Останній бій

І

Настали спеки. Сонце розливалося промінням у безкрає гаряче сяєво, обхоплювало землю і гнітило подільські колосисті лани. Лани мінилися. Срібляста зелень потахала. Хвилювання збіжжя, що пригадувало величаве море, відпливало з вітром безповоротно. Червоні маки до разу погасли. Ще тільки опізнений блаваток, як блудний огник, десь-не-десь світився. Лани жовкли, неначе золотом обстигали.

По селах оживлявся рух. Люди порядкували по дворах, оглядали свої хліборобські знаряди, що попсоване — направляли самі або йшли до майстрів. Де-не-де направляли дорогу та доїзди. В олійнях поскрипували ступи, від часу до часу важко гупав таран. Ковалі працювали в кузнях від ранку до ночі, загарливо били молотами в такт, немов виковували якусь мелодію. Млини мололи на всі заставки, а люди суєтилися при кошах, аби мливо скорше відходило. Так у всім. Звичайно повільний та все правильний хід хліборобських занять порвався, змінився якимсь поспіхом, якоюсь нетерплячкою.

Петро Кавун ішов з кіссятем попри хату і витягав зо стріхи ще не цілком витесані зубці до грабель.

Час у поле,— сказав.

— От як парить! — відповіла Настя, Петрова жінка і повела очима по овиді.

— Чей бог ласкав,— відповів Петро і пішов між будинки. Настя підбілювала знадвору хату. Наймичка, Марикіцева

Липа, щойно вернула з глиняників і розробляла перед порогом хати глину на піч. Анна була немолода вже дівка і довгий час трималася Кавунів. Місила глину і пригадала собі, що мати казала їй приходити додому, бо стала жати за сніп у Придивуса,— не буде кому робити.

— Де ж би я тебе пустила! Адже ж жнива, сама знаєш, який то час,— відповіла Настя.

— Ще казали, що я все по наймах, та й посивію дівкою,— трохи з жалем мовила Анна і таки зараз стала немов оборонятися за таку свою бесіду.— Заманюють мене, бо нікому робити, а по роботі знов у найми. Порозносили би й те що я заслужила.

Замовкли. Настя допитливо позирала на дівку.

— Шкода, що я не пішла за Печилюльку! — відізвалася Анна.

— А ти ж годна би періщити його, як Магда?

— Таке то вже моє щастє! Як сватали добрі люди, відрадили через те, що були бідні; за таких, що іншим поспадали зо стола, самій не хотіло віддаватися, а тепер прийдеться сивіти дівкою!

— Бог з тобою! Славити бога, ти не крива, не сліпа; кождому відомо, що ти дівка до людей,— уговорювала Настя.

— Якби було придане!

— Або я мала яке придане? Просто з заробітків пішла за ґазду.

Настя говорила правду. Небіжчик старий Казун мав землі досить, а потребував робочих рук. Він казав Петрові сватати Настю, бо видів спосіб у її руках. Анна не перечила ґаздині. Знайшла рискаль, шурнула ним у піч, вистругала печину, а паленисько зілляла водою. Засвітила каганець, набрала глини і полізла в піч. У печі зробилося темно і глухо, Анні зашуміло у вухах. Накладала піч глиною і присвічувала тим каганчиком. А на душі робилось їй щораз то гірше. В грудях було повно чогось. Анна хотіла його видихнути, коли ж бо хапалося еерця і боляче стискало, мов кліщами. Голови чіпалася морока. Гадки напливали самовільно, спотикалися з собою, як би боролися. Анні повиділося, що світ перед нею стіснювався і глух в отій печі. її огортав темний смуток. Пробувала не піддаватися сумовитим гадкам. Адже ж у Кавунів їй добре. Пригадувала собі, чи не скривдили її коли чим, і не пригадала нічого. Зробилася якась безсильна, аж заплакала. Щиро бажала, щоб хто приязно заговорив до неї.

