Навіжена - Сторінка 7

- Нечуй-Левицький Іван Семенович -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+


— Та цей Ломицький, мамо, зовсім не з таківських,— він не дуже любить бали і, здається, й танцює тільки кадриль, та й годі! — сказала Маруся.

— Ногами, може, й танцює тільки кадриль, а думкою, певно, чеше канкан. Усі молоді такі, всі вони вітрогони, легкодумні; в їх вся натура ще клекотить, як окріп в казані. Ти, лишень, їм не дуже йми віри: я їх добре знаю,— сказала мати і якось хитро зирнула на дочку.— От хоч би й цей твій гість: двічі приходить в мій дім з візитом ввечері, убраний в якийсь куций піджак, а не в фрак,— трохи не в халаті та в шкарбанах…

— Але ж ви, мамо, не старомодна людина, певно, на це не дуже вважаєте!

— Воно бач так! Я на це не вважаю, мені про це байдуже, але він повинен вважати, він повинен! Все ж таки він знає, що я не міщанка якась там, а херсонська дідичка, справдішня пані, з панського дому, мала землі, мала панщанних. Він все-таки повинен знати шану й честь. А мені? мені все байдуже!

Дочка тільки плечима здвигнула.

«Чи не має мама для мене на приміті когось вже іншого, надісь вже підтоптаного: багатиря або високого урядника»,— подумала Маруся й замовкла, бо примітила роздражнений тон в розмові матері.

— От компанію твоїх молодих товаришок я люблю. Ці мені приємні! Зійдуться до тебе, любенько й по щирості балакають, читають сучасні книжки, говорять про сучасні ідеї. Це мені до мислі, бо я сама людина з свіжою тямою в голові, з молодими свіжими думками. А ті молоді паничі… Ет! Бодай не казати.

Марта Кирилівна тільки рукою махнула і встала.

— До вечора ще далеко, ти б лучче прочитала мені трохи Спенсера. Чогось я ніби ліпше розумію, як ти мені читаєш,— сказала мати і вийшла в гостинну.

Маруся вийшла й собі слідком за матір’ю, сіла на канапі і почала читати, а часом і витовмачувати деякі незрозумілі для матері місця. Але мати зовсім не слухала: вона дивилась на стелю і позіхала, злегка придержуючи губи, щоб дочка не прикмітила. Спенсер був для старої новою модою.

IIІ

Ломицький вбрався і був напоготові йти на чай до Марусі.

«Мабуть, не бреше Христина,— щось є! Може, й справді Марусина мати — чудна чи трохи прицуцувата. Двічі був я в Марусі, двічі бачив слід її матері в гостинній, а стара неначе все втікає од мене. А забіжу я до Христини та поговорю!»

Ломицькнй увійшов в гостинну Бородавкіна. В гостинній нікого не було. З одчинених дверей з кімнати обізвалась Христина.

— То ви, Дем’яне Антоновичу?— гукнула Христина в своєї кімнати.

— Я! — обізвався Ломицький.

— Правда, маєте до мене діло? А я й знаю яке! Йдіть сюди в мою кімнату, бо будемо говорити секрети—потай од усіх,— гукнула Христина.

Ломицький увійшов в Христинину кімнату. В Христининій кімнаті неначе жив якийсь нетяга-бурлака в спідниці. Усе було розкидане, усе лежало не на своєму місці. На столі валялись книжки, голки, заполоч; на ліжку валялась сукня, оксамитове пальто, усе в пуху та в пір’ї; вишивані прегарні рушники висіли на ліжку, валялись на подушках; кругом Христини на килимі валялись обрізки полотна, якісь шматочки, клаптики матерії, висмикані нитки з канви. Христина ніби сиділа в якомусь кублі, наче нечепурна квочка в гнізді в обичайці.

— Сідайте на розказуйте! Як же вас привітала стара Каралаєва?— спитала Христина.

— Хто його знає й як?

— Чи не розібрали й досі, чи що? Це можна було зразу бачити. Ой ви! Кваша ви, джумига, а не панич! Додала б ще щось, та… піч у хаті слухає…

— Та я її й досі не бачив,— обізвався Ломицький.

— Не виходить?— крикнула Христина.

— Не вийшла, і я її й досі не бачив в її господі.— сказав Ломицький.

— Погано. Молоду ви дійсно впіймали, а стару трудно впіймати. Впіймайте й цю репу — і будете козак! докажіть слави!— сказала Христина.

І Ломицький розказав Христині про свої візити і про свої здогади, що стара Каралаєва просто-таки втікає з гостинної, одникує од його, як він заходить до Марусі, а не до неї.

— Ця баба з ганжою, як-от бувають з ганжою коні або корови… Я ж вам казала! В неї все приличковане, і вона сама личкована.

— Еге, ви йдете попід вікнами дому, як заходите до Марусі?— спитала Христина.

— Авжеж попід вікнами, бо так випадає,— сказав Ломицький.

— То-то й ба! А як іще раз йтимите, то не йдіть попід вікнами, та закрадьтесь тихенько в хвіртку, щоб і собака не гавкнула, та в прихожу, та шусть в гостинну! Тоді, може, і впіймаєте стару птаху в гніздищі та, може, якось і поєднаєтесь з нею. Вона любить сидіти в гостинній край вікна в кріслі та ловити очима ґави у небі,— сказала Христина.

— Може, й ваша правда,— обізвався Ломицький.

— Не «може, правда», а зовсім-таки щира правда!— гукнула Христина.— Хитрий ви, з біса, та не зовсім:

незугарні ви, як я бачу, ловити дичину. Пам’ятайте, що нашого брата нелегко ловити: готуйте добрі сильця та западеньки, от що! Стара Каралаєва хитра й досвідна птаха з полив’яним носом.

— Вже й ви наговорите!— обізвався Ломицький.

— А що? образився, що його прийдішня теща — птаха з полив’яним носом? Поживете — побачите і згадаєте Христину Степанівну.