Під крилами – весілля - Сторінка 2

І Хомка знову встелив під ноги марш, іноді збиваючись і зіжмакуючи обличчя від болю, бо палець ще не переболів.

Затінькали миски й виделки, заметушилась мама, застрибали руки дядька Олекси, розставляючи келишки, заскрипіли лавки під гостями. А Шулим навів апарат на стіл і теж усівся разом з весільниками.

Он тітка Афія все норовить сісти зліва від свого чоловіка дядька Антона, бо ж у нього лівого ока немає, а він їй на весіллі випити часто забороняє. Вона навіть на мигах показує мамі, щоб посадила її зліва.

Вже всівся наш сільський неоженьба — перукар Яків. Сам він грубуватий, осадистий, повертається поволі й усім тілом одразу, але має дуже меткі руки. Коли він бере в них бритву — її майже не видно, лише спалахують в руці сліпучі, моторошні зайчики. Чоловіки ходять до нього голитись, аж коли дуже заростуть і парторг їм зауважує. Але й тоді трохи випивають для сміливості. А коли він голить горло, то все одно дехто не витримує: або починає реготати, або зривається з місця з мильною піною на горлянці. Яків, нітрохи не дивуючись, киває тому, хто чекає перший у черзі, й починає гострити бритву до широкого замацьканого паска.

Яків у селі нікого здаля не впізнає, аж поки лиця зблизька не побачить. Кажуть, він краще знає кожну рисочку обличчя чоловіків, ніж навіть рідна жінка.

А тепер он за столом сидить і виделку тримає достоту, як бритву, — тільки металеві ріжки з кулака стирчать. Біля нього бабцю Дуню посадили, й вони поруч із груботілим Яковом стали зовсім маленькі, й лише їхня голова похилитується над столом, як маківка.

А Яків позиркує на обличчя чоловіків просто, як на свою роботу. Він завжди повторює, що краще двох гладких поголити, ніж одного Хомку. Але це вже він узяв од дядька Тодора, який певен, що швидше можна виорати Казахстан, ніж горбатий город Євдокії, затицяний старими безплідними яблунями.

Та вже налито чарки, й весілля, вважай, розпочалося. От нехай лише мама під в’язом сяде за стіл біля дядька Олекси.

— Сашко, йди-но, сину, сядеш біля мене, — сказав дядько Олекса якимось зовсім іншим голосом, ніж запрошував гостей, а мама спершу осміхнулась, тоді пильно подивилась на мене, потім на дядька Олексу. Якось поспішно додала:

— Сідай, сідай, сину, я зараз теж там сяду...

Нащо те було казати? Я й так іду.

Поналивали чарки. Дядько Антон і мені налив, напевне, не добачив, бо ж із одним оком. А нащо мені той гірчак? Підняли питво. Гості штовхали одне одного ліктями, щоб хтось сказав щось перед питтям. Але всі мовчали, опускали очі й чекали.

— Давайте вип’ємо за Сашка! — хутко сказав дядько Олекса й поклав мені руку на плече.

— За Сашка, за Сашка! — зірвав тишу Хомка, рвучко вихилив чарку і розтягнув гармошку.

— Ти пригуби трошки, Сашко, — шепнув мені дядько Олекса й осміхнувся. Хомка обірвав мелодію, ще раз смикнув міхами й згорнув гармошку. Почав закусувати.

А тут над нашими головами журавлі закурликали. Їх почули гості, перестали їсти всі, опріч Хомки. Звели очі в небо. У дядька Якова гасав по горлу барлок — видно, дядько ще ковтав їжу. В бабці Дуні зсунулася на потилицю хустка, і я вперше побачив, що в них таке велике чоло й такі сивезні коси.

А журавлі повисли посеред неба над нашим подвір’ям. Вони не перетахльовувались у високості, а наче були прикуті до неба, яке кудись намагалось летіти. Навіть повіяло млявеньким вітром, — нібито вони крилами його намахали сюди.

Бабця Дуня сказали, що серед них один має під шиєю чорну латку. Їм повірили одразу, бо вони зблизька дуже погано бачать, а чим далі від очей — тим краще. Людей вони впізнають за кілька кілометрів. Яків навіть із того приводу жартує, що якби йому одне бабине око, а їм — одне його, то якраз би добре було.

Навіть Хомка перестав жувати, теж дивиться вгору, аж видно його роздуті печери ніздрів.

Та перших журавлів почав мені заступати ясен, я бачив лише чотирьох останніх. То потиху встав із-за стола, а дядько Олекса аж звівся на ноги й невідхильно дивився на небо; мама чомусь нахилила голову й дивилась на свої руки. Поволі почали відривати очі від неба й інші. Першим це зробив дядько Яків, бо він все одно так і не побачив журавлів.

А Хомка зопалу сіпонув гармошку в обидва боки, якусь мить пальці завагалися на білих і чорних гудзиках клавішів, і це все скінчилося вальсом "На сопках Маньчжурії", який дуже люблять на весіллях. Зачувши вальс, дядько Яків знову почав їсти, а бабця Дуня — зітхати й постогнувати, а тітка Афія встигла перехилити два келишки, поки дядько Антон дивився в небо.

З подвір’я вже погано видно журавлів — вийду я на вулицю та стану на кам’яну брилу під тином.

На столі знову захлеботіло питво по чарках, Хомка стишив гармошку, лунко рипнули дядькові Олексині черевики, напевне, він уже сів.

Журавлі десь ген за селом, а може, й над Савчиною, вони цупко вгрузли в небо й прогортали його тяжко, неспіхом, наче воду проти течії. І то зовсім мовчки, жоден звук не падав од них на землю. Може, вони несуть щось у дзьобках? Чого ж ви мовчите? Таж у вас під крилами — весілля. Не чують, бо, видно, багато весіль під ними сьогодні. А наше ще й без дружбів, без велянів, без музикантів-духовиків...

