На шляхах і роздоріжжях - Сторінка 38

- Антоненко-Давидович Борис -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+


Одні кажуть, що в Києві вже більшовики, інші — ніби генерал Бредов одігнав їх. Так воно чи не так, а рушати тепер до Києва — це самому лізти чортові на роги. Денікінському чи більшовицькому — для нас все ’дно.

Кущ підсунув свого стільця ближче до Романа, котрого, видати, вважав за старшого й розумнішого за мене, й запально став переконувати:

— Зоставайтесь тут, в Узині, зі мною. Створимо повстанський штаб і почнемо готуватись до весни. Денікінці повтікають — це ясно, а от чи порозумнішали більшовики — побачимо. Навряд чи нам з ними буде по дорозі. А людей треба готувати до всього. Тут без штабу не обійтись, а де взяти тямущих людей, коли в мене один тільки й є — Мишинський? Хай він і буде далі начальником оперативної частини, ви, — кивнув головою до Романа Кущ, — станете начальником штабу, а ви, — повернув голову до мене, — візьметесь за агітаційно-просвітню роботу. Нам аж кричить — писати відозви, піднімати дух людей, бо живемо вакурат як у лісі: ніхто нічого не знає…

Мене й Романа Кущ застукав зненацька своєю несподіваною пропозицією, від якої дуже відгонило черговою авантурою. Ще тільки цього бракувало нам, що вирішили повернутись до мирного життя й академічних студій! Але що ж робити, коли ми фактично в руках Куща, й він може змінити ласку на гнів? Роман, як можливий начальник повстанського штабу, почав обережно розпитувати Куща про його наявні бойові сили. Відповідь Куща була невиразна:

— Душ з п’ятдесят набереться, а як треба, то й більше буде… — і враз обернувся до Мншинського: — Скільки в тебе, Пилипе, певних хлопців?

— Таких, що, як тільки свисну, одразу мов вродяться, — сорок душ, а інших ще підг; н іти треба.

Обличчя майбутнього начальника штабу не виявляло захоплення, і тому К. уіц зважив за потрібне пояснити:

— Партизанська війна — це не те, що у війську, де знаєш, скільки в твоєму розпорядженні людей, хто в шпиталі, хто дезертирував. Тут так: зібрались, наскочили й розбіглись — шукай вітра в полі. Ловили нас і більшовики, й денікінці, а ми й досі, як бачите, екзистуємо.

Я мимоволі звернув увагу на Кущеву мову: "екзистувати", "вакурат"… Де він набрався таких слів, яких я досі ніде не чув і не читав?

Роман подумав трохи й повернувся до мене.

— Що ж, пристаємо на пропозицію пана отамана?

— Пристаємо, — погодився я нерішуче.

Кущ зрадів. Він тішився з нашої згоди, і йому, видати, заімпонувало, що Роман назвав його "пан отаман" — чисто тобі як у справжньому штабі! І тут же почав накреслювати план найближчих дій. Послати кількох людей до Василькова й розвідати, що діється в Києві й під Києвом; в Узині — заїхати на цукроварню, взяти пудів Десять цукру та посадити друкарку — хай друкує відозви, що їх напише "пан студент", цебто я.

— А навіщо цукор брати? — пренаївно спитав я.

— А як же нам екзистувати без цукру? Цукор тепер як гроші: за нього все можна дістати — і піаніно з Києва, і всякий одяг, і навіть зброю.

"Ну й дурний же я!" — подумки поглузував я з самого себе: таж повстанцям і всякого роду підпільникам манна з неба не падає, то вони й удаються до всіляких "ексів"[27] або користуються фінансовою допомогою таких оригіналів, як Сава Морозов, котрий, будучи сам капіталістом, давав російським більшовикам гроші на революцію.

Кущ повідомив нас, що в розпорядженні штабу є пара добре вгодованих коней і кований віз, на якому під сіном та рядном завжди лежить ручний кулемет системи Льюїса, — ним, у разі чого, орудує сам Кущ, а Мишинський більше покладається на свою гранату-бу-лаву, яка вже одним виглядом наганяє на людей страх. Мишинський тримає її до крайньої хвилини, але такої хвилини ще не наступало, бо рятували короткі черги Льюїса й добрі коні. У Куща є ще й особиста зброя — дбайливо змазаний наган і короткий австрійський штуцер, але то на крайній випадок, а за основну зброю він має Льюїса з двома тарілками набоїв, через що він дає наган начальникові штабу — Романові, а я можу користуватись, якщо до чого дійде, штуцером. Та моя головна зброя, на думку Куща, — перо:

— Тільки пишить так, щоб дух підіймало! — підморгнув мені Кущ.

Що ж, писати, так писати. Не відкладаючи надовго діла, я сідаю осторонь за стіл і починаю без особливого натхнення компонувати відозву "До українського народу". Що там я писав — не вдержала пам’ять не те що змісту, а й жодної фрази. Та й що можна написати про те, у що вже не віриш!.. Пам’ятаю лише, що я довго морочився — ким, від чийого імені підписати це пишномовне, а в суті своїй пустопорожнє звернення до свого народу? Мене поривало підписати: Уряд Української Народної Республіки (як пускатись на авантуру, нема чого оглядатись!), але щось таки стримало мене, і я, після довгих мук творчості, підписав: "Нескорені українці". Дав прочитати Кущеві, і той запально схвалив:

— Оце те, що треба! Дякую, — і міцно потиснув мені руку.

Кущ, як правдивий отаман, подбав і за санітарний стан свого штабу. Давши мені й Романові по парі чистої своєї білизни, він з Мишинським повіз нас на цукроварню й наказав добре протопити лазню.

