоловіки не полювали за нею, бо спершу не мала чим принадити... а далі — тільки відлякувала.

Тепер байдуже.

Може, тому Господь їй уділив розуму більше, ніж: серця.

То й вижила.

...НЕ СПАЛА НОЧАМИ.

Бродила пасовиськами.

Молилася перед образом Божим.

Ворожила на квасолі.

Пестилася в понеділок і суворо дотримувалася п'ятниці.

Після того, як із Трав'яного ні за то ні про то забрали її утриманців, почала твердо й не-порушно пеститися дванадцять п'ятниць у році.

Першу п'ятницю, від скверни і хворі, тримала на першому тижні Великого посту.

Від наглої смерті пестилася у п'ятницю перед Благовіщенням.

Від неправого суду, супротивника й кровопролиття її захищала велика Страсна п'ят-ничка.

Вознесенська п'ятниця боронила від утоп-лення.

Непокаянну смерть, лісовий блуд, напасть, полон і гадину відвертала пісна п'ятниця перед Петром і Павлом.

Від вогню, пожежі й грому та від смертельних гріхів за неї заступалася п'ятниця напередодні Спаса.

Богородична п'ятничка відводила лихоманку, ворога й меч.

П'ятниця перед Головосіками — берегла від суму.

Охороняла в дорозі п'ятниця Здвиженська.

Від наглої смерті, від звіра й усякого гріха хоронила п'ятниця напередодні архангела Михаїла.

А пости у п'ятницю перед Андрієм та по Різдву Христовому обіцяли їй найбільшу винагороду — Господь візьме її душу на небо й запише до своєї небесної книжки. А ще вбереже її від вітру й морозу й порятує від напасті.

У п'ятницю Северина ніколи не прала, не золила, не причиняла тісто й не пекла хліб, не чесалася, не мила голову, не мастила припічок і не співала.

Через отой дурний людський поголос про щезника на неї косо дивилися сільські ґаздиньки на службі Божій, відступаючи від Северини, як від скаженої. А вже як занадилася в хату гадина...

Боже твоя воля!

Нібито, коли в хаті живе злодій, насильник чи інший людський кривдник, то ліпше, ніж жива твар.

Але хіба годен щось розумне розказати тому, хто не має наміру слухати?!

І тоді котроїсь неділі Северина твердо собі сказала "ні"! Вона цілу Божу неділю колінкувати-ме в молитві перед образом Божим у своїй хаті-стайні, але більше ніколи не піде молитися між люди, де тебе протикають очима, ніби Каїн Аве-ля вилами. Де осудно шепчуть твоє ім'я замість славити ім'я Господа.

Вона проситиме Бога тихо.

Наодинці.

Леліючи й пестячи його ім'я.

І випрошуючи в нього прощення за вчинені і не вчинені провини.

Вона би всіх була цьому вчила. Та нема кого вчити. Одна Іванка Борсукова випитувала в неї всі її знання, слухала та запам'ятовувала — не

боялася, як інші, москалиці.

І добрий Господь у тяжку хвилину поміг Іванці. Але то не до теперішньої згадки й розказу.

...ЯКОЇСЬ ДНИНИ того непевного часу Севе-рина молилася коло каплички в Нижньому Лус-туні, коли з недалекого подвір'я Івана Чигрина жіночий голос заголосив так, нібито з хати виносили мерця. Северина могла туди не йти й не питати: знала — настала черга й за Чигринами. Аякже. Двоє синів — у лісі. Їх тато Іван не вернувся з Бухаресту з воєнної мобілізації, коли ще румун був союзником німця. Казали, пропав безвісти. А москаль тому не вірив. І урядовому паперові, що сповіщав про Іванову пропажу в Бухаресті, не вірив.