Подорож Алі до країни сяк-таків - Сторінка 2

А навздогін лунало образливе: "КонсХРЮктор! КонсХРЮктор!"

Хлопець був у розпачі.

Ну от!

Тепер з ним ніхто навіть говорити не захоче! Що ж це за напасть така на його голову?!

"Замість мене матимеш сяк-така... матимеш сяк-така..." — несподівано згадується йому. Та Сашко стріпує головою, відганяючи спогад, і понуро бреде далі.

І враз наче сто електричних лампочок спалахують у нього в голові. Це велика сніжка влучила йому просто в брову. Від болю Сашко хапнув ротом повітря і зупинився.

Потроху лампочки в голові повимикалися, і він побачив перед собою... Альку! Оту саму, з сусіднього під'їзду, що торік попередила його про Недоладію.

Аля ж тим часом злякалася, що так сильно вдарила Сашка. Вона термосила його за рукав і вже втретє питала:

— Ну, Сашко, та чого ж ти мовчиш? Тобі дуже боляче?

І Сашко, який презирливо ставився до дівчи-сьок, Сашко, усіма покинутий, раптом повільно усміхнувся аж до вух!

— Алько! — сказав він. — Як добре, що це ти, Алько!

Розділ п'ятий,

в якому виявляється, шо Аля не може стояти осторонь

Ось кому можна розказати все! Ось хто повірить кожному його слову! Який він віслюк! Як же він раніше не згадав про Алю!

Адже ж зустрів її в селі і дізнався, що й вона приїхала на зимові канікули до своєї бабусі.

Аля ж, побачивши, що Сашко від її удару не падає і не помирає, заспокоїлась. Але тепер заметушився Сашко.

— Алько! — аж підстрибував він від нетерплячки. — Гайда до нас, я тобі таке розкажу!

Вони навіть ноги на порозі як слід не обмели віником, так у снігу й шмигнули у найдальшу кімнату.

І там Сашко розповів Алі про свої знегоди. Коли він замовк, Аля запитала:

— Як-як він сказав? "Тепер замість мене матимеш сяк-така"?

— Еге! — ствердив Сашко. — А де я його матиму і навіщо він мені?

— Слухай! — зашепотіла Аля. — Раз той був на фотокартці, може, й цей на фотокартці? У твого дідуся є фотокартки?

Звичайно, у дідуся був альбом, до якого він акуратно вправляв картки Сашкових тата, мами та самого Сашка. Хлопець зняв альбом з етажерки, вмостився поруч з Алею на канапі і почав гортати цупкі альбомні листки.

В альбомі було багато різних знімків. А ось і остання картка з моря. На ній Сашкові тато й мама стоять на березі, а між ними...

Хто ж це між ними?

Хлопчик схопив картку за ріжок, намагаючись витягти з прорізів цупкого листка. Але шарпнув невдало, картка надірвалася, і з неї на альбомний листок щось вискочило!

Вірніше, це не було щось, а був хтось!

Цей "хтось" перелякано обмацував і оглядав себе з усіх боків, незграбно нагинаючись, бо схожий був на футляр для окулярів, до якого причепили тоненькі ручки та ніжки.

Вужчий зверху, ширший знизу, він скидався ще й на грушу, сплющену з двох боків.

Подібності до футлярчика надавав йому металевий замочок-блискавка, який оббігав незнайомця довкруги. Язичок блискавки теліпався під правою пахвою дивного футлярчика.

Скінчивши себе обмацувати, він полегшено зітхнув:

— Х-ху! Цілий! А я думав, що ти мене перервеш надвоє!

Розділ шостий,

в якому розкриваються перші таємниці

— Дозвольте відрекомендуватися! — шаркнуло тоненькою, наче сірничок, ніжкою дивне створіння.

Лівою ручкою воно смикнуло донизу язичок блискавки. З дірки, що утворилася в нього збоку, почало виймати якісь папірці. Набравши купку, простягло Алі:

— Прошу, ось довідка, посвідчення, акт і доповідна записка, що я — сяк-так номер вісімдесят вісім. — Він повернувся спиною, і Аля з Сашком побачили, що на спині у нього, як у футболіста, намальовано дві вісімки.

Сашко ошелешено мовчав, а Аля, що вже бувала в бувальцях, ввічливо мовила:

— Дуже приємно! Ми вам віримо і без цих документів!