Я й Роман з насолодою помились, не пам’ятаючи, коли нам востаннє доводилось зазнавати такого раювання, вбрались у чисту білизну й пошкодували, що верхній одяг наш лишається непродезинфікованим, тож незабаром воші знову дадуться взнаки. З нами разом покропив себе гарячою водою й Кущ, тільки Мишинський лишився вірний своїй звичці — митись дома.

Після лазні'адміністрація цукроварні, шануючись перед Кущем, запросила вечеряти, але Кущ дорогою встиг нас попередити пошепки:

— Тільки нічого не пийте, щоб, бува, не підсипали якої отрути.

Вечеря, на якій були присутні й дехто з адміністрації, пройшла майже мовчки, і я подумав: "Яка б жвава розмова точилася тут, якби, замість нас, за столом сиділи денікінські офіцери!"

Кущ і Мишинський залишились говорити з адміністрацією про цукор для дальшого "екзистування", а нас повели спати у велику кімнату з кількома ліжками, призначену, мабуть, для приїжджих.

У кімнаті вже спав парубчак конторського типу, але, коли ми увійшли, він одразу прокинувся й став на підлогу. Чи то зі сну він наполохався, побачивши незнайомих людей у шинелях, чи від природи був німий, але на всі наші запитання він не зронив жодного слова, немов йому заціпило, лиш стовбичив біля ліжка й перелякано дивився на нас, чекаючи собі неминучого кінця. Нарешті мені й Романові набридло силкуватись видобути з хлопця хоч один звук, ми вляглись і незабаром заснули непогрішним сном, а хлопець усе ще стояв, боячись поворухнутись. Може, за ним і справді були які гріхи перед такими людьми, як ми, тому він і не сподівався від нас ласки, але нам не було часу й охоти роздумувати над цим. Ранком, коли ми прокинулись, хлопця як водою змило…

Уся діяльність "штабу" полягала тепер у виданні відозв та збиранні відомостей про становище на фронті під Києвом. Я й далі творив фантастичні звернення до українського народу, закликаючи терпляче чекати на весняний прихід своїх і гуртуватись; розвідувальні відомості, зібрані на підставі чуток та переказів випадкових людей, свідчили в цілому, що денікінцям під Києвом скрутно доводиться. Я й Роман не дуже тепер замислювались над перспективами недалекого майбутнього, бо ми душею й тілом відпочивали після всіх недавніх тривог, утоми й безнадії. Чим не розкіш: ми були ситі, добре висипались і на розвагу слухали, як співає Мишинський — чи не єдину пісню в його репертуарі — "Ходить дівка по бережку, квіти сіє, полива", закінчити яку йому завжди щось перебаранчало. Кущ часом запрягав у воза свої дебелі коні й разом з нами їздив по містечку "провітритись і послухати, чим дихають люди". Він раз у раз спиняв коні, щоб привітатись та розпитати про новини стрічних знайомих, яких тут у Куща було безліч.

— І як воно? Що чувати нового? — питав Кущ, тримаючи одною рукою віжки, а другу простягаючи до усміхненого дядька — поручкатись.

— Бомажки об’явились — сам читав біля крамниці.

— 1 що ж пишуть у тих бомажках? — удаючи цікавого, розпитував Кущ.

— Та все пишуть, щоб, виходить, ждали їх на весну…

— А кого ж це ждати? — допитувався наш "пан отаман".

— Якихось непокорних українців — вроді як така нова партія об’явилась…

— Он яке діло! — дивувався й собі удавано Кущ, смикаючи віжки й непомітно підморгуючи мені, мовляв, бачите, "пане студенте", як підіймають дух у народі ваші відозви!

Минув десь тиждень, коли ми з Романом навіть погладшали в нових для нас умовах достатку й безжурності. Так погладшали, що той Марусин батько, який хотів був стати моїм тестем, побачивши здалека мене на возі поруч Куща, аж рота роззявив і не йняв віри своїм очам — чи це я, котрого дожидає дівчина в Києві, чи хтось інший, схожий на мене.

Тепер уже стало остаточно відомо, що генерал Бредов покинув Київ і широким фронтом відступає з своїми поколошканими білими частинами на південь. Одного дня пополудні до Кущевої резиденції поквапно увійшов Мишинський і повідомив, що велика частина денікінців підступає до Узина.

— Треба мерщій на хутори, але на хвилину заїдьмо до моєї хати — треба попрощатися з жінкою та малим! — коротко сказав Кущ до Мишинського, і той кинувся надвір запрягати коні.

Ми спинились коло чепурненького будиночка Куща в центрі містечка. На вулиці стали збиратися люди, здаля поглядаючи, куди це Кущ виряджається з своїм "штабом". Щоб не справляти враження панічної втечі, Кущ передав Мишинському віжки і спокійно, але сягнистими кроками пішов до господи. Невдовзі він повернувся з клунком у руці, а за ним вийшла на ганок із закутаною дитиною на руках вродлива, поважна Кущева дружина. Мені вона видалась чимось схожою на Палієву дружину з старовинної гравюри, і я довго не міг одвести очей, думаючи про ту постійну небезпеку, яка чигає на її бентежного чоловіка, й той зовнішній спокій, який зберігає на людях ця сумовита жінка, що немовби вийшла з історії У країни й іде в наші дні своїм приреченим тернистим шляхом….

Наостанку вона кивнула головою й тихо промовила:

— Щасливо!

Кінські копита зацокотіли по бруківці узинського центру, й незабаром ми виїхали в степ.

Сонце, що проглянуло було зранку, заховалось за густі сірі хмари, і з неба почав сіятись сніжок.

Ми проїхали засніженим степом верстов вісімнадцять, якщо не всі двадцять.