Музей покинутих секретів - Сторінка 8

Треба було скліпнути ще раз, і ще кілька разів — доки знімок не потемнів до нормального стану — і тоді стало ясно, що трясеться не знімок, а стіл, і то з тої вагомої причини, що я на нього навалилася в досить незручній позі, а Артем продовжує старанно товкти мене ззаду, ще й намагаючись затуляти мені при тому одною рукою рота, — все це дійство, як-не-як, відбувалось на його робочому місці, в підвалі книгосховища, і могло б бути справді вельми пікантно, якби хтось із його співробітників зазирнув у двері — які він, щоправда, завжди з моїм приходом замикав.

(Я подумала в тій хвилині — безживно й порожньо, мов сліпою плямою замість думки, — що тільки це єдине мене й приваблювало, цей вистуджений підвал із лінолеумною підлогою й дурманливим, дріжджевим духом перетлілих од ветхости паперів, зі змовницьки замкненими, оббитими старим дерматином дверми, що надавало нашому жалюгідному романчикові збудливого присмаку студентської бездомности: коли ще трахаетесь, як кролики, по всіх приступних закамарках, — всі ж Артемові маловдалі спроби перенести дію на мою чи його територію, в нормальне помешкання з нормальним ліжком, я просто стирала з пам'яти…)

Попрощалася я тоді майже відразу — тільки-но давши, сквапненько, лад одежі й метнувши контрольний погляд у дзеркальце, уникаючи дивитися на щасливого, пітного й розгубленого Артема, що недоречно пірвався був проявляти ніжність, котра, як відомо, народжується по той бік пристрасти, але закляк, приморожений моїм непристойним поспіхом і односкладовими помруками, — все це вельми скидалося на панічну втечу з місця ганьби й неслави, одначе голова моя, проясніла після оргазму, працювала зосереджено й чітко, як телетайп, вистукуючи команди, — максимальна ефективність при мінімальній затраті рухів, не повертаючи голови: десь тут у тебе був мій Ернст, путівник по Києву 1928-го року, він тобі ще потрібен? І (без паузи, не переводячи духу), якщо можна, позич мені ненадовго цей знімок, гаразд? — знімок всунувся між пожовклі сторінки безневинно розстріляного Ернста, торбинка насилу защіпнулась, головне, нічого тут не забути, Артем наздогнав мене вже на порозі, поцілунком у щоку (мокрим) і погрозою подзвонити в кінці тижня (чому всі чоловіки вважають за потрібне конче заявляти на прощання свої права на наступний раз? — так, ніби я сама не зможу подзвонити, якщо схочу!), — і то було все, то справді було все: більше ми не бачились — а по телефону вимовлятися надмірною зайнятістю необразливо й навіть жалібно — мовляв, рада б душа в рай, так гріхи ж, гріхи… — я вмію, нівроку, цілком кваліфіковано.

