Nachtingal - Сторінка 5

Кажу, без мене не пий, зриваюсь. Обіймаєш, коли з'являюсь і шепочеш: усе, повертайся. Як — повертатись, засмучуюся, дивуюсь, лягаючи на канапу і тягнучи тебе за собою. Повертайся, ти не для цього ж приїхала. Переконую, що боюся спати одна. Списуєш на мої проблеми, викидаєш. Куйовджу волосся, якось так заспокоюю. Сумно, що не розумієш, для чого я тут. Ми роздягаємося і просто займаємось сексом.

Під повстанням червоної армії розумію лишень твою діймаючу відсутність. Побитий батогами, здираєш запеклу кров зі своїх тоненьких губ. Не думала, що обернеться так. Ми прийшли з миром, а наразі сушу картопляне листя в підвалі, сподіваючись, що люд усвідомить свою провину і, принаймні, просто відпустить тебе. Направду, ніякого картопляного листя в підвалі. Направду — ніхто не відпустить. Упіймали під ранок. Здається, молився або дочасно вмирав. Приховував від мене наміри, навіть не підозрюючи, що приховувати немає чого. В одній із в'язничних майстерень ти отримуєш деревину з рубанком. Майструєш. Відшукую в нашій оселі цвяхи з молотком, кілька плоских дощечок. Мною керують надбані інстинкти, вся ця соціальна струганина, тому йду на двір і пробую доладно забити вікна. Виходить кепсько, на цьому й зупиняюсь. Най лишається як було, можливо, сюди завітають ті, кому не байдужі поокремі (хороші) моменти існування. Приміром, мануальний секс. Хапаю першу-ліпшу верету, аби покрити твоє посічене тіло. Стрічаю позір на мить і все розумію: не поступишся, не відійдеш. Верета липне до скривавлених і пітних грудей. Вимолюю зостатися поряд, але ти не даєш. Прикладаєшся до чола, лишаєш багряний відбиток і злітаєш, гублячи кавалки крил, полишаючи на землі свою найбільшу муку. На шляху тобі траплятимуться негідні. А що, коли знову зустрінеш людей? Востаннє цілую пальці, стопи. У вічність. Окроплюю землю дощем і пірнаю до глибини, востаннє цілуючи пальці, стопи...

Десь грають на струнному інструменті, тягнуть спів. Ми зустрілись у незнайомому місті й упізнали одне одного. Ти одразу ж запросив до хатини, в якій перебуваєш. І я, звісно, погодилась. Утім, хатини не відшукали — розіслали одяг на траві, щоби було зручніше кохатися і довго кохались, поки не втомилися й не поснули. Думали, що були вдвох, але довкруж кишіли отари миршавих мирян, від чого мало ставати лячно. Миряни розпивали напої, товкли пики іншим приїжджим мирянам. Тоді взяв мене за руку і спробував десь заховати, твердячи, немовбито твоя. І я, знову-таки, не перечила. Твоя. Ховав; ми раділи з тілесної любови — пестила тебе, пестив. Все тривало доти, доки ти не схотів додому. Можливо, боляче; можливо, сумно. Стрічаю позір на мить і все розумію: не поступишся, не відійдеш. Окроплюю землю дощем і пірнаю до глибини, востаннє цілуючи пальці, стопи. Відлітаєш із ледь загоєними (сирими) ранами в тілі...

серпень — вересень 2007р.

м. Донецьк