Невольник - Сторінка 5

---

А скажи, будь ласка, вельможний свинарю султанський, як мене на паль застормлять, чи потилицею до вас, чи очима?...
Недобитий. А тобі хиба не однаково?
Неплюй. А мабуть, що не однаково, коли питаю... Я-б хотів до вас потилицею, бо одно, що не хочу і після смерти дивитись на вас... тьфу... таких паскудних, а друге, то і вам також буде вигіднійше нас десь цілувати...
Недобитий. (Дивлячи ся на Стефана): Хоть і в шматках сорочка, та гарно вигафтована. Мабуть від дівчини подарунок...
Стефан. Одійди бузувіре від мене...
Недобитий. Не одну нічку виплакала Ярина над нею, доки дошила.
Стефан. Ти... ти диявол а не чоловік...
Недобитий. Адже твою дівчину Яриною звуть?...
Стефан. Одійди сатано...
Недобитий. Стефане... Стефане... не вже ти і доси не пізнаєш мене?...
Стефан. Та хтож ти?…
Недобитий. (Здіймає бороду). Та і досі той самий, що співав думу про Наливайка.
Неплюй. Дивись... Недобитий... От чубатий біс...
Всі. Чи не старе шкандибало... Де ти узяв ся?...
Стефан. Кажи... Кажи нам швидше, як ти тут опинив ся?...
Недобитий. Довго буде усе розказувати. З того часу, як захопили вас у неволю, я також причвалав у Туреччину і на турецькому байдаку два роки блукав, прокидаючись то калікою то німим, доки не научив ся по їхньому балакати. Тепер, дірвавши отсю одежу дібрав ся я до вас... Ти, Стефане, мені сказав, що 9 талярів мені дорозше за 9 голов, а я скажу, що 9 ваших голов дорозше моєї одної голови... Я прийшов вас визволити... Втікайте на Україну, а як через пів року я не вернусь за вами, то відправте за мене панахиду. Ось вам помагачі... (Роздає пильники і молотки). Та приймайтесь мерщі за роботу, а я піду та роздобуду вам харчів на дорогу...
Неплюй. 3 доброго желіза зроблені... Аж пильник свистить...
Недобитий. Ага... І тобі закортіло на волю?...
Неплюй. Ей, брате... Усеж таки голова дорозша від гарбуза. За таляра її не купиш...
Недобитий. Порайте ся по молодецьки а я піду на роздобутки, а як спущу на долину шнура, то тогді по одному вилазьте. (Відходить).

ЯВА ІІІ.

Стефан. (Випустив пильник з рук). Руки мліють, а єще і половіни не надпиляв... Де-ж моя сила? Куди-ж вона поділась?... Заїли бісурмени, заїли, хоч зубами гризи... (Гризе кайдани).
Неплюй. Стрівай... Не занапасти зубів... З своїми я вже справив ся то і тобі допоможу... (Пилує йому кайдани). Міцне желізо... (Зверху спускає ся шнур). Еге... Вже Недобитий справив і драбинку з пекла до раю... Ну... Зовсім…

ЯВА ІV.

Недобитий. (Роздає пістолі, ятаґани). Ну, в дорогу братця... Натеж вам харчі, поділіть ся... А се вам моя порада: у день не йдіть а краще перележте... Ніч, то козацька ненька і освіжить і виховає... (Цілує козаків). Пращайте... Поклоніть ся від мене рідній Україні... Найже вам Господь милосерний допоможе... (Відходить).
Неплюй. Ану, хто святійший, той починай лізти на небо…

(Запорожці лізуть по шнурі).

Неплюй. Щоб тут на останку таке зробити, щоб бісурмени зуби з досади поломили... Коби шматок вугля, або крейди вилаяв би добре, а вкінци намалював би дулю... Нема... Шкода... Ну, нехай на сей раз буде єще так... Пращайте голомазі... Ану, свята Опаро, підсади мене... (Бере за шнур).

Занавіс.
ДІЯ П’ЯТА.

ЯВА І.

(Та сама обставина, що в дії 1-ій).

Ярина. (Виходить з хати і співає):

Чом не гудуть буйні вітри,
Не ломають вітий,
Чом не несуть на крилечках
Від милого вістий.