Колись, бувало, мати погладить її по головці, приговорить, і вона веселіла, забувала біль. Та тепер і мати не та стала. Задля своєї користі пуджала її сивою косою. Ніхто не заговорить — вона сама на світі. І ще приплила їй гадка, чи не сама собі винна? Адже ж сама держалася осторонь від людей! На забави молодежі не знати відколи не ходила, а вже два роки, як була на весіллі. Яке її життя? Знала лише роботу, відпочивала, коли їла, короткі ночі пересипляла. Гіркий світ! Згадала те весілля! Інші, молодші, таки підрост-ки, танцювали, дихали повними грудьми. В їх ясних очах палала розкіш, любо всміхалися уста, а вона — Анна — в кутику переступала з ноги на ногу, бо її душило в горлі; пекло в грудях. Або ті жарти хлопців! До тамтих молодших дівок були хлопці ласкаві і не насмілювалися так, як до неї. Давніші хлопці, її ровесники, не були такі погані. Як буде, так буде, але в гурт тих недопечених парубцюгів вона не піде. Хлипала. Гадки налітали роєм, аж стратила над ними владу Каганець став пригасати — і зашкварчав. Анна стрепенулася і шукала опори, як потопаючий. Хопилася Настиної правди, що дівка вона до людей, а отеє йдуть жнива, вона покаже, яка з неї робітниця. Дрібні камінчики та грудочки твердої глини давили Аннину долоню, але вона ще дужче притискала глину, немов бажала заткати джерело своїх сумних гадок.

II

Сходило сонце. Крайчиком глянуло з-під обрію і звільна виринало як світляне коло. До заходу посувалася і щезала по ярах ледве замітна прозрачна опона. Дрібні кучеряві, мов піна, хмарки поплили в гори Карпати. На листі дерев по стрісі заблисли краплі роси — деякі, мов перли, покотилися додолу. Багаті подільські лани стояли спокійно. На кінчиках колосся тремтіли краплі нічної роси. Було тихо Коники ще не чиркотіли, часом перекликалися перепелиці. В ввідалі плигнув у повітрі крогулець, затріпав крилами, як метелик, і потонув у збіжжі. Женці займали постаті і врізувалися в лани. Збіжжя пручалося, шелестіло. Падаючи, роса займалася проти сонця самоцвітами; здавалося, що то скапувало багатство ланів. Женці напливали відусіль. Прибували пішо, то возами, підкочували рукави, засукували руки, поблискували зубленими кривими мечами, а потім немов тонули в збіжжевім морі^Десь-колись тільки виринала біла намітка жіноча, мужичий капелюх або майнула по верху червона стрічка, кінець_дівочої кеси, і зникала. І знов тихо

Петро Кавун піднімав снопи, немов важив їх у руках, обережно закидав на плече, зносив у сторонки, потім складав у полукіпки. Важкі снопи віддалися в його рамена, на шиї набігали жили, але він не квапився. Часом вибирав щогар-піші колоски, приглядався їм або й лічив зерна. Був задоволений. Анна жала в першій постаті. Вив'язалася по-моло-децьки, щоб коса не сікла в очі; тяла збіжжя серпом, перехилялася на лівий бік, немов скручувалася в стані, і складала жмені позад себе в снопи. На відслоненій білій шиї подзвонював металевий хрестик о дрібні коралики.

— Гей, люди! А чия то молодиця заблукалася поміж нас? — закликала Прокопиха. Челядь підвелася. їх звичайно буденні лиця виглядали гарно, святочно. В очах палав огонь. Анна ніби відмолоділа. На лиці легко запаленіла, при чім білі вічки видавалися ще білішими, чорні брови геть-то чорнішими. Анна, зміркувавши, що се до неї піється, голосно засміялася і подалася дожинати снопа.

— То якась нетутешня! — озвався хтось з гурту.— Дуже швидка! — поперчив другий, проти того, що Анна скоро жала. Женці таки добре притомилися, поспішаючи за нею.

