Пастка для синьоморда, або Таємне Товариство Брехунів - Сторінка 2

---

Жук і Заєць сьогодні там виступають на змаганнях із фрідайвінґу і, здається, перемагають. Але доведеться їм трохи відволіктися від спорту — зараз є справи важливіші. І пам’ятай — не така страшна жаба, як її малюють…

Бабуся спершу прискіпливо оглянула мене, перевірила, чи не забув я ПУПС — Похідний Універсальний Просторовий Сканер, а потім усміхнулася своєю найлагіднішою усмішкою і по-змовницьки підморгнула.

Розділ 4

Червоне море сьогодні синє

Якщо ви думаєте, що часоліт, винайдений моєю бабусею, схожий на ті сяючі суперсучасні боліди, що їх показують у фантастичних фільмах, то глибоко помиляєтесь. Коли я увійшов до комори, то побачив крихітний жовтий автомобільчик, що носив горду назву "Запорожець". Уявити, що це і є славетний апарат, здатний в уламок секунди перенести тебе в будь-яку точку Земної кулі, та ще й стрибати в часі, мов скажений кенгуру (іноді часоліт "глючив", адже бабуся постійно його вдосконалювала, і це призводило до деяких незручностей), було просто неможливо.

У цьому й полягала хитрість — замаскований під стару, потрібну хіба що збирачам металобрухту бляшанку на іржавих колесах із "лисою" гумою, наш часоліт не привертав до себе уваги і міг спокійнісінько стояти в садибі старої пенсіонерки, якою всі, крім членів Таємного Товариства Боягузів, вважали мою бабусю Солю.

Я приклав долоню до кумедної ручки керування, схожої на картоплину. Машинка тихо загула, вібруючи всіма своїми старечими частинами, і я почув знайомий механічний голос:

— Радий вітати вас на борту часольота, шановний Климе Миколайовичу!

— Привіт! — радісно озвався я, пригадавши, зі скількох безнадійних ситуацій вирятував мене цей робот-інструктор, якого моя видатна бабуся завбачливо вмонтувала у свій часоліт.

— Чи готові ви до переміщення? — так само ввічливо і спокійно запитав голос.

У мене по спині побігли мурашки, і то був зовсім не переляк — його я позбувся ще під час першого нападу синьомордів на нашу планету. Просто я відчув ознаки пригодоманії — чудової хвороби, яка змушує нас кидатися сторч головою у вир небезпечних та несподіваних авантюр.

Я підключив до блоку живлення навігатор із точними координатами приземлення на узбережжі Червоного моря, відкинувся на спинку зручного сидіння, яке обхопило мене з усіх боків, оберігаючи від можливих ґуль, синців, а то й серйозніших травм.

— Їдьмо! — впевнено скомандував я. — Тільки, прошу, не переплутай час та координати, бо мені зовсім не хочеться опинитися десь серед айсбергів, та ще й у минулому столітті…

— Не хвилюйтеся, Климе Миколайовичу, пані Соломія удосконалила свій часоліт, так що похибки в часопросторі трапляються дуже рідко…

Мені здалося, що в механічному голосі робота-інструктора прозвучала образа, та мені було ніколи вдаватися в такі дрібниці як настрій мого віртуального супутника. Врешті, хто як не я допоміг урятувати нашу планету від навали синьомордів минулого разу?! Я заплющив очі, про всяк випадок міцно вчепився в поруччя крісла, й наш "Запорожець" полинув у напрямку Червоного моря, до невеличкого курортного містечка, де саме відбувалися міжнародні змагання з підводного плавання.

— Переміщення закінчено, — промовив мій автоматичний помічник, і я, зовсім не дивуючись (як це було під час моїх перших подорожей у часопросторі), що ми за мить перенеслися на інших кінець світу, вийшов зі свого непоказного "Запорожця".