Артем (радий усякій оказії підкріпити хирлявий зв'язок якимись предметними зобов'язаннями, як то звичайно буває під кінець і на початку, — коли випозичаються книжки, компакти й фотографії, вигадуються спільні справи, від яких потім нелегко відкараскатися…) спитав тоді про знімок: "Нащо він тобі?" — і я булькнула теж щось односкладово-маловрозумливе, типу думаю-дещо-зробити-про-УПА, тема назріла (гейби перед нашим продюсером виправдовувалася!). Це була, звісно, чистої води відмазка, гониво на відчіпного, бо нічого такого я не думала. Про УПА, на моє тверде переконання, належалося знімати й писати виключно західникам, в яких у кожного ж у родині, коли пошукати, можна знайти як не напряму "хлопців з лісу", то вже напевно депортованих "за пособництво", а що депортували їх цілими селами, і гаразд іще, що не повивозили всіх до ноги кудись за Єнісей, як поляки за Віслу, то питається — якої біди я мала би сунутися зі своїми п'ятьма копійками туди, де й без мене за кожним кроком комусь живі кості хрущать?.. Все, чим диспонувала я особисто, обмежувалося спогадами мами й вітчима, дяді Володі, про голод 1947-го року на Сході: дядя Володя (я так ніколи й не наломилася називати його бодай "папа Володя", як хотілося йому і, напевно ж, мамі…), ходив тої зими, п'ятнадцятилітній пацан, разом із дорослими в себе в Одесі на підлідну, неводом, риболовлю й тим сяк-так підтримував родину — обабіч ополонок, розповідав, цілий день нерухомо, як примари, стовбичили опухлі, на слонових ногах жінки — чекали на викидувану з невода мільку, хапали її з криги й тут-таки зжирали сирою, — а по спасенний хліб і в нього, і в мами на Полтавщині виряджалися експедиції на Західну ("у Западну", вперто казав дядя Володя, ніби ця простацька латка на його загалом досить чистій, як на одесита, мові була невід'ємна від тих подій і виправленню не підлягала: "у Западну" — і край, а "Західна" — то вже з лексикону наступного покоління). Ті здобичницькі виправи, напхом у консервній банці (і покотом — на даху) божевільного, без всякого розкладу й ладу чугикаючого від станції до станції товарняка "500-В" (в народі його з могильним гумором звали "п'ятсот-вєсьолим": міг зненацька спинитись серед поля і простояти — де п'ять хвилин, а де п'ять годин, і так само зненацька рушити далі, лишаючи позаду струшений розсип нещасливців, що вискочили спорожнити міхурі, — сховку не було як шукати, при кожній зупинці вони просто валилися під насип покотом, чоловіки й жінки упереміж, поспіхом заголяючи зади, з єдиною гарячковою гадкою: встигнути — і потім видряпатися назад на своє місце, поки хтось інший не зайняв, — дяді Володі особливо гостро вбилась у пам'ятку ця невідступна тривога за місце, відай, трудно воно давалось захарчованому підліткові, що мусив штовхатися врівень із дорослими, мою ж уяву найдужче вражала ота безстатева оргія квапливого масового випорожнення вздовж состава — легкість, із якою людей перетворювано на стадо), — ті виправи по хліб були нітрохи не безпечніші від теперішніх, і також же "по хліб", — заробітчанських, до ще-західнішої Європи, до правдивої, шенґенської, заклумаченим "Ікарусом" по дорогах Словаччини й Польщі, де з кожного гайка може леда-хвилю вихопитися навперейми яка-небудь російська мафія з "калашами", — дядя Володя, що мандрував навесні 1947-го на даху "п'ятсот-вєсьолого", згадував серед ночі сліпучий ліхтарик у вічі й заморозний доторк металу до підгорля: "Дєньґі єсть, пацан?..". Якимсь дивом він здогадався обіруч відгорнути поли піджачка, в якому спав, внутрішніми кишенями назверх: чистий, мовляв, — інстинктивно ж і вичавив із себе, що бозна-звідкіля спливло на язик: "К брату єду…", — і його лишили, шмонати не стали, хоча гроші в нього якраз були, ретельно зашиті матір'ю в труси на дорогу, а от брата — брата не було ніколи. (Мусила бути мрія — потаємна хлоп'яцька, сирітська — про брата, конче старшого, який прийде з фронту, накладе всім кривдникам духопеликів, оборонить і захистить: мрія й захистила!) В їхніх очах — в очах виснажених брудних людей, що похапцем поливали паруючою сечею залізничні насипи, — тодішня новоприєднана Галичина, восьмий рік плюндрована вздовж і впоперек фронтами й партизанкою, ще сяяла сліпучою "Європою", оазою непомисленних розкошів, — так, як в очах нинішніх українських заробітчан шенґенська, — і тим, хто потрапив щасливо до неї добратися, вона з багацькою щедрістю вділяла од своїх розкошів: кому мішок сухарів, кому дві торбини круп і торбину гороху, а кому навіть повнісінький, натоптаний із верхом мішок борошна — таке чудо невідь-як зуміла на собі до-перти звідкись із тих країв, із пересадкою в Здолбунові, покійна тьотя Люся, мамина старша сестра, — і так 1947-й не став для України, всупереч замірам вусатого Ґенералісимуса, ще одним, і вже остаточним, 1933-м, тож принаймні цю війну, в жодних підручниках історії не зафіксовану, УПА в Сталіна виграла: жодна продразвьорсточна команда не ризикнула б уступити наприкінці сорокових у західноукраїнське село "трусити хліб" (а якби здуру ризикнула, то стільки б її й бачили, що до того села на підступі, казав дядя Володя з хижим смішком сатисфакції, наче з відлунням того самого хлоп'яцького захоплення чужою силою — ох і накладуть комусь духопеликів! — і водночас, от же чудно, з ледве вловним відтінком неприязні, трохи ніби навіть заздрої, мовляв, еге ж, добре їм було там воюватися, а от поопухали б на льоду з моє, то подивився б я, чи сильно б тоді повиступали!..) Опухи опухами, могла б я заперечити дяді Володі (і заперечувала — подумки, ніколи вголос), а проте різниця з 1933-м таки була — була масова, і таки, по всьому видать, несогірше зорганізована армія, яка перед тим три роки поспіль тренувалась одбивати хліб од німців: досвід знадобився, і країна не вимерла. Як не рахувати фінської кампанії, то була, таки єдина Сталінова поразка, і ще сорок років по його смерті радянська історіографія одігрувалась за неї на "Западній" на всю силу добре оплаченої уяви, — що оплаченої, це ми, котрі тямущіші, без особливих зусиль просікли ще школярами: жодна тема не викликала тоді на перервах таких гарячих суперечок, як війна, — для наших батьків вона була ще живою, не книжною, і надто вже різнилася наколочена в родинах пам'ять проти того, що належалося завчати по підручнику, виникала суто хімічна реакція несумісности: клекотіло, булькотіло, і випадало в осад на адресу підручника чітке й презирливе: бре-ехня!.. Ось, в принципі, і все, що мені було реально відомо; м'яко кажучи — негусто.

