Незрозумілі - Сторінка 2

Санько, як завжди, шаркав олівцем по паперу, вимальовуючи якихось мутантів-черепашок. Було сумно, гаряче і хотілося кудись до прохолодного парку, а ще краще — до озера. Відпочинок (на морі!!!) був обіцяний мамою тільки через тиждень, тому доводилося нудитися в металевій коробці. І тут сталося диво.

— Привіт, малий! — несподівано почув знайомий, такий очікуваний голос. — Доброго дня, — привіталася дівчина з мамою.

— О, доброго! Ви знову по обновки! — ввічливо усміхнулася мама. — Щось давно Вас не було.

— Справи, — невизначено махнула рукою у відповідь ВОНА.

І почалося те, заради чого Санько жив останні кілька місяців. Багато разів після того він дивився в інтернеті різні відео, але там було зовсім не те. Там були тільки картинки. А тут — усе справжнє. Простягни руку — і доторкнешся до дива.

Санько відчув, як кров приливає до голови, що несподівано стала важкою. Шия з напругою втримувала розбухлу від величезної кількості обривків думок голову. Мізки розпікав незбагненний жар. Вуха горіли неприборкуваним вогнем.

— Я зараз принесу... — повернули його в реальність слова мами. — Вони на складі. Кілька хвилин почекайте, будь ласка, — мама рвучко вискочила з кіоску, залишивши їх наодинці.

Руда, яка стояла до Сашка спиною і за звичкою не запнула шторку, зняла чорний мереживний бюстгальтер, повісила його на гачок у кабінці й узяла до рук інший. Кинула погляд у дзеркало і спіткнулася об його зацікавлені очі. Санько від несподіванки густо почервонів, опустив голову. Серце вискакувало з грудей. Долоні стали вологими.

— Хочеш доторкнутися? — вже зовсім неочікувано спитала ВОНА.

— До чого? — хрипло вичавив із себе Санько.

— Ну... — ніби відповіла Руда, повернулася до нього, явивши його очам не дуже великі незасмаглі груди. Санько зі здивуванням помітив, що одна із тих звабливих півкуль чомусь трохи більша від іншої.

— А можна? — перелякано, із широко відкритими очима спитав. ВОНА кивнула і підбадьорливо усміхнулася.

Санько встав зі стільця. Ноги чомусь не хотіли слухатися, а перед очима спалахнуло подібне на північне сяйво, незрозуміле світіння. Простягнув руку, відсахнувся, наче від вогню, і міцно стулив повіки.

— Не бійся. Давай допоможу, — виручила Руда. Взяла вологу від звірячого страху долоньку і поклала собі на...

Санько сіпнувся, наче від розряду електричного струму, відкрив очі і вже сміливіше доторкнувся до її грудей, намагаючись запам'ятати це відчуття ще незнаного щастя. Її шкіра чи то від його дотику, чи від прохолодного повітря вкрилася маленькими пухирцями. Санькові чомусь стало смішно, він заливисто розсміявся. Несподівано ВОНА різко відсахнулася, запнула шторку. За мить до кіоску зайшла мама.

Решту того дня Санько провів у незбагненній йому ейфорії. Щось подібне було з ним на Новий рік, коли він тихцем від батьків вихилив півфужера шампанського, яке знайшов на кухні. Тоді, здавалося, веселі пухирці експресом потрапили в мізки, заставляючи безупинно сміятися та підштовхуючи до безглуздих учинків. Тепер відбувалося щось подібне. Мама тільки підозріло косувала на нього, іноді мацала йому лоба, а потім, раніше звичайного, зачинила кіоск, пішла з ним до невеличкого кафе і пригостила морозивом.

Одна стіна того кафе була повністю дзеркальною. Санькові здавалося, що за стіною є ще одна зала, і йому дуже хотілося потрапити у те "задзеркалля", хотілося спробувати у паралельному світі "паралельного" морозива, заглядати звідти до людей, які залишились по цей бік дзеркала. І ще хотілося, щоб поруч була ВОНА...