Добре, що завбачлива бабуся Соля за допомогою надсучасного навігатора знайшла затишну місцинку з піщаним гротом на узбережжі Червоного моря, де можна було сховати наш часоліт. Я озирнувся — навколо, скільки око сягало, лежала мертва пустеля, і тільки вздовж узбережжя стриміли білі будинки готелів.

Ще під час нашої першої зустрічі з синьомордами, яка відбулася біля підніжжя Єгипетської піраміди, оточеної безмежними пісками, я був вражений, коли дізнався, що колись тут буяли ліси й текли повноводі ріки. Тепер люди намагаються створити невеличкі оази, підводячи під кожен кущик чи дерево спеціальну трубочку з водою. Робот-інструктор, ніби підслухавши мої думки, проказав:

— Хочу нагадати — оаза, до якої ми зараз прямуємо, штучно створена. Варто хоча б на кілька днів перекрити воду, як усі ці розкішні пальми, буґенвілії та інші екзотичні рослини зав’януть, і навкруг знову розкинеться безкрая пустеля… Адже дощ у цих краях випадає раз на п’ять-сім років.

— Треба поспішати, бо щойно синьоморди виявлять наше місце знаходження, то одразу ж перейдуть у наступ. А ти ж пам’ятаєш, що їхня улюблена зброя — рослиносмок, за допомогою якого вони знищують усі живі рослини.

Я стріпнув головою й рушив у бік моря, що вузькою смужкою синіло попереду.

"Тю, — подумав я мимохіть, — а море це зовсім не червоне, а синє-синє".

Звісно, було смішно сподіватися, що Червоне море матиме барву стиглих помідорів, але сьогодні, після зустрічі з блакитними жабами, мені чомусь не хотілося дивитися на синяву в будь-яких проявах.

Розділ 5

Агенти синьомордів серед нас?!

Мої давні друзяки Жук і Заєць, з якими я познайомився, щойно вступив до ТТБ, дивували мене стільки разів, що врешті я звик до їхніх карколомних трюків та циркових фокусів. Так-так, вони могли здертися на прямовисну стіну хмарочоса, надягши на ноги спеціальні стіноходи-присоски, і спуститися у найглибше провалля на тонкому сталевому шнурі. Але тепер я стояв на довжелезному понтоні, що заходив далеко в море, і спостерігав за виступами нурців.

— Погляньте! Погляньте!

— Он ті двоє хлопчаків!

— Що вони виробляють?!

Такі здивовані вигуки залунали на понтоні, де зібрався цілий натовп глядачів, щойно з борту маленького катера, що курсував уздовж коралового рифу, до води стрибнули Жук та Заєць. Якщо досі всі учасники змагань із фрідайвінґу пірнали у воду поодинці, то мої товариші занурилися у морську глибінь одночасно.

Судді, що сиділи на спеціальному помості й пильно спостерігали за змаганнями, також почали здивовано перемовлятися. Хлопців не було так довго, що люди на понтоні спершу тихо, а потім дедалі голосніше почали вимагати:

— Треба їх негайно рятувати!

— Скоріше їх витягніть! Жоден дорослий не може перебувати під водою довше кількох хвилин, а це ж хлопчаки!

— Мерщій! Не гайте часу! Вони ж пірнають без кисневих балонів! Тому цей спорт так і зветься — фрідайвінґ!

А коли Жук і Заєць одночасно виринули з води, тримаючи в руках величезні рожеві мушлі, публіка почала шалено аплодувати. Хлопці ж, ніби нічого особливого не сталося, піднялися по драбинці на яхту й почали знімати з себе важкі свинцеві пояси, які допомагали нурцям опускатися глибоко під воду.

— Тут якесь шахрайство! — обурювалася висока смаглява жінка з рудим, як лисячий хвіст, волоссям. — Не можна ось так одразу знайти в морі рідкісні мушлі, які на міжнародних інтернет-аукціонах коштують тисячі доларів! Та ще й зробити це, просто затримуючи дихання! Рекорд світу — вісім із половиною хвилин, і це тоді, коли людина сидить під водою десь у безпечному басейні й не ворушиться. А ці двоє тендітних підлітків показали тут цілу циркову виставу!