Так що УПА — ні, УПА була ні при чому.

Просто, я не могла зоставити в Артема той знімок. Він був мій — чи, точніше, став моїм. І не тому, що мене ледве не на ньому відтрахано без усякого з моєї сторони опору, а швидше навпаки: тому й без опору, що в мене немов уступила тоді чиясь чужа воля — от саме таке було відчуття. (Цілий день потому я лазила розбита, ніби мене пропустили в пральній машині через центрифуґу.)

Молода жінка, що з аристократично невимушеною звичайністю стояла серед лісу в гурті чотирьох мужчин з автоматами й ледь помітно всміхалася, вирізнена плямою світла, мов химерним дефектом плівки, називалася — Олена Довганівна.

А більше я, справді, нічого не знала.

— Про що ти задумалась?

— Я ніколи цього не зніму. Ніколи.

— Ти все зумієш, — кажеш ти так переконано, що мені робиться страшно. Твоя родина мовчки дивиться на мене з усіх фотографій разом. Просто неймовірно — що ти в мені знайшов?

(Питання, якого в жодному разі не можна ставити вголос, вгризаюся за язик, — а то ти, чого доброго, й сам почнеш над цим застановлятися…)

Чого я тобі не казала: коли ти вперше мене поцілував (точніше, то я тебе першою поцілувала — не в змозі довше зносити твого майже екстатично сяючого погляду, до якого тільки молитовно складених рук і бракувало: звісно, що ти мене боявся — де ж пак, телезірка, і взагалі…) — що мене по-справжньому потрясло, куди жорстокіше, ніж у п'ятнадцять, був вираз твого обличчя, коли наші уста роз'єднались, — вираз людини, котра, опинившись на вершині гори, бачить, як унизу, в долині, її місто западається в землю.