Сохну, вяну в самотині,
Вже й сльози не льлють ся,
А над моїм тяжким горем
Вороги сміють ся.

І сміють ся і радіють
Я-ж Бога благаю.
Щоб вернув ся мій миленький
З далекого краю.

ЯВА ІІ.

Оксана. (Входить). Здраствуй, сестричко… (Цілує її) Господи… Усе тужить та побиває ся.
Ярина. Такий вже мабуть мій талан.
Оксана. Я се нарочно забігла за тобою. Там дівчата зібрали ся на шпилечку: співають. Ходім, сестричко, та хоч трохи розвеселиш себе.
Ярина. Не таке моє горе, щоб розважити його співами або гульнею. Я своїм смутком тільки вам заваджу.
Оксана. Колиб ти знала як мені тебе жаль, що і Господи.
Ярина. (Обіймає її). Тиж моя одинока жалібниця і порадниця.
Оксана. Ходім-же, ходім... Будемо грати ся у короля. Ти будеш королівною а я королем. Я хочу тебе сьогодня зацілувати. (Цілує її).
Ярина. Роби зі мною як знаєш.
Оксана. (Обняла її). Ох, яка я рада... Голубонько моя сизокрила. Ходім... (Відходять).

ЯВА III.

Коваль. (Дивить ся у слід). Пішла. Нехай іде. Може хоч трохи заспокоїть ся. (Сідає). Ох, горе, горе... Що ти зо мною зробило, на що ти мене звело... Нема мого Стефаночка... От вже і третій рік минув, як вирядив я його на Запороже... Чи його вбито чи в полон забрано?... А може побратав ся з бісурменом?... Проміняв віру, Україну і присягу? Тоді, земле сира, не допусти моїм кісткам лягти у тебе, викинь їх і розкидай по полю за те, що вигодував такого Ірода... О, ні... Не такий мій Стефан... Ні... Він козацького роду... Які нечестиві думки лізуть мені в голову... А може він нудить у неволи, гниє у кайданах... О, Боже милосерний…

ЯВА IV.

Ярина. (Входить). Не можу я слухати веселих пісень, безжурного щебетання... Не можу... Не можу...
Коваль. Ти знов плачеш, моя дитино?...
Ярина. Тяжко тату жити у розлуці з милим. Чує моє серце, що вже його очи козацькі виклювали орли побратими, що його тіло розірвали вовки-сіроманці.
Коваль. Не побивай ся донечко... Всі ми у божій воли. Ти мене своїми смутками женеш у домовину.
Ярина. (Дивить ся йому в очи). І ви плачете тату... якже мені не плакати?... Ви на своїм віку зазнали вже щастя, а моє проминуло перед моїми очими.
Коваль. (Витирає очи). Де ти там побачила сльози?... Хиба одна сльозинка, та і та дурна... Бачиш?... Я вже смію ся...
Ярина. Смієтесь, а сльози тремтять у очах. Нащо ви таточку мене обманюєте?... Хиба я не бачу, як ви що дня тужите, як цілісеньку ніч тяжко зітхаєте та тихо молитесь?...
Коваль. То не від горя, а через те, що пора вже в далеку дорогу, в домовину... То і молюсь, щоб Бог простив мені тяжкі мої гріхи... Ось піди лишень, та принеси мені бандурку, то і побачиш якого я устрою гопака.
Ярина. Чи не думаєте ви розважити мене... (Задумала ся). Таточку любий... Відпустіть мене у монастир... Піду у черниці та й буду молитись за душу свого милого... (Плаче).
Коваль. Господь з тобою, моя дитино... На кого-ж ти мене покинеш старого, похилого, одинокого?... Хто-ж догляне мою старість, хто-ж закриє мені очи?…
Ярина. Тяжко мені тут жити... Серце з туги кров’ю обливаєть ся як спогляну на житє других. Весь мир хрещений веселить ся і радіє, а я неначе яка велика грішниця все б сиділа між німими стінами, по заулках темних... А там, у чернечій одежи я не буду чути веселих співів і лекше мені буде на душі.
Коваль. Ти своїми словами мов списами мене колеш. А до кого-ж я прихилю свою сиву голову, з ким поговорю, з ким посумую?... Іди, іди, дитино моя... не зупиняю тебе, бо не маю сили зупинити. Сам знаю, яка то мука щире коханє.
Ярина. Ох, таточку, таточку... що-ж мені робити?... (Ридаючи паде йому на грудь). Ні... я не покину вас ніколи, ніколи не покину. До сего часу ви таїлись від мене зі своїм горем а мені здавало ся, що до мого горя нема у вас жалю. Я думала, що я одна, тільки мучусь... Тепер я буду весела, буду сміятись, танцювати.
Коваль. (Плаче).
Ярина. Годі-ж таточку плакати, ходім у хату, спочиньте. Тепер мені так весело на серці так світло на душі. Я чую, як мої сили ростуть і кріпнуть... Продовж же, Милосерний, ті щасливі часи... (Відводить Коваля у хату).