— Як без документів? — захвилювався сяк-так. — Без документів не можна! А раптом я не той, за кого себе видаю?! Раптом я хтось зовсім-зовсім інший?!

Чудернацький футлярчик підбіг до самого краєчка альбому і затряс над головою папірцями:

— А ось тут усе написано, і підписано, і завірено, і печатки є, де належить, — можете подивитися!

Аля обережно взяла стосик паперів. На кожному було щось написано дрібненькими літерами.

— Хм, — сказала вона, — навіщо тягати за собою таку купу паперів? Досить раз сфотографуватися...

— Сфо-то-гра-фу-ва-ти-ся! — обурено перебив її сяк-так. — Це ні в якому разі неможливо. Ми всі, як один, схожі між собою! Це тільки таланти всі різні — яка гидота! — цей такий, цей інший! Глянеш — і все тобі ясно: і що талант, і що який. їм навіть документів ніяких не треба! А по мені хіба скажеш, який я? Мені треба 6а-а-агато документів, дозвольте вам сказати, різних, з печатками, от!

— Гаразд, гаразд, — заспокоїла його Аля. — А що ти робив там, у дідусевому альбомі?

— Як що? Живу я там, от що! Ми, сяк-таки, дозвольте вам доповісти, живемо у вашій країні тільки в тому, що сяк-так зроблене. Ось, приміром, якийсь халтурник на морі оцю фотокартку виготував сяк-так. З цього випливає, що саме у такій картці мені й належить оселитися, коли Сашкового так званого інструктора-конструк-тора було перенесено, відповідно із заздалегідь розробленим планом, до країни сяк-таків.

— Країна сяк-таків... країна сяк-таків...— зморщила Аля чоло, намагаючись пригадати. — А! Ця країна межує з Недоладією! — згадала вона нарешті.

Недоладько, її давній приятель, розповідав про цю країну. Аля пам'ятала, що вона дика й пустельна і що на мандрівників там чигає безліч небезпек.

— Але до чого тут ця країна? — здивувалася Аля.

— Як — до чого? — обурився сяк-так. — Доводжу до вашого відома, що це моя батьківщина! Повторюю: туди вирушив Сашків інструктор-конструктор, і, відповідно, зі свого боку, замість нього звідти прибув я!

— І тепер ти завжди тут житимеш?

— О, ні! Дозвольте вам довести до відома, щойно Сашко звикне робити все сяк-так, я повернуся до своєї країни. Аж поки знов не виникне потреба, відповідно, замінити який-небудь талант!

Кво-кво-кво! — якось по-жаб'ячому засміявся сяк-так, притримуючись за боки. — Ведучи відповідні спостереження, я приходжу до висновку, що ви вражені! Еге ж! Наша королева — хай живе її премудрість! — геніальна королева! — Сяк-так задоволено погладив себе по черевцеві.

— Все дуже просто! З одного боку, королева Сяк-Такева взяла два слова — "сяк" і "так" — і відповідно зачарувала їх. З другого боку — щойно тут, у вас, їх хтось вимовить, як його талант негайно опиняється у нас! А один із нас — хто там на черзі — у вас! Доводжу до вашого відома, що згідно з планом скоро всі ваші таланти опиняться в моїй країні!

— І що ж буде тоді?

— О, тоді ми підемо на вас війною! І завоюємо вас! Адже ви все робитимете сяк-так, отже, відповідно, дозвольте вас запевнити, і захищатися будете сяк-так! І королева Сяк-Такева, як і випливає з усіх обставин, вас переможе!

— А для чого їй нас перемагати?

— Щоб забрати у вас папір!

— Який папір?

— Звичайний, той, на якому пишуть! Чистий, біленький, гладенький, дорогенький папір, дозвольте довести до вашого відома!

— Папір? — вражено перепитала Аля. — І тільки заради паперу ваша Сяк-Такева піде на нас війною?!

— Та що ви розумієте! — верескнув сяк-так. — Папір — це найдорожче! Звідки 6 Сяк-Такева знала про все в своєму королівстві, якби не читала ябед?! О, папір! — Сяк-так аж заплющив очі. — Маєш папір — пишеш ябеди, отримуєш нагороди. Не маєш — на тебе пишуть і...

