Наймичка - Сторінка 5

я не знаю сама, що балакаю, не питайте мене.

Цокуль. Ні, так не приходиться. У тебе щось є на душі, нащо ж ти мене обманюєш? Кажи правду.

Харитина. Не можу.

Цокуль. Чом?

Харитина. Стидно.

Цокуль. Чого ж тобі соромиться? Тут нікого нема, кажи.

Харитина. Панас... я з Панасом...

Цокуль. Ну?

Харитина. Я соромлюсь же розказувать...

Цокуль (набік). Угу! Це й добре, — менче клопоту. (До Харитини.) Що ж, він тепер цурається тебе, чи як?

Харитина. Він каже... що я... з вами живу...

Цокуль. Ревнує? Ха-ха! Ну так що ж? А якби й справді так? Він же від тебе одвертається, він тебе не любе?.. То й плюнь на нього! На біса тобі Панас здався? Люби того, хто тебе любе. (Голубить її.) А ти знаєш що? Візьми та й полюби мене, на злість йому! А я тебе люблю стократ більше, ніж Панас, я тебе буду жалувать, ти у мене будеш хазяйкою... га? Чого ж голову повісила? Хіба не однаково? Панас від тебе відцурався... знову, поголоска йде, то хоч заріжся, тобі не повірять. Нехай говорять, — плюнь! Ти бідна дівчина... хто тебе візьме з такою славою, а я тебе віддам заміж, дам придане, то й Панас візьме... Ну, повеселішай! Глянь на мене! (Обніма Харитину.) Я давно тебе люблю, щаслива будеш у мене.

Мелашка (на ганку, набік). Ач, як прилипа! (До Цокуля.) Ідіть у хату, жінка кличе.

Цокуль. Зараз. (До себе.) Ну й бісової пари молодиця! Раз у раз на перешкоді мені стає, так і зорить. (До Мелашки.) Чого ж стоїш?

Мелашка. Хіба що?

Цокуль. Геть пішла!

Мелашка. Куди ж пак!

Цокуль. Отже, я сьогодня тобі в'язи скрутю.

Мелашка. Чого це ви причепились? Хіба я знала, що у вас тут люба розмова?

Цокуль. Яка люба розмова? Що це за речі? (Підступа до Мелашки.)

Мелашка (хутко йде в хату). Знаєш добре й сам...

Цокуль (іде за нею). Стривай же, матері твоїй сто чортів, я тебе сьогодня провчу.

ЯВА VII

Харитина (сама). Що ж це зо мною? Спала я, і мені снилося, чи воно й справді так було?.. До пам'яті не дійду, нічого не розберу... Стривай... стривай!.. Що вони... що він мені тут казав?.. Я давно тебе люблю... на злість Панасові полюби мене... щаслива будеш. Так, так... Боже мій! На злість — і щаслива? Так он яке щастя, он яка доля мене голубить, пригортає, одягає?.. А нащо ж ти одіпхнув мене, моє серденько, Панасе мій коханий? Чом же ти серцем своїм не почув, що тебе одного люблю, тебе одного душа моя бажає? Нащо ж одвернувся від мене, покинув мене, безпомошную, на поталу? Що ж мені робить, де шукать порадоньки?.. Не знаю!.. Не знаю!.. Так вимучилась, що ледве стою... у голові пече, наче хто залізо до мозку прикладає!.. О боже мій, змилуйся надо мною! Невже ж це така у мене доля? А другої, кращої, доброї — нема?.. Нема! А де ж ти, де? Вернись же до мене, моя пошарпана, знівечена доле, вернись і заспокой мою вимучену душу.

Завіса.

ДІЯ ЧЕТВЕРТА

Декорація другого акту.

ЯВА І

Цокуль і Мелашка.

Цокуль. Якщо той, то я тобі куплю отаку квітчасту хустку, дорогу, одеську!.. Та що хустку, я...

Мелашка. Нащо мені хустка, не треба мені вашої хустки.

Цокуль (лащиться). Меласю! Ну, не сердься. Ти думаєш, я тебе обманюю? Єй-богу, ні. Тілько поможи мені повернуть діло так, щоб Панас її посватав, то побачиш, як тобі буде добре.

Мелашка. Знаю я вас!

Цокуль. Отож-то бо й є. Ти мене знаєш, я тебе знаю...

Мелашка. Як тоді били... Я вам цього і в вік вічний не забуду.

Цокуль. Чортзна-що нагадала! Раз той чи два, згарячу, дав по потилиці... а зате тепер, я тебе... он як...

