Пізнє прозріння - Сторінка 3

- Гончар Олесь Терентійович -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+


Коли Іван Оскарович у супроводі господарів оглядав брилу, його відрекомендували художникам:

— Знайомтесь, хлопці: це ось друг поета по експедиції, відомий

полярник…

На мить юнаки відриваються від роботи, звертають погляди на гостя: так, чули про нього. Один з них, молодий бородань, запитує, кивнувши на брилу:

— Ну як? Таким він був?

Вимагають оцінки. Та ще так різко запитують. І хоч з боку підлеглих своїх Іван Оскарович крутійства не терпів, але тут чомусь і його самого почало водити:

— Ну, як вам сказати… Кожен із нас сприймає ближнього свого

суб’єктивно…

— Ні, ви без дипломатії… Нам треба знати: чи схоплено його

суть? Його внутрішнє, характерне?

— Тут треба фахівця,— тягне Іван Оскарович.

Тим часом пам’ятник уже обкидають білим полотнищем. Ось так. Порив, натхненність — оце для них головне в його образі. А чи сам ти бачив його таким? "Не помічалось,— але ж, певне, справді це в ньому було, якщо інші помітили?

Гостей уже кличуть до трибуни. Трибуна імпровізована, оклечана з усіх боків ялиновим гіллям. А люду! Стоять попід дюнами і на дюнах, жінки, чоловіки зацікавлено оглядають твою кремезну, з полярницьким литвом плечей постать. Стримано привітні, декотрі навіть суворі. Ждуть твого слова, Іване Оскаровичу, а що ти їм скажеш? Ні, тут треба без лукавства, тут чеши тільки правду. Все, як було, як сприймалось… не вигадки слухати зібрались вони сюди, ти їм без прикрас подай епопею арктичного поxоду, в усій правді подай, навіть якщо була вона й жорстокою,—за тих умов без жорстокостi хіба можна було обійтись?

Саме з цього и почав Іван Оскарович, коли його запросили до мікрофона. Рибальський люд, вщухнувши, став уважно слухати гостя, його дужий, на вітрах натренований голос. Промовець дозволив собі в дещо грубуватій, простецько – веселій манері зобразити, як уперше зустрів їхнього земляка, прибулого з останнім судном на/ поповнення експедиції. В каптурi, насунутiм на шапку, жалюгідний вiн мав тодi вигляд, – тут як мовиться, слова з пiснi не викенеш. «Серед людей найнеобхідніших полярних професiй ще один кореспондент, замерзайло, баласт, добре ж, коли хоч анекдоти вміє розказувати»,— ось ким він був для тебе, принаймні під час тієї першої зустрічі. Тисячі клопотів на плечах, а тут ще маєш думати й про цього, подбати про його нічліг, десь маєш притулити небораку в перенаселених_крижаних печерах. Для більшої правдивості Іван Оскарович навіть того не утаїв, як —не без внутрiшнього поглуму – порадив був йому кочувати по добрих людях, по черзі займаючи місце того з полярників, котрий стає на вахту. То до радистів, то до метеорологів, то ще до когось, — одне слово, ганяв ти, всемогутній, його, мов солоного зайця, бо дошкулити кореспондентові в подібних ситуаціях, чого там грiха таіти, дехто вважає для себе своєрідним шиком…

Сповідався як на духу Іван Оскарович з цієї ялинової трибуни, в усьому признавався без крутійства, без дипломатії, цілком щиро. Бачив, мовляв, що за станом здоров’я мав би він тоді увільнити вашого поета від авральних робіт, але з пільгами не спішив, до того ж і сам поет виявився людиною самолюбною, полегшень не шукав, від різних незлагод захищався більше гумором, тихим жартом. Коли й не кликали — з власної волі йшов з усіма, ставав, де найтрудніше. Розвантажувати трюми, тягати ящики, викочувати важезні бочки — ніщо його не минало, ні від чого він не ухилявсь. Ішов на роботи навіть непосильні, займав місце поряд з найвитривалішими, мовби хотів вивірити себе, упевнитись, чого він сам вартий… І все це з його, Івана Оскаровича, мовчазної згоди,що дорівнювалась велінню.

— Можете сказати, чим ти хвалишся? — рокотав Іван Оскарович сповідально. — Що мав змогу оберегти і не оберіг? Що безжальним виявився? Таке ніжне створіння не пощадив? Але ж ви й мене зрозумійте, друзі: там пощадиш одного, а на його сусіда звалиш подвійну ношу. Буває, коли щадити не маєш права. Бо чим він там був кращий за інших? Що частіш носа обморожував? Що музи були до нього прихильні? Але про це я тоді навіть і не підозрював! А ось курйозів усяких із ним — цього, будь ласка: на кожному кроці… Розповів, як на високих льодах нудило їхнього земляка від нестачі кисню. І як він соромився нападів морської хвороби, що від неї так і не виробилось у нього імунітету…

Далі епізод був такий, що слухачі мусили б хоч – не – хоч заусміхатись, проте обличчя в усіх кам’яні і тільки ще напруженіше дивляться аж із дюн на тебе. Іван Оскарович відчув: щось не виходить. Зовсім не та реакція, якої він сподівався! Нічого не приховуєш, все їм викладаєш відверто, а враження таке, ніби не цього вони від тебе ждуть. Там, де поет потрапляв у смішну ситуацію і, влласне мав би бути комічний ефект, люди стоять незворушні, а той рудий пірат з бакенбардами навіть нахмурюється, з лютим виразом закушує люльку в зубах. Ні, ділитися спогадами — річ ризикована. Мабуть, своєю відвертою розповіддю ти мимоволі порушив уже усталений образ поета, за дрібницями не розгледів у ньому щось істотніше, оте, чим живе він у їхній уяві, в їхній строгій, мовчазній любові. Сяк – так закінчив Іван Оскарович свій виступ, одержав знехітьма відпущену йому порцію оплесків — оплесків чемності, а відійшовши від мікрофона, збагнув з прикрою ясністю: слово було невдалим. Намагався зусиллям волі повернути собі душевну рівновагу, але це йому не вдавалось. Ох і встряв! І навіть причину невдачі не міг собі пояснити: на чому ж спіткнувся? Можливо, аж надто випирала наперед твоя власна персона, оте твоє полярне всемогуття? Бо ж про яке всемогуття може йти мова, коли над безліччю твоїх ділових і загалом потрібних звітів про експедицію уже нині вивищується «Полярна поема», височить як найтривкіший і найдовговічніший з вашого походу звіт для нащадків… Замість твоїх давніх, усталених критеріїв життя висуває свої, несподівані. Твоє ж зверхнє іронізування над поетом і зовсім було недоречним, а для декотрих з тут присутніх, навіть образливим. Дивно. Ти, який не раз виходив переможцем із найскрутніших службових баталій, тут ось не зумів вчасно зорієнтуватись, такого дав маху. Вже й не рад був, що згодився приїхати сюди, хоча як же було й відмовитись, коли запрошував, по суті увесь край, всі оці розкидані по узмор’ю та островах рибальські селища. І розповідь твоя зрештою спиралась на факти, всі вони мали місце, нічого ти не вигадав від себе… То чи ж винен ти, що не збігаються вони з чиїмись уявленнями та фантазіями, з людською одвічною слабкістю — витворювати собі ідеал чи принаймні об’єкт для захоплення?