Обкрадення Мікеланджело - Сторінка 3

– Чому б не спробувати? Що ми втрачаємо?

Нестерпне, болюче якесь мовчання, що запало цього разу, порушив уже сам Гордаш

— І як це ти збираєшся звідси втікати?

— Якби знав, як саме, мене вже тут не було б... Хтозна, раптом нападуть партизани? Чи, може, трапиться якась нагода? Ти, головне, попрацюй над кісткою, раптом неборак, якому вона належала, хоч у такий спосіб порятує нас.

5

Кілька разів Гордаш утікав на нари, лягав обличчям до стіни і, скоцюрбившись, лежав там нерухомо, прагнучи хоч на кілька хвилин забутися, спочити від усього, що приносило йому страшне життя в'язня.

Кістка все ще покоїлася на підлозі, і він навіть згадувати про неї боявся, бо кожна згадка породжувала не знане раніше відчуття гріха, безбожництва і приреченості.

Він проклинав того есесівця усіма прокляттями, які тільки знав. Але якась сила, якась часточка підсвідомості "істинного майстра", знову й знову зривала його з нар і гнала до "матеріалу" і різців. Відтак, сідав на долівку, безтямно втуплювався поглядом у кістку і завмирав над нею, немовби стримував нестерпне прагнення взяти її до рук і пройтися по ній різцем; взяти – і пройтися...

Одного разу все ж таки не стримався: поклав той згорток собі на коліна.

"Я й справді вирізьбив би з тебе, якби ти мене простив, — подумки проказав він, звертаючись до того, чия кров омивала цю кістку. – Вирізьбив би невільника, який перед стратою рве пута... І втікає у світи... Під кулями...".

— Дмитре, — стривожено просив Величана вже двічі катований Ілько Мащук, — відбери від нього цю кістку, бо збожеволіє чоловік. Постати перед Богом розстріляним, із цим ще якось можна примиритись, але поставати перед Богом божевільним... За що? Спаси, Господи, і помилуй!

— Не я давав, не я і відбиратиму, — неохоче відказав Дмитро, але й собі дивився на Гордаша так, нібито бачив його вперше.

Проте різьбяр на них уже не зважав. Рішення мало залежати лише від його власних міркувань і його сумління, і сторонніх це не стосувалося.

— А що, нехай би люди дивилися на це творіння і жахалися, – уголос проказував він, усе ще вагаючись. — Але й згадували нас, усіх закатованих... А, згадуючи, знали, на що здатні люди, котрі втрачають у собі все людське...

— Ось побачите, що з людської кістки він вирізьбить такого ж "чоловічка", як із того липового кавалка, — провадив своєї Ілько Мащук, дослухаючись до Орестового бурмотіння. — Щоб у мене стріляли, не доторкнувся б до неї.

— Е, та якби я знав, що з моїх кісток теж хтось понарізає таких "чоловічків" — може, не так боявся б ями, — докинув Дмитро. — Але ж не наріжуть, і по музеях не виставлятимуть. Зігниємо у землі, й самі землею станемо.

Різець уже дрібно тремтить в Орестовій руці, проте торкнутися ним кістки він усе ще не наважується. "Постать приреченого, вирізьблена приреченим із кістки колишнього приреченого" – пригадував собі можливий підпис під цим сатанинським експонатом. Та що там — пригадував! Різцем вирізьблював ці слова по кістці, по рамі, по сумлінню, по самій душі...

— А таки вирізьблю тебе, "приреченого", — зважився врешті-решт різьбяр. Але, дивлячись на цей витвір, проклинати повинні не мене чи тебе, а катів наших. І було б добре, якби проклинали їх і через сто років...

Увесь день він просидів над своєю статуеткою, відсторонений від усього, що діялося в коморі-в'язниці, приречений на хвилини осяяння, хвилини творчого натхнення.

Гадав, що під вечір інструменти від нього відберуть, одначе вартовий наказав працювати і вночі, навіть приніс дві свічки. Та, щойно він зачинив двері, як Гордаш, не кажучи нікому й слова, метнувся під нари і заходився розривати різцем долівку. Він знав, що до цієї стіни з обох боків підходить огорожа і, пробившись попід нею, вони опинилися б за воротами, на пустирі, на якому вартові, що походжали подвір'ям, майже не з'являлися. Покірний невільник, отой "Приречений", що мовчазно і приречено ніс свій тягар в'язня, раптом ожив у ньому, збунтувався і рвався з пут.

Наступного дня, на допит справді, нікого не водили, і взагалі не турбували; тільки вартові, змінюючись, прочиняли двері і, переконавшись, що різьбяр старанно працює, запитували, чи скоро закінчить. Не з цікавості, а тому, що наказано було доповідати. Відтак Гордаш і далі працював над своїм витвором, але інші в'язні гарячково робили підкоп, утрамбовуючи вийняту землю по кутках та попід стінами, а ще потроху виносили в кишенях, коли їх виводили по потребі.

А пізнього вечора, коли нарешті почали з'являтися перші риси обличчя "Приреченого"; коли по незримих м'язах його вже викарбовувалися грубі рубці пут, і лишалося зробити всього лиш кілька надрізів, один із в'язнів нарешті вирвався на волю.

Та, перш ніж і самому щезнути у рятівному мороці вечора, Гордаш востаннє взявся за різець і з люттю понівечив те, над чим так тяжко працював, але чому ніколи не судилося, не заповідано було стати істинним витвором мистецтва.

1974 рік.