Обкрадення Мікеланджело (збірка) - Сторінка 8

От, чого він справді хотів би, то це – хоча б на змиг ока побачити її.

Й оскільки на листи Гелена воліла не відповідати, якийсь час колишній "в'язень совісті" (сама Літературна Вдова називала його "в'язнем власної дурості") наполегливо домагався її відповіді, телефонуючи то до Спілки, то до спільних галичградівських знайомих. А змирився із втратою тільки тоді, як хтось із "доброзичливців" переповів йому слова, кинуті Геленою у відповідь на звинувачення того ж таки Луцяка — у "зраді Поета в найтяжчі днини його буття":

" Як мужчина, він перестав існувати для мене ще задовго до Мордовії, — запально кинула вона тоді в гурт "літературних небіжчиків". — А, щоб шанувала його як поета, він у ліжку мені не потрібен. Мабуть, так вже й судилося мені — вікувати Літературною Вдовою".

* * *

…А вже згодом Гелена дізналася, що майже того ж дня, коли йому послужливо переповіли вирок коханої жінки; єдиної, і на все життя – коханої, колишній "в'язень совісті" втратив і ту, кого досі вважав своєю донькою – Катерину, котра, після закінчення юрфаку, працювала, тепер уже в Незалежній Україні, у незалежній-таки прокуратурі.

Повернувшись зі службового відрядження, вона з неприхованою агресією сприйняла появу колишнього "політв'язня власної дурості" у своєму службовому кабінеті слідчої, і заявила, що завжди ненавиділа його за націоналізм, оскільки націоналістів хоч зараз ладна душити власноруч.

А, щоб уже остаточно добити, повідомила Данилові, що давно й офіційно зреклася його, не бажаючи, щоб у її "особовій справі" залишалася ганебна націоналістична пляма.

4

…Поховальне надвечір'я...

Крони заквітчаних хрестів упокійно нидіють поміж понурого хрестовиння оголених, зчорнілих від журби кленів.

Ладанний вітер розправляє жалобні стрічки на древній порослі бузку, і поминально голосить поміж благенькими баньками цвинтарної церковки.

— Якби-м, отак, помер, то на подвір'я Спілки би-сте мене не несли, — вкотре вже епохально заповідав гоноровий галицький класик–горянин, просто під кроною церковно-брамного дубу вшановуючи, разом із Літературною Вдовою, щойно принесеного на спілчанський жертовник колегу келишком "до сту дзяблув ге-ньяль-ного" коньячку.

Випили, незлостивими поглядами провели поріділий гурт ще й досі не відданих на поталу Небесному Цензорові літературних небіжчиків, і знову випили. Тепер уже за цих, усе ще незаслужено живих, колег своїх, але… не чокаючись.

— Таж вони, — жестом Цезаря, що, стоячи на вершині пагорба, обводить правицею велелюддя міського плебсу, обвів метр-горянин суєтний гурт літераторів біля дверей ритуального "бусика", — навіть побачивши мене на ношах-марах, все одно позаздрять! "Ти ж ба', — казатимуть, — того скурвого сина вже й на тамтому світі на руках носять!". Нібито мене й на цьому колись носили!..

Львів-Одеса,

липень 2009 року.

КИЇВ: ОСТАННЄ ПРИШЕСТЯ…

"Трагедія української державності

саме в тому й полягає, що і на затаврованих

патріотами ворогах цієї державності, і на

самих державних патріотах-затавровувачах

тавра ставити вже давно… ніде!"

( з "епохальних" роздумів героя

цієї епохально-біблейської новелетти)

Христопристольному незалежно-державницькому Києву Ісус Христос явився в ніч на 24 серпня...

Терново вклонившись першозрадникові віри предків своїх язичницьких Володимиру-Хрестителеві, він голгофно зійшов на Спокутний Майдан (неправедно званий у миру "Майданом Незалежності"), біблійно осінив суржикомовне товариство затусованих ідолопоклонників; антикризово і двомовно помолився під Вєрховним Савєтом…

А вже по тому, по-земляцьки щиро благословивши вервечку безталанних містечкових літераторів, що "Літукраїнно" шикувалися в чергу за Національною Шевченківською премією, довго і безнадійно зітхав перед резиденцією Президента...