— Чи не Марикіцева то Анна? — піддержувала бесіду Прокопиха.— Та либонь. Гарна була би молодиця. Вже давно пора.

— Аякже, по жнивах та й під вінець. Рушники, дівонько, чи готові?

— Нема сватачів, не треба й рушників! — відповіла Анна.

— Яка ж бо ти, дівонько! Восени прийде з війська Приди-вусів Василь, будемо сватати.— Женці сміялися.

— Гадаєте, що не дала би путя в його багатстві? — вступилася Настя.

— Я то й кажу! — прикидалася Прокопиха. Челядь ще дужче сміялася.

— Куди ви взялися! Хто ж буде брати багацькі дівки? —г ніби співаючи, заговорила одна зі жниць.

— Най сивіють! — рішила Прокопиха. Женці хвалили собі стару. Вона знала таке вигадати, що женці насміялися і не? чули втоми від тяжкої праці.

Кумо Прокопихо, ви будете знати, що давніше якось інакше було на світі. Не допитувалися, чи дівка багата, чи бідна—дивилися, аби здорова, роботяща, огорнена, та й сватали!*—розказувала Настя.

І добре було — була ґаздиня. А сьогодні що? Ще не підникне, не второпає зав'язати узла на нитці, а вже дружать, аби тільки маєтки! — відповідала Прокопиха.

— Відай тому, що грунту обмаль,— завважила котрась молодиця.

— Біса там обмаль! Дучка хіба голоден на поле, а взяв собі невістку,— адже ж знаєте яку,— тому тілько, що з полем

— Говоріть, тітко Прокопихо, хто би не лакомився на поле? їаже відповідно до маєтку шанують людей. Нинька зробіть руки по лікті, а нічого не доробитеся.

— Аякже, багачі най діляться між собою, а бідним ніколи нічого не перепаде, немов багачі зліплені з іншого тіста Видимо, що й бідні трудяться на багацькім грунті,— сердито воркотіла Прокопиха.

— Бо й є! Бідному щораз тісніше на світі. Заробить що, зараз проїсть, а з дітьми що хоч роби. Ще в кого хлопці — хлопці якось скорше примістяться на світі. А в мене п'ять дівок, чиста загибіль, ніхто й на жарт не спитає, чи в мене дівки є. Була я оногди на торзі — кажу вам — що там тих мамок,— а всі з села,— розказувала мати п'ятьох дівок.

Що мають бідні робити? Міркує собі не одна: зазнаю сорому та покрию сиву косу,— доказала Прокопиха.

— Який то світ нерозумний,— почала співуча молоди ця.— Чому би то боятися сивої коси? Таже дівкою тілько будь та жий! Нинька в багатстві чи в бідноті — робити треба. А дівці що? Наробиться через День, то має ніч спокійну; переспиться на кулаці, має голову легку. Бігме, що правда! Не обходить її ні миска, ні ложка...

Зробилося тихо, тільки серпи чанчан-чанчан.

— Чи віддавались би ви, якби знов були дівкою? — спитала друга молодиця.

— Чому би ні,— відповіло кілька голосів. Перша молодиця зальотно4 крутнула головою.

— А я скажу, чому,— вирвався Кавунів парубок Сте-фан,— бо грейцар не гроші, коза не худоба, а дівка не людина.

Женці сміялися, аж перестали жати.

— Ей ти, гнипику, ти то знаєш по-свойому,— корила Настя сина, сама заливаючися сміхом. Дівки поза плечима старших погрожували Стефанові кулаками. Анна не мішала ся до розмови. Вона не раз чувала таку бесіду і сміялася разом з іншими. Сим разом не сміялася. Боялася відізватися, аби не сказали їй просто в очі, що то про неї річ. Насилу слу хала бесіди, що вся звалювалася на її голову і боляче вража ла серце. Не хотіла лишитися старою дівкою. Бажала жити, як інші люди. Вжалася в свою постать, немов утікала від гурту і думала пробитися крізь лани до бажаної долі.