А потім Санько разом із батьками поїхав на море. Після повернення кілька тижнів скнів із мамою на базарі, але ВОНА чомусь більше не приходила. За кілька тижнів її образ побляк, а потім і зовсім вивітрився з уяви, залишивши солодкий щем спогадів.

Різко задзвонив мобільний. "Предок" — висвітилось на екрані.

— Так, тату. Вже виходжу, — відповів. Скривився, наче відкусив дикорослу кислицю. — Та не запізнюся! — вигукнув. — Я не кричу, — сказав уже тихіше і різко натиснув кнопку закінчення виклику. — Задовбали своїм контролем! — садонув ногою ні в чому не винну тумбочку, схопив ключі з полички у передпокої, щосили грюкнув дверима.

Починався новий день, який мало чим відрізнявся від інших. Нічого особливого, судячи з усього, він не обіцяв.

2.

Якось несправедливо влаштоване життя. Щойно народившись і пробігши кілька безтурботних років, маємо йти до садочка, а там групою ходити до туалету, чекати, доки всі зроблять свою справу. Потім усім разом, незалежно від бажання, влягатися в ліжко і вдавати, що хочеться спати. Давитись кашею і з жахом думати щоранку, що ніхто не прийде ввечері забрати тебе із цього чужого приміщення. Так і залишишся довіку в хоч і затишній, але геть не рідній групі.

Школа — не краще. Довгі роки там намагаються вбити тобі в голову якісь знання. І знову тиснуть незрозумілим: "Один за всіх, і всі за одного". І хто це придумав? Чому людина має вчити математику, якої вона не розуміє і не хоче розуміти, а не, наприклад, англійську замість неї? Чому не можна побути вдома, коли не хочеться бачити людей? Якби було навчання по "Скайпу": взяв ноут, влігся на ліжко — і вчись собі.

З такими думками підходив Санько до школи. Її будівля була стандартною, як усі школи в місті. Чотири поверхи, велика спортивна зала і чималенька їдальня гули, як розтривожені вулики. Тихіше ставало після дзвінка на урок, але й тоді можна було іноді розчути дружній сміх із якогось класу чи гнівний голос учителя, який намагався втихомирити збунтованих гормонами школярів.

Сашко повісив куртку в гардеробі. Зранку було прохолодно, і батьки змусили його одягнути вітрівку. Як він ненавидів їх за це! У куртках у таку майже по-літньому теплу погоду ходили тільки деякі дівчата і Денис Чируха, який часто хворів на запалення легенів від прочиненої кватирки.

Раптово петелька на комірці обірвалась, куртка впала на підлогу. Санько відчув напад несподіваної люті. У вухах зашуміло від напливу крові, серце стукотіло майже в горлі. Люто шпурнув невинну куртку ногою, від чого та залетіла, ніби сховалася від нього, під вішак.

— Бог у поміч, Голова! — несподівано розвернув його веселий голос. — Вирішив підлогу протерти?

— Привіт, брате! — зрадів Сашко. Перед ним малював свою найкращу усмішку Роман Мельник. Без нього Головко навіть не уявляв свого життя.

Їхня дружба зав'язалася дивно, для когось, можливо, і смішно. Був вересень. Першачки бігали на фізкультурі, назграбно розмахували руками, як цибаті лелечата неміцними крилами. Тетяна Андріївна Дорошенко, їхня тодішня вчителька, була суворою. Варто щось не так зробити на уроці, і відразу — запис у щоденнику, а далі — неминучі репресії з боку батьків. Її не любили, побоювалися і намагалися не потрапляти під гарячу руку.

— Мельник, ти чого згорбився, як дід після перепою? — несподівано накинулася вчителька. Однокласники заціпеніли, а потім дружно захихотіли.

