Під крилами – весілля

Загелгали гуси під вікном. Якось масно й ледачкувато, аж мені привиділись їхні слизькі, розімлілі за ніч горлянки, що лигають холоднуватий досвіток, а натомість жбухають теплими цівками, й доокруж дзьобків кубляться хмарки теплого туманцю.

О, вже загелгали пісніше, то, либонь, щось би і з’їли, підуть до миски з моченим грисом. Знають, що кури встали раніше і видзьобали, але все одно йдуть.

Ну от, запівкала металева мисчина. Пвінь-пвінь — зацюкали по ній плескатими дзьобками. Клань — це вже старий качур напосівся. Таж старий, то мусив би знати, що нічого не вимолотиш із порожньої миски, а він все одно: клань! Ну що, порожня? А я що тобі казав! Напевне й малі гусенята зараз те саме зроблять. Щось не йдуть. Либонь, старий гусачисько перевернув мисчину горідна...

Поляпали своїми жаб’ячими лапами через подвір’я до хвіртки. Там присядуть, пересунуться попід нею на череві, — аж масний ярок у тому місці вичовгали, — на став ідуть. Ще посявкали трохи, стоячи в черзі при виході... Тихо...

Можна й вставати. Тільки дуже загрітку хочеться. Добре гусям, що вони сплять вбрані, а тут як нагадаєш, що й штани холодні, і сорочка наче з криги шита — то аж зашпори в душу заходять. Котяра вже дременув од мене, і давненько, бо й місце в ногах прохололо: звечора і тлумиться, і мурчить, і лащиться, щоб я його прийняв на нічліг, ну, я, змилосердившись, і беру, а вдосвіта лап — він уже й щез. Може, я спросоння ногами фацакаю, й тому він тікає? Але чого ж тоді звечора знову проситись? Нині не візьму його в прийми... Хіба що впросить...

Мама, напевне, корову на яру підпасають перед тим, як у череду пустити, а мені таки слід вставати та бідончик із молоком на молочарню віднести.

Вскакую я в штаненята, як у холодну ставкову воду.

Але ж і храпій я — таж сам сьогодні на господарстві зостався, і корову мені треба гнати на толоку. Таж мама поїхали з дядькомі Олексою в М’ястювку на ярмарок. Таж на ту неділю — у них весілля: дядько Олекса перейде до нас жити. То хай переходить — у нашій хаті місця вистачить. І подушка в нас одна зайва є, я можу йому й ліжком поступитися своїм, а сам спатиму на межигрубах, навіть кота можу з собою забрати.

Цього року вже трохи забули, а раніше — то тільки про це й балачок було, як від дядька Олекси жінка втекла на літаку. Прилетів був до нас "кукурудзяник" буряк кропити, два льотчики ходили по селу в шкіряних куртках із рипами. Обидва були скализубами; один — хирлявий, сухенький, легкий для землі й, напевне, для літака легкий, а другий — огрядний, товстолиций, коли сміявся — червоні ситі ясна видно. В обох до зап’ясть було примуцовано планшети, з яких крізь жовту слюду вилиняло визирали карбованці й троячки. Курили довгі цигарки й викидали такі здоровецькі недопалки, що дід Федір іноді підбирав їх і клав собі за вуха.

Тітка Ганка — дружина дядька Олекси — варила їм їсти й носила обід до літака. Я просив, щоб дозволила мені нести. Я б не розхлюпав, і посуд не розбив би, — так ні, сама. А одного разу вони її в літак узяли покатати. Низько над селом літали, що мало димаря на клубі не збили, потім — над фермами, а тітка Ганка косинкою з літака вимахувала. Навіть над трактором дядька Олекси пролетіли і добривом з літака війнули на нього.