ЯВА V.

Селяни і дівчата. (Входять).
1-ший селянин. Дивіть ся, дивіть ся, ондечки іде кобзар.
2-гий селянин. Ще й молодий який.
1-ший селянин. 3упинимо його та попросимо, щоби заспівав яку думку.
Дівчина. Ні, нехай заграє якої до танцю, а потім заспіває.
1-ший селянин. Ще мало танцювали онтам на вигоні?…

ЯВА VІ.

Стефан. (Входить сліпий з хлопцем-поводарем).
Селяни. Здраству, чоловіче Божий.
Стефан. Здраствуйте і ви чесні миряни... щастя вам Боже на усе добре. Поздоровляю вас зі святим празником.
1-ший селянин. Спасибіг... А куди Бог несе?
Степан. Куди ноги втраплять, бо очима не бачу... Там моє пристановище, де спочиваю...
1-ший селянин. Лихо тяжке... Відкіля-ж ти родом?
Стефан. З просторої України... там мій отець, ненька, де застане ніч темненька... Там моя хатина, де добра людина.
2-гий селянин. (Бере його за руку і підводить до каменя). Сідай оттутечки, на камень, спочинь, та розкажи нам, страднику Божий що небудь про Січ та про Запороже.
Стефан. (Сідає). Сісти... сядемо, а спочивати будемо тоді як ляжемо в сиру землю...
1-ший селянин. Якже се ти, змалку такий, чи може у бісурменських руках побував?
Стефан. Бодай не розказувати... Тільки один рік минув як одняли від мене те, що найдорозше чоловікови — світ сонця.
Всі. Розкажи, що з тобою стало ся?...
Стефан. Слухайте люди добрі, та научайте дітий ваших, щоб вони вчились та дітям своїм розказували, як ту славу здобувають і як за віру та за рідний край голови складають.
1-ший селянин. Горенько тяжке... Як що ласка твоя, то розкажи нам дещо, чоловіче божий...
Стефан. Розказувати, щоб сльози проливати, аби було кому слухати та навчати…

У неділю в ранці-рано
Синє море грало.
Товариство кошового
на раді прохало:
Благослови атаманпе
байдаки спускати
та за Тендер погуляти,
Турка пошукати...
Чайки-байдаки спускали,
арматами лаштували,
з Дніпрового гирла широкого випливали
серед ночи темной
на морі синьому
за островом Тендером потапали, пропадали,
атамана курінного
сироту Стефана молодого
синє море не втопило,
а в турецьку землю Агарянську
без керми прибило...
Тоді сироту Стефана,
атамана молодого
Турки-яничари ловили,
в кайдани кували...
Ой Спасе наш Межигорський,
чудотворний Спасе!
не допусти мені впасти
в тяжкую неволю...
Там кайдани по три пуди
атаманам по чотири...
І світа божого не бачать не знають
без споведи умирають,
як собаки здихають...
І згадав сирота Стефан в неволи
свою далеку Україну,
нерідного батька старого
і не рідну сестру Ярину...
Плаче, ридає,
До Бога руки здіймає,
кайдани ламає —
і утікає на вольную волю...
Турки яничари його дігнали,
до стовпа вязали
очи виймали…

ЯВА VІІ.

Ярина. (Вийшла при кінци думи). Стефаночку... Стефаночку... Стефаночку... Моє серце... Деж се ти забарив ся... (Побачила, що він сліпий).