— Ти шо, тіпа, і є той самий Ісус?! – співчутливо поцікавився в нього нардеп-іудомандатник тринадцятого скликання, в черговий раз — тайновечірно, без хреста і печатки, — продавшись заВЕТОваним чужофракційникам. — По другій ходці; з понтом, друге пришествіє?

— ... А що вдієш? Хтось же мусить приймати муки і спокутувати гріхи ваші, сину мій!..

— Ну-ну! Довго ж вам із Господом у цьому лайні порпатись доведеться, блін! – тріснув дверцятами БМВешки.— Це ж по яким "панятіям" треба було так світ цей варганити, — коньячно видихнув нардеп-"тушка" повз приспущене скло, – щоб на одного Бога — мільярд безбожників, а на кожного христолюбця — по мільйону христопродавців?! А, головне, нема такого падла, яке не норовило б тебе на чомусь та розп'ясти!

— Але ж, побійтеся Бога! Ви ж подивіться, що ви на цій землі витворяєте, як поводитеся! Та ж у Святому Писанні сказано!..

— Ти, старий, "писаннями" на нас не наїжджай. Так, у натурі, справи не робляться. Маєш якусь пред'яву — забий "стрілку": ти з апостолами, я – з братвою, і кожен відповідає за свій "базар".

… І тієї ж миті обидва звели очі до неба.

Літак, що армагедонно розкроював небо над заплавами Дніпра, віз до столиці Північного Сусіда чергового українського Достойника.

Як благословиться на світ, той уклінно запевнятиме Старшого Брата, що від обіцянок своїх "крємльовскім ізбіратєлям" запровадити в Україні "язык", як другий державний, та за газовий патрубок віддати Єдінай і Нєдєлімай Севастополь; а ще — узаконити подвійне громадянство і створити сепаратистську Донецьку республіку, — ні він особисто ("как можна"?!), ні його продажна проросійська коаліція у Верховній Зраді, — не відступляться.

… "Як же сам ти, блін, безбожно продешевив зі своїм другим переходом до цієї ср…ї фракції їхньої грьобаної Верховної Зради!" — валютними різками пройшовся по собі іудомандатний нардеп-"тушка" тринадцятого скликання через кілька хвилин після зустрічі з Ісусом. Страдницьки приймаючи на тіло і душу всі гріхи земних "папєрєдніков" своїх…

І не десь там на паперті храмовій пройшовся, а, як годиться, у нічному клубі — з рулеткою, сауною і дєвачкамі...

… "Як же ти, блін, безбожно запізнився зі своїм другим пришестям на цю гр…у Землю, до цих гр…х людців!" — духовними ланцями бичував себе Ісус після зустрічі з нардепом-іудомандатником, спокутно несучи свого хреста і своє, хоча й біблійне, але й досі, " в другому читанні, з усіма поданими Господом поправками", не прийняте Верховною Зрадою "Вчення Христове" — на Голгофу покаяння.

Київ, 2011 рік.

МИНЬО

Щоразу, коли герой цієї похмуро-епохальної

новелетти дивився на своє відображення

у дзеркалі, він нажахано хрестився і молитовно

проказував: "Не людина, а стерво якесь,

гить-тіть-гіть!"

1

… А прокинувся Миньо з почуттям людини, яку на чомусь давно і зловісно ошукано. Довго сидів у ліжку, роззираючись по хаті і намагаючись збагнути, куди щезла дружина, аж поки не пригадав, що сьогодні неділя і що Ірина подалася до райцентру, за тканиною на плаття.

"Плаття їх потрібне, гить-тіть-тіть! – рипнув зубами. – Як мені труна. Аби до гаманця, та з хати, та по крамницях..."

Босоніж вийшов до сіней, відпив із кварти теплої застояної води і здригнувся, мовби ковтнув отрути. Зазирнув у кварту, потім довго й підозріливо дивився на скаламутнілу воду у відрі, якої принесено було з криниці, мабуть, ще позавчора вранці, і, зле вилаявшись, виплюнув на долівку згусток слини.