Мелашка. Ну, тілько ж обманете — побачите, що я вам нароблю.

Цокуль. Так побалакаєш?

Мелашка. Попробую.

Цокуль. От моя умниця!

Мелашка. Не поспішайте хвалить; ще хто його знає, що з того буде?

Цокуль. О, я знаю, що коли ти візьмешся за діло, то воно піде як по маслу. Іди ж, поклич Панаса до мене та закинь йому кілько слів. Виручай, чорноброва! (Іде у світлицю.) Ну, вскочив!

ЯВА ІІ

Мелашка (сама). Попався чортяка! А тепер скаче, як собачка на лапках, та лащиться. Так тобі й треба! Наскочив на дурну і боїться, щоб не ославила або сама собі чого не заподіяла. Попереду старців гнав, а тепер закликав на ніч. Зовсім посмирнів. Стривай, наробить вона тобі шелесту. Панаса я покличу, балакай з ним сам, а я мовчатиму — і то доволі з тебе! Мені що? Хоч так, хоч так, а вона тут жити не буде, мені ж цього тілько й треба! О, ненавидю Харитю і на перехід. Ще й бив мене, ірод, за неї.

ЯВА III

Входе Харитина.

Харитина. Де я їх поділа...

Мелашка. Чого ти шукаєш?.. Не шукай: що з воза впало, то пропало. Хіба я тобі поможу?

Харитина. Може, ви бачили?

Мелашка. Кого?

Харитина. Ключі.

Мелашка. Ха-ха! Почім же я знаю, де ти їх загубила? Може, чи не знає хазяїн?

Харитина (набік). Як гадина, сичить.

Мелашка. Спитать? Чи сюди покликать?..

Харитина. Кого?

Мелашка. Та його ж... ха-ха! Зовсім ошаліла. (Пішла.)

Харитина (сама). Потішається надо мною, згнущається, радіє і повсякчас ріже мене своїми речами!.. А Панас?.. Боже мій! Мовчить, а гляне — усміхнеться... Здається, якби ніж сюди застромив, не так би боліло, як від його усмішки болить... Тяжко мені, гірко мені, душа болить, а за серце мов гадина смокче... Здається, й кістки болять, онемощіла зовсім...

Входе Цокуль і довго дивиться на Харитину.

Цокуль. От зачепив, уже й не рад! Ходе, як тума, сяде — сидить по часу, мов нежива. (Підходе до Харитини.) Харитино!

Харитина (здригнула). Ох!

Цокуль. Це я. Ну й чого ти така смутна?

Харитина. Не знаю.

Цокуль. Повеселіщай-бо! Глянь на себе, — ти зовсім як нежива: кращу в труну кладуть.

Харитина. О, коли б мені умерти скоріше!

Цокуль. Тілько жалю завдаєш мені. Ну, скажи, чого ти хочеш, я все зроблю...

Харитина. Нічого мені не треба! Я не можу людям у вічі дивиться, силкуюсь — і не можу... на кого не гляну — всі сміються...

Цокуль. Та то тобі так здається! Люде сміються доти, поки до серця приймаєш їх глум; а ти не приймай, дивися їм усім сміливо в вічі, то зараз перестануть.

Харитина. Не можу, не можу! Пече мене отут, пече, я місця собі не знайду.

Цокуль. Та вже ж не вернеш...

Харитина. Не вернеш!.. Знаю... знаю... ох, знаю!

Цокуль. Ну, заспокойся... я зовсім не так думав... ти сама тоді казала... (Про себе.) От ускочив!

Харитина. І Панас зна, зна і сміється...

Цокуль. Панас?.. Ти тілько повеселіщай, будь умниця... Панас тебе посвата...

Харитина. Посвата? Панас? Ха-ха-ха!

Цокуль (до себе). От навіжена!.. Аж страшно... чи не збожеволіла вона?

Харитина. Пізно... пізно... пізно...

Цокуль. Та що ти вигадуєш? Угамуйся... Не ти перша... Ніколи не пізно, тілько розум треба мать... Ти мене слухай. Я Панаса заспокою, він мені повіре. Нащо ж йому казать про те, що він буде знать потім? А я тебе просватаю за нього, як дочку, дам придане... Єй-богу, не брешу, і все обійдеться добре, побачиш!

Харитина. Ні, я його обманювать не буду, я все йому сама скажу... Йому скажу, жінці вашій скажу, скажу всім людям — нехай заплюють мене, може, мені легше буде!..

