Планетник - Сторінка 10

- Харчук Борис Микитович -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+


Юнак поливав город, носячи воду з річки. Дивлячись на нього, те саме робило й село. А як провести річку в поля?

Висохли криниці. Село звинувачувало відьом, нечисту силу: це вони наслали спеку. Зібрався хресний хід, кропили, обходячи, поля, а він у це не вірив і думав, як осідлати хмару.

Подейкували: десь зовсім близько пройшли рясні дощі, там поправилося і на полях, і на городах, а тут не впала й крапелька.

Одного разу з’явилася сиза хмарка, але де не взявся вихор, і люди розпачливо проводжали її сумними очима: сподіване розтануло, тільки курява піднялася.

Потім ще пливли хмарки — білі, перисті, але поодинокі. Юнак подивився і ведвернувся: такі дощем і не пахнуть.

І все ж він пішов до озера, далі греблею і, перш ніж піднятися на гору, стати на шпилі і подивитися навкруги, узяв і вмився. Вода як літепло20. Зачерпував її долонями, скроплював собі обличчя, пив. Не витер ні рук, ні обличчя. Поки піднявся й став на тому камені, де вони стояли з Капушем, зовсім обсох. Лише йому на бровах зависло кілька крапель, і кінчики довгого волосся втримували вологу.

Пливли поодинокі перисті хмарки.

Він повернувся обличчям до північного заходу, кинув під ноги бриля і, вперто, скільки мав сил, подивився туди, у стуманілу далеч, яка дихала гірким полином. Навколо нього там і сям примовкли карлики-сосонки, чорніла на порепаній землі трава, в’янув ліс… Юнак перелив усі сили у свій зір і стояв — напружений, несхитний і пильний.

Викликав дощову хмару. Хоча б одну.

— Я не цілий із глини. У мене є крапелька сили небес, і тому я тебе викличу, викличу! — шепотів спеченими губами. — Я мушу!.. Гине село і ліс, гине худоба і звірі, гинуть птахи і люди… Я повинен!

Удалині виткнувся ріжечок темної хмарки. Тоді він змахнув з брів та з волосся крапельки води, які ще утримались, собі на долоні й простягнув руки, запрошуючи до себе хмарку:

— Іди… Йди…

Хмарка повернулася боком і тепер нагадувала чорну галку. Він не погрожував, а просив її, щоб не втікала в безвість, щоб линула сюди, до нього. Але вона не хотіла слухати й не звертала зі своєї дороги.

Він не зажмурив очей і не опустив рук, а ще більше, ще дужче напружився, сподіваючись, що з’являться нові хмарки. Відчував це очима, ще не бачачи їх.

На чолі виступив піт.

Вишита сорочка змокріла на грудях.

— Вітрику, війни… Вій, вітерець! — благав.

Чорна, як чорна галка, хмарка вилискувала своїм боком. Там, за нею, з’явилося аж дві — доладніші й чорніші. Наче дві брови. Вони моргнули йому. Його обличчя торкнувся лагідний холодок.

З-за двох хмарок визирнула й третя, подібна до лошати.

— Знаю, я знаю; ви — худоба сонця… — шепотів.

А небо слало хмарки, розкидаючи їх у різні боки. Чорні, сиві, синюваті — різної масті, як різні телята й бички, як різні дикі й свійські птахи.

— Ну як мені позбирати вас в одну череду? Як стягнути в одну зграю? — запитував і шепотів, шепотів…

Босі ноги прикипіли до гарячого каменю, здавалося, мине ще мить — і він не встоїть, не витримає; закам’яніє або впаде й розсиплеться на порох. А лагідний вітерець лише бавився з ним, пустуючи.

Юнак уже над силу махнув руками. Хмарки мовби пішли одна одній назустріч. І він, знесилюючись, замахав їм, приманюючи, щоб збиралися, щоб не втікали і не розходилися.

Сонце затьмарилося. Йому на обличчя впала перша крапля дощу. І не відчув її. Вдарилася об чоло й випарувалася, як із розпеченого череня21. Махаючи руками, він начеб знявся вгору й літав отам, між хмарами, зганяючи їх до гурту.

Пішов дощик. Посилювався, стаючи дощем. Стрепенулися корячкуваті сосонки. Ліс примовк і слухав. А земля хапала дощ своїми порепаними губами і впивалася.

У селі повибігали з хат старі й малі. Стрибали, витанцьовуючи, приспівуючи, щоб дощ припустив, не переставав, обіцяли йому борщ і кашу. Лише кури поховалися під стріхи.

Він стояв якийсь час, уже промоклий до рубця. А потім звалився і пошерхлим язиком злизував дощ із каменю.

Хтось підстеріг, як ішов греблею, як, умившись, вибрався на гору й накликав дощ.

Казали:

— Еге ж, стягнув хмари — він Планетник.

Хмарник, Бурівник, Планетник — йому було байдуже. Так відповів матері, мовивши: 4

— Я хочу жити у згоді з людьми, з усім… — повів рукою й очима. Цей жест і погляд свідчили, що з цілим світом.

Дощ напоїв городи і поля. Відмолоділа трава. У дощівці скупано дітей. А дівчата, дивлячись, як патлатяться верби, помили в дощівці й свої голови й розчесали коси.

А Планетник узявся за лопату, прокопав уздовж свого городу канаву, щоб повені й грози не заливали грядок і не зносили їх. Те саме зробив і в полі. Ніколи не мав вільної хвилини: гонили на панщину, і він ішов, як не з косою, то з ціпом, — косив, молотив. Восени садив дерева. Викопував у лісі дубки, кленочки, явірки і тикав їх, де було місце: коло хати, край вулиці, біля криниці. Взимку возився з гноєм, розносив його на город і на поле. Коли втомлювався, розтирав снігом руки й обличчя — вони горіли як жар. Ще й не пахло бруньками, заготовляв живці22, ховаючи їх до пори в погребі. А з теплом щеплював дички. Хто просив, нікому не відмовляв. Старанно робив надріз, припасовував кору до кори, змащував смальцем, обкладав глиною, туго перев’язував — приймались!