А їх уже пожадливіше й голодніше ковтає вечорове небо з сизою піною хмар. Уже ледь маячать, і від довгого стеження за ними в мене засльозюються очі, гостра різь стулює повіки.

На подвір’ї вже добре підпилий Хомка аж вивертає гармошку навиворіт, щоб витрусити з неї мелодії до дрібки. Він голову поклав на міхи, а чорний чупер розсипався в складки гармошки. Нога виляпує по землі — в тому місці вже ямка, й курява тлумиться, а Хомчин черевик сірий став.

Тітка Афія плачуть, поклавши голову на плече дядька Антона. Плачуть, може, й не тому, що Хомка грає "Виходили хлопці з нашого села", а просто в них завжди сльози напохваті. Кажуть навіть, що все, що нони вип’ють, — одразу на сльози обертається. Щоправда, дядько Антон завжди боїться, коли вони плачуть: він у них уже четвертий чоловік, бо всі три попередні повмирали.

Поживуть трохи з нею — і вмирають. То дядько Антон наляканий цим.

Дядько Шулим, несучи чарку до рота, бігцем проказав:

— Уже день пропав, темно знімати, пийте...

Таки звечоріло. Бо голови наших гостей поопускались нижче, й тепер їхні пісні текли не в небо, а наче входили в землю, хоча вона й витоптана у нас на подвір’ї. Бо Хомка вже захмелів і забув про розтовчений палець: грає шпарко навіть там, де потрібно поволі. Шулим згорнув триногу, щоб не перевернув хтось.

Бабця Дуня вже в котрий раз просто поперек будь-якої пісні раптом починали співати тремтячим і задавненим голосом про коня незнаного кольору, але з білою гривою і про дівчину незнаної краси, але з білим личеньком. Та й кохання те було незнане, бо відходило разом із сонцем. Тоді всі переставали співати, ще нижче опускали голови й слухали бабцю. І потім ще довго мовчали, аж поки Хомка не сіпоне гармошку.

На дротах високовольтової лінії, що висить над нашим городом, уже сиділо дві зорі. Сиділи мовчки, нерухомо.

За столом знову запала тиша. Начеб кожен похапцем добирав у пам’яті пісню, якої ще нині не співали. Яків випив чарку, втерся своєю величезною рукою, вище звів голову й товстим, гортанним голосом, який він насилу спрямовував у потрібний тон, заспівав:

Ди-и-лю-у-сь я-а на не-бо-о

Таі дум-ку га-а-да-ую...

Він зводив свої короткозорі очі до неба, й слова наче аж терлися в його горлі. Великі стиснуті кулаки двома валунами лежали на столі й спроквола ворушились, аж рипіла під ними стільниця. Бабця Дуня дрібними гострими ліктями штовхали його, щоб замовк. Але він не звертав на те уваги, вимучував свій голос ще більше.

Тітка Афія гримнула по столі кулаком, аж загримохтіла порцеляна, вайкнули порожні чарки. Але Яків напосядисто й одчайдушно виводив пісню далі:

Чо-ому ни-и лі-і-та-у-у...

Встав із-за столу Шулим і почепив собі через плече валізу з причандаллям. Устав дядько Олекса, але так рвучко, що й черевики не встигли зарипіти. Рипи озвалися аж тоді, коли він був у саду, за хатою. Й мама, скинувши черевики посеред подвір’я, босоніж пішла за ним.

А над подвір’ям каламутно бовталась пісня Якова. Він фальшивив, іноді зривався на вереск, а потім — на хрипоту. Його штовхали, тусали кулаками, бабця Дуня навіть намагались затулити долонею рота, та долоня була малою, він гризнув її зубами, аж бабця одскочили. За столом сидів лише Яків. Гості нечутно щезали в темряві, навіть не човгали підошвами, наче йшли навшпиньках.

Дві зорі піднялися вище на небо й наче зійшлись ближче.

Бабця Дуня взяли мене за руку й сказали, щоб я йшов ночувати до неї. Вони цупко тягнули мене за собою. Майже бігли вулицею, і я заледве встигав за ними.

— І чого він розійшовся нині, та пізно нагадався, вже ж вона Олексина, — зітхнули й застогнали, наче сказали це й не мені, й не собі, а комусь третьому, що теж був присутній тут.

Бабця постелили й лягли біля мене. Вони ще довго зітхали й постогнували в темряві.

Десь на другому краю села озвалась гармошка. Хомка награвав пісню про коня з білою гривою, і бабця встали, зачинили вікно, засмикнули фіранки, але пісня все одно проникала в хату.

У мені ворушились уривки пісень, чутих сьогодні на нашому весіллі. Вони зринали одна за одною, заступали собою бабчине зітхання. Я силував себе швидше заснути, щоб десь не прибилась до мене пісня Якова. Та таки заснув.

...Удосвіта мене розбудили удари годинника. Я прожогом розплющив очі. Наді міною мамине обличчя й теплі, якісь наче святешні, зіниці. А над нами — наша світлиця з такими білими стінами, що аж сміються.

— Поспи ще, то тебе дядько Олекса вчора приніс додому сонного. Він мені сапу на подвір’ї клепає. Спи...

Гойдаються сонячні зайчики на стінах світлиці. А декотрі начеб намагаються витанцьовувати під ударом молотка по сапі. Ті удари забігають у світлицю крізь відчинені двері. Я загадую собі: скільки буде ударів — стільки я ще житиму.

Вже довго рахую, аж поки мене закутує щось тепле й ніжне, як дихання мами, яке нагортають на мене крилами журавлі.