Через кілька днів скінчили роботу, вона їм обід понесла й пляшки в кошику. Тоді знову літак знявся над селом: усі дивились, як Ганка махала косинкою, думали, що то вони її катають на прощання. Літак теж довго крилами перебакерував. Дядько Олекса з трактора кашкетом махав: мовляв — бачу, бачу, Ганко, тебе... А тоді літак розвернувся й полетів у бік райцентру: всі думали, що то тітці Ганці хочуть район з висоти показати. Але вони не повернулися. Хтось сказав, що, може, літак розбився, але голова заспокоїв, що тоді б подзвонили. Дядько Олекса побіг додому, а на дверях було видряпано: "Олексо, не обиджайся на мене. Так тобі буде краще".

Голова ще раз дзвонив у область, і йому сказали, що літак прибув щасливо. А дядька Олексу почали називати "Дивлюсь я на небо...". Та тепер уже трохи забули. Особливо після того, коли хтось із нашого села бачив, що вона у Вінниці на вокзалі морозивом торгує...

Та треба вже йти корову до череди гнати, бо ще не вспію.

За хлівом цілу гору попелу насипали з нашої літньої плити, поки варива наготували на весілля. Попіл гарячий, і кури його обминають сьомою стежкою. В сокири аж обух репнув, стільки дров перерубав дядько Олекса. Я вчора бігав до Хомки, щоб прийшов із гармошкою до нас на вссілля грати, то казав, що прийде, хоча молотком вказівного пальця на лівій руці так розтовк, аж вдвоє погрубшав: польки, може, й не заграє, а вальс і танго якось вийде. То прийде з гармошкою. Гостей я також просив, бо ж весілля буде без дружбів і світилок. Одні шкодували, що я не питущий, то й пригощати мене нічим, бо цукерків не купили, інші запитували, чи буде дядько Олекса давати мені викупне за маму? А бабця Дуня дали мені лавошного пряника, зітхали, дивились на небо й, постогнуючи, казали: "Сего року, може, вже не прилетять буряк кропити..." В дядьковій Михайловій хаті питали, чи буде почесна...

Вже чекаємо їх. Я трохи переживаю, щоб усі прийшли, бо мама з дядьком Олексою можуть подумати, що я зле просив.

Але першим прийшов до нас на весілля наш старий в’яз, що росте на подвір’ї. Я аж тепер побачив це. Прямо під ним накрито столи, а збоку видається так, наче він сам наблизився до них і стоїть, очікуючи, поки підійдуть інші гості. Навіть не такий гирюватий сьогодні, наче всю ніч розчісувався. Лише з одного боку, де торік вітер зламав гіллячку, все одно є зализень, достоту, як у мене в кібчику, який мама називають "корова лизнула". Ну, то постій, зараз уже гості почнуть сходитись...

Дядько Олекса з мамою в світлиці одягаються у святешне. Корову ми до череди не гнали — я вже сіна їй вкинув, вибрав зеленішого, щоб і вона знала, що маємо весілля, але вона й так знатиме, коли почне гармошка вирипувати.

О, вже й горобці прилетіли до столу, — хіба я вас просив? Присіли на краю, один хліба клюнув, поозирались навкіл і фуркнули всі разом на хату. Може, хотіли чарку випити, але ж поналиваних ще немає...

Мама з дядьком Олексою чогось сміються в світлиці, тільки неголосно, але густо, наче їх там не двоє, а кількоро. Якби я не знав, що там є мама, то б і не впізнав того сміху.

Он наша кішка гзиться зі своїм єдиним кошеням: торік п ятеро привела, але ми лише одне зоставили для сусідів, а решту мама втопила. То кицька тепер одненьке привела и водиться з ним. Вона сидить у лободі й хвостом ледачкувато крутить, а воно цибає біля того хвоста, як оглашенне.

Хвіртка вискнула, О, дядько Шулим із триніжками — наш сільський фотограф. На весілля, хрестини й похорони — його й не просять, сам приходить. І до нас теж самодумки прийшов. Він уже всіх призвичаїв, що спершу має сісти за стіл, випити чарчину, а вже тоді фотографує. Коли всіх сфотографує і гамузом, і парами, й поодинці, то згортає своє причандалля й гуляє разом з весільниками до самого кінця.