— Треба їх перевірити, а тоді дискваліфікувати! — вигукнув опецькуватий чоловік у ядучо-синій бейсболці й таких самих яскравих шортах.

Я б не звернув на товстуна уваги, та раптом мій погляд упав на дивне татуювання, що виднілося на лівому плечі нервового чоловіка. То була пузата блакитна жаба із синьою мордякою і довгими перетинчастими лапами, що закінчувалися гострими пазурами.

— Що, синку, подобається моя жабонька? — раптом промовив дядько улесливим голосом, але очі в нього залишалися холодні й жорстокі. — Ти з ким тут? Де твої батьки? — продовжував розпитувати мене гладун, поплескуючи себе по плечу.

Я розгублено мовчав, бо аж ніяк не сподівався зустріти на узбережжі Червоного моря агента синьомордів. А в тому, що це був саме він, я не сумнівався.

— Хлопчику, ну чого ти злякався? — приєдналася до дядька з татуюванням руда жінка. — І, до речі, як ти тут опинився? Щось я тебе раніше не бачила, адже на пляжі зібралися лише мешканці нашого п’ятизіркового готелю "Мушля". Через це і змагання з дайвінґу проходить саме тут. І переможе той, хто дістане з дна моря найбільшу і найкрасивішу мушлю…

"Оце так вклепався! — подумав я, задкуючи й озираючись на всі боки. Але допомоги чекати було марно — мій вірний "Запорожець" стоїть схований у піщаному гроті, добігти до нього я не встигну. Жук і Заєць навіть не підозрюють, що я тут, близько".

Руда жінка, ніби відчувши мою розгубленість, міцно вхопила мене за руку й почала тягти в бік розкішного готелю. На нас ніхто не звертав уваги, бо люди були зацікавлені тим, як закінчаться змагання з фрідайвінґу.

Я щосили намагався вирватися і втекти, викручуючи свою руку з цупкої долоні жінки. Аж тут на безіменному пальці рудоволосої синім полум’ям зблиснув перстень — то була майстерно вирізьблена сапфірова жаба, рубінові очі якої палали хижим червоним сяйвом.

Розділ 6

У мене несподівано з’являється і тут таки зникає дідусь

— Ну і чого ж ви, жіночко, дитину ображаєте? — несподівано почувся хрипкий старечий голос.

— Відчепіться, це не ваша справа! — верескнула жінка й грізно глянула на сивого дідка в купальному халаті, що спирався на паличку й хитро мружився з-під старомодного капелюха-панамки.

— Та ні, дорогесенька, це якраз моя справа! — наполягав дідусь і вхопив мене за другу руку. — Бо це, шановненька, мій онучок, ке-кхе… Климко, кхе-кхе, — дідусь закашлявся, руда незнайомка гидливо скривилася і відвернулася від старого, а той раптом невловимим рухом торкнувся перенісся лютої жінки, і вона завмерла з роззявленим ротом.

— Біжімо! — шепнув дідусь і рвонув з місця з такою швидкістю, що я ледве встигав за ним.

"Нічого собі дідок — чеше, як чемпіон світу з марафону…" — подумав я, дивуючись, звідки цей пенсіонер знає моє ім’я, а головне — намагаючись зрозуміти, навіщо йому було видирати мене з цупких пазурів рудої незнайомки.

— Ти сказився, Музиканте? — почув я знайомий голос, коли ми, захекані, зупинилися за брамою готелю "Мушля". І одразу впізнав свого товариша по шалених пригодах Жука. — Отак засвітитися на пляжі, де всі всіх знають, та ще й одразу наскочити на таємних агентів синьомордів!

— А як ти дізнався, що я тут?

— Подякуй роботові-інформатору з часольоту.