— А він того!.. — вигукнув Женька Цимбалюк, маленький, біленький хлопчик, з яскраво-синіми очима, схожий на янголятко з вітальних листівок. — Вер...ся! — тикнув пальцем на бідного Мельника, якого, видно було, скрутило не на жарт. Клас знову затопила хвиля сміху. Дівчатка перешіптувалися, кидаючи насмішкуваті погляди на Ромчика.

— Цимбалюк, що за слова такі? — вирячила очі Тетяна Андріївна. — Хочеш зауваження в щоденник? — повернулась до Женика. Той аж присів із переляку, швидко-швидко закрутив головою, показуючи, як сильно він того не бажає. Клас теж затих.

— Мельник, хочеш вийти? — звернулась до Ромки. Той мовчки кивнув. На його очах виступили сльози. — То чого воду вариш? Сказати не міг?

Ромка мовчав, з останніх сил стримуючи бунт природи.

— Вийди, — милостиво дозволила йому.

Ромка, переступаючи з ноги на ногу, наче в якомусь дивному танці, кинувся до виходу. Однокласники знову притишено захихотіли. Минуло хвилин із двадцять уроку, а Мельник до залу не повернувся.

— Мовчанов! — вигукнула вчителька. — Збігай до туалету і подивись, де Мельник подівся!

— Може, того... провалився, в унітаз затягнуло, — не втримався Цимбалюк. Він широко посміхнувся, але вчителька так зиркнула на нього, що подальші слова застрягли в горлі, змусивши його закашлятись. Севка побіг, повернувся за кілька хвилин.

— Тетяно Андріївно, він там плаче і нікуди не хоче йти, — повідомив.

— Що за істерики! — звилась, наче від нестерпного болю, вчителька. — Зараз я його швидко до тями приведу. Завтра батьки в директора будуть! — пообіцяла грізно.

Чому він тоді зголосився розібратись із проблемою, що виникла в однокласника, з яким ніколи не спілкувався, Санько не міг пояснити навіть собі. Але так було — сказав учительці, що він піде і все владнає. І той випадок звів його з найкращим у майбутньому другом.

Ромка сидів на унітазі, приспустивши штани, і плакав. Очі в нього були червоні від сліз, він шморгав носом, раз за разом витирав його кулаком і продовжував гірко хлипати.

— Ти чого? — здивовано спитав Санько. Мельник скривився, наче від сильного болю, заморгав залитими солоними краплями очима.

— А ти сміятись не будеш? — підняв знічений погляд.

— Чому я маю сміятися? — здивувався Сашко.

— Тут папір туалетний скінчився. Встати не можу, — знову заплакав Ромчик.

— От тобі й на. А я вже злякався, — наче дорослий, зреагував на сльози Ромчика. — Почекай хвилинку...

Сашко метнувся кабінками чоловічого туалету, пересвідчився, що паперу немає в жодній, вискочив у коридор. Прочинив двері з намальованою на них дівчинкою, насторожено просунув голову, ковзнув поглядом по приміщенню. На щастя, там нікого не було. Швидко заскочив туди, схопив рулон туалетного паперу, влетів на чоловічу територію і кинув "рятівне коло" Ромі.

— Чого не встаєш?

— А ти чого стоїш тут? Може, вийдеш? — почервонів Мельник.

— Ой, вибач, — зрозумів свою нетактовність Сашко, вийшов у коридор, став під стіною. За хвилину до нього підійшов Ромка, струшуючи мокрі руки.

— Дякую, — зашарівся він. На його обличчі від сліз майже не залишилося сліду. — Ідемо на фізкультуру? — спитав чомусь насторожено.

— Побігли, — відповів Сашко. — А то будемо потім проблеми мати.

— Зачекай, — несподівано зупинив його Ромчик. — А ти нікому не скажеш?

— Та щоб мені все життя зі старим мобільним ходити! — поклявся Сашко.