Повернувшись до кімнати, Миньо увімкнув "динаміка" і зупинився перед затусклим люстром. В овалі його, мов у зашморгу, сіріло підпухле неголене обличчя з хижо приплюснутим носом, синіми потрісканими губами і великими, але якимись безколірними, очима..

Завжди, коли Миньо бачив це відображення у люстрі-зашморгу, він ледве стримувався, щоб, як то водиться, не перехреститись та молитовно проказати: "Не людина, а стерво якесь, гить-тіть-тіть!"

"...Наукова апаратура і прилади на борту космічного корабля функціонують нормально. Самопочуття космонавтів хороше", — вловив останні фрази повідомлення, й аж тепер перевів погляд на пошарпаного "динамічка".

Самопочуття, кажеш, хороше? Якби мені таку славу і таку купу грошей, я добре почувався б навіть у пеклі. Е, та це ще й не зараз запустили, — гидливо зморщився він, зрозумівши, що повідомлення в стилі " от Савєтскава Інформбюро", було лише вставкою до якоїсь радіоп'єси. – Відлітали ви своє, хлопці, гить-тіть-тіть! Разом зі мною — відлітали! А я, дурінь, ще й позаздрив був.

У сільськогосподарській академії, курси-щаблі якої Миньо так і не здолав, діяв агрокосмічний гурток, у якому купка романтиків переймалася проблемами космічної городини та місячно-марсіанських теплиць. Подейкували, що програму і напрямки діяльності цього гуртка визначали секретні служби, а все, що могло б відкритися його гуртківцям, негайно було б засекречене.

А ще академією вперто гуляли чутки, що, слідом за командою медиків, цілий гурт яких уже готувався за програмою космічних польотів, повинна бути сформована й команда космонавтів-агрономів, які мали б на орбітальних станціях створювати резерв харчової біомаси, досліджувати поведінку рослин у космосі та займатися виведенням нових, тепер уже космічних, до невагомості та умов космічної станції пристосованих, сортів.

І був час, коли він, студент Мирон Миньківський, навіть усерйоз мріяв потрапити до загону космонавтів. От тільки мрію цю було розвіяно медиками під час першої ж військкоматівської комісії. Коли Миньо несміливо поцікавився у терапевта, чи зміг би він пройти медкомісію, яка відбирає до загону космонавтів, лікар-здоровило розреготався так, що, не чекаючи його вироку, студент вискочив із кабінету.

" До нестройової у військовий час" — ось усе, до чого ми тебе можемо допустити! — прокричав йому з кабінету ескулап. — Ні, ви бачили: з такими аналізами та параметрами йому ще й у космонавти захотілося! Хіба що в "лунатики"!

І як потім Миньо зловтішно молив бога, щоб такої, агрономічної, групи створено… не було! Або щоб ніхто з їхньої академії до загону космонавтів не потрапив! Він, Миньо, цього просто не пережив би. Він завжди готовий був змиритися зі своїм невезінням, але тільки в тому випадку, якщо не пощастить й усім тим, хто поруч із ним; тільки якщо усім навколо так само люто не пощастить!

* * *

...Миньо одягнувся, лінькувато пожував шматок ковбаси, що лишився на пательні з учорашнього дня, і, видобувши з валізки старанно загорнутого у ганчірку бінокля, подався до ріденького занедбаного садка, де, під старою крислатою грушею, порохнявіла потріскана лавка, на якій просиджував кожну погідну неділю.

Вже вийшовши за двері, увімкнув маленького, ще за радянських часів купленого, радіоприймача, який тільки тому й тримався купи, що був старанно обв'язаний ізоляційною стрічкою, і, повісивши його на ремінці через плече, побрів усипаною вишневими кісточками стежиною.

Можливо, саме цей безпардонний вирок медика й підрубав коріння, яке підживлювало його, Миня, віру в щось святе і величне, яке він неминуче мав би здійснити.