Цокуль. О господи! Харитиночко! Одумайся! З якої ж речі ти будеш страмить так і себе, й мене?

Харитина. Гірш не буде. Я тілько правду скажу.

Цокуль. Хто ж в такім ділі правду каже? Послухай же мене, я тобі добра зичу! Я ж тебе люблю, я ж тебе приголубив, я ж тебе од жидів узяв обшарпану, а тепер глянь на себе...

Харитина. Я все вам кину під ноги, не треба мені нічого вашого! Воно давить мене — дихать не можу. Я була обшарпана, та зате у вічі сміливо дивилася усім, а ви дали мені одежу гарну, обморочили, одурили мене, знівечили мене, життя моє отруїли, — спасибі за ласку! Нічого мені од вас тепер не треба!.. Не говоріть до мене: кожне ваше слово отрутою падає на мою душу... (Хутко виходе.)

Цокуль (сам). Постой-бо! От біда!.. Був я в бувальцях, а такого ще не траплялось... Одна надія на Панаса... Це вона згарячу так балака, а як він посвата, то посоромиться признаться, а там обійдеться... Поколотяться, поколотяться та й вгамуються! Ну, рахуба!

ЯВА IV

Входе Панас.

Панас. Мелашка казала, що ви кликали мене.

Цокуль. Та кликав же... Хочу з тобою побалакать. Слухай, Панасе. Ти давно у мене служиш, парубок чесний, працюєш щиро, і я тебе люблю, як рідного.

Панас. Спасибі вам, хазяїн.

Цокуль. Дітей у мене нема, нікому буде й добрим словом згадать... Так я хотів би тебе хазяїном зробить.

Панас. Дай боже вам вік довгий за таку ласку до мене.

Цокуль. Тілько мені треба попереду знать: чи ти вже забув свою Марусю, не тужиш за нею?

Панас. Е, хазяїн, чого люде не забувають?.. Спасибі дідові — настановляли — і я угамувався, та й ніколи за працею турбоваться.

Цокуль. От і добре! Так от що. Треба тобі жениться.

Панас. А що ж, я не від того, тілько дівчини у мене нема на прикметі.

Цокуль. Я тобі знайшов гарну дівчину, пам'ятаєш, як колись радив?

Панас. Пам'ятаю. А хто ж та дівчина?

Цокуль. Вгадай. Вона тут близько.

Панас. Чи не Харитина?

Цокуль. А ти почім знаєш?

Панас. Та так, догадуюсь.

Цокуль. Може, й сам на неї стріляєш, що одразу відгадав, га? Ну, а що б же ти сказав?

Панас. Дівчина вона гарна, кращої жінки мені б і не треба.

Цокуль (набік). Слава ж тобі господи! (До Панаса.) А як вона тебе любить, то й сказать не можна: від кохання зовсім змарніла, як нежива ходить, єй-богу!

Панас. Може, й справді вона мене любить, тілько я не буду її сватать...

Цокуль. Отакої!.. Чого ж так?!

Панас. Недобра слава про неї є.

Цокуль. Е, хлопче, добру славу не скоро наживеш, а недобра сама прилипне, особливо до бідної сироти.

Панас. Та воно так, тілько як опечешся на молоці, то й холодну воду студиш.

Цокуль. Яка ж там слава?

Панас. Та бог там з нею, не моє діло; а тілько сватать я її не буду.

Цокуль. Ні, ти повинен сказать, може, вона й справді яка непутня, а я за неї піклуюсь.

Панас. Ні, хазяїн, не скажу, — не приходиться.

Цокуль. То не приходиться ж тобі й порочить її передо мною... Кажи, що там за брехні: вона — моя хрещениця.

Панас. А люде кажуть — любовниця...

Цокуль. О господи! Так он що!.. А щоб їм печінки пухирями взялися, коли це правда! Я її хрестив ще в Осиковатій, а тут, розпитавшись, і довідався, та й узяв до себе. Одягнув бідну сироту, що поневірялась у жидів, а вони, бач, що вигадали! Покарай їх, господи, за таку неправду до бідної сироти. А господи, а господи, ну, люде!

Панас. Та невже то все брехня?

Цокуль. А ти й тепер не ймеш мені ще віри? Де ж твій був розум, що ти переказам повірив? І не сором же тобі? За кого ж ти мене маєш, хіба я в бога не вірую, кому ж я зробив яку кривду, скажи, скажи?..