Прийшов, привітався і сів на край ослона біля стола, розкладає триногу. Нігті й пальці його рук аж мусянжові, а нігті — ну достеменно схожі на мідні копійки.

Він тепер почав навіть розфарбовувати знімки: жінкам і дівчатам підчервонює губи й щоки, чоловікам розцяцьковує вишиванки, домальовує краватки, навіть коли сорочка розстебнута нароспір. І за все це вже бере дорожче.

Він дуже мало говорить, а як говорить, то слова скорочує.

— Сьоня фтбол, то всі весільники в бригадіра тільвізор диляця, Зара придуть...— каже дядько Шулим наче й не мені, а собі самому.

Піду-но до хлівця та підкину зерна гусям, щоб і вони весілля відчули. В хліві потемки, й гуси всі задрімали, лише качур озвався до мене знічев’я. Я між ними навкидь сипонув зерна — все одно не встають. Тільки качур лежма клюнув перед носом у себе три пшеничини й знову очі заплющив.

О, вже біля Шулима сидить Хомка з гармошкою, обв’язаною поздовж очкуром, та дядько Олекса в новому костюмі й черевиках, що з мамою на базарі купили, — казав, що риплять дуже. А в хвіртці раптом гамір зчинився — гості йдуть...

— Тбол кінчився, — втішився дядько Шулим, і його слова потонули в гомоні прийшлих.

Хомка кинувся до гармошки, але зав’язка очкура замоцувалася в вузол, то ніяк не міг розв’язати:

— Ножа! Ножа! — загалакав до мене, наче треба було дорізати курку, що трафила під машину. Поки я отямився від його поклику, дядько Олекса вхопив великими руками мотузок, натужився, і той обірвався.

Хомка кинув бравурний марш прямо під ноги весільникам. Жінки йшли підтюпцем, а чоловіки розправили плечі й ступали в ноту. Мама стояла на порозі й сміялась, опершись на одвірок. Але мені здалось, що вона обіперлась, бо їй дуже незвично в черевиках на високих обцасах. Навіть дядько Олекса казав, що їх треба втяти, бо так мама трохи вища від нього. Але не втяли.

Шулим накрився чорною шматою й припав до фотоапарата. Від того всі перестали сміятися й гомоніти, забули про маму й дядька Олексу — дивились на Шулима, наче він тут за найголовнішого.

На подвір’ї гостро запахло нафталіном — у нас на весіллях завжди пахне нафталіном від одягу, аж поки не почнуть курити й горілку розливати.

Всі стали по той бік Шулима, дядько Олекса біля мами і — лише ми з кленом по цей бік.

Дядько Антон, що вихолощує жеребчиків, сліпий на ліве око, а тому зумисне норовить стати правим боком до фотографа.

Тітка Настя цупко стулила губи й чекає, поки Шулим клацне, бо вже знає, що її вставлені металеві зуби на фотографії виходять зовсім чорні. Зціпила губи й чекає...

— Сашко, а ти чого ж цураєшся нас? Ходи-но до гурту, — це дядько Олекса про мене згадав.

Йду навмисне наспіхом, щоб не подумали, що я вже такий ласий до того фотографування.

Дядько Олекса хотів мене на руки взяти, але нащо, я ж великий вже, і став між мамою й ним. Хомка розтягнув гармошку й присів перед нами навпочіпки: він на всіх весільних фотографіях так сидить, а розтягнена гармошка майже всім ноги до колін закриває.

Дядько Олекса й мама поклали мені свої руки на плечі. Мені аж стало жарко — такі гарячі руки. Дядько Шулим підійшов і своїми мідяними пальцями почав нахиляти голови мами й дядька Олекси ближче одну до одної, а мене не чіпав: сказав, що добре стою.

Шулим не дуже й хотів, щоб вже за столи сідали, але дядько Олекса вблагав, щоб спершу по чарці випили, а потім будуть фотографуватись, хто як хоче.