Та далі Аля не слухала. Вона схопила сяк-така лівою рукою, а правою смикнула язичок блискавки. Мить — і стосик паперів опинився у неї в руках.

Порожній сяк-так заверещав як несамовитий, впав на спину і почав дриґати ногами.

— Віддай! Віддай мої документи! Без них я ніхто! Без них я загинув! — верещав він і барабанив п'ятами по альбому.

— Ану замовкни! —цитьнула Аля. —Замовкни і слухай! Королева Сяк-Такева хоче забрати всі наші таланти? А дзуськи! Так і знай, люди ніколи не допустять цього!

— Не допустять? — підвівся сяк-так. — Та вони ж самі по-свинськи поводяться зі своїми талантами! їх же ніхто не примушує! Подивися, вони їх, відповідно, розбазарюють, продають, топчуть, розмінюють, нарешті, закопують у землю! Вони з ними поводяться сяк-так! От і мають, відповідно, замість них кожен по сяк-таку!

Лише тепер Аля зрозуміла, яке лихо загрожує і їй, і мамі, і татусеві, і бабусі, і усім-усім людям!

у якому Аля і Сашко переконуються, шю Аир-Пир їм не допоможе

— Що робити, що робити, Сашко? — в розпачі притисла Аля долоні до щік. — Треба про все розповісти, попередити...

— Кому? Кого? — розгублено спитав Сашко. Та Аля вже гарячково одягалася.

— Швидше, швидше! — скомандувала вона Сашкові. — А ти залазь сюди! — наставила дівчинка сяк-такові рукавичку. Той слухняно заліз і завовтузився там, умощуючись.

Розділ сьомий,

— Що ти збираєшся робити? — спитав Сашко, натягаючи шапку.

— Я хочу піти до голови сільради — Дирми-донта Пирмидонтовича — і все йому розповісти! Він повинен щось придумати!

— Що-що? — презирливо скривився Сашко. — Оцей Дир-Пир?! Та ти хіба не знаєш, що він ще ніколи нікому не допоміг? Он Вірка-бібліотекар-ка котрий рік ходить до нього, бо в неї в бібліотеці холодно, як на Північному полюсі. Скоро моржі заведуться, бо ще й з батареї тече. І що з того?

— А що?

— А те, що Дир-Пир кожного разу наобіцяє їй, наобіцяє... Те-се, тир-пир, а Вірка, світла душа, як мій дідусь каже, знову повірить...

— Та ти подумай, що ти кажеш! — обурилася Аля. — То якісь там батареї, а тут ідеться про всі наші таланти! Це що — жарти?!

— Ет, йому все одно — батареї чи таланти! — буркнув Сашко, але все ж пішов за Алькою.

За п'ять хвилин вони добігли до сільради.

Голова її, Дирмидонт Пирмидонтович, здоровенний товстий чолов'яга з густими чорними вусами, що нагадували щітку для одягу, саме збирався додому.

Побачивши захеканих дітей, він зрозумів, що у них невідкладна справа, і одразу ж замахав руками і закричав:

— Все, все! На сьогодні прийом закінчено! Приходьте наступного понеділка!

— Ми не можемо... наступного понеділка... — захекана, ледве вимовила Аля. — Ви нам повинні допомогти!

— Я нічого не повинен! Нічого не повинен! Бо у мене скінчився робочий день! — обходячи дітей, які заступали йому дорогу, примовляв голова.

Спостерігши, що той ось-ось вислизне з кімнати, Аля у розпачі вигукнула:

— Дирмидонте Пирмидонтовичу! Станеться нещастя, якщо ви нам не допоможете! Величезне нещастя!

Ці слова нарешті зупинили голову, який був уже схопився за клямку дверей.

— Яке нещастя? Яке нещастя? — Його вуса настовбурчилися.

Дирмидонт Пирмидонтович страшенно боявся усяких несподіванок, неприємностей, незручнос-тей, а тим паче нещасть і надзвичайних подій.

Він лягав і вставав, примовляючи: "Господи, тільки 6 нічого не сталося", бо так звик перекладати свої обов'язки на інших, що і відповідальність за свою сільраду переклав на Господа, який уявлявся йому схожим на товариша Івасюка з райвиконкому.

Почувши слово "нещастя", голова враз уявив собі довжелезний кабінет, в одному кінці якого стоїть він, Дирмидонт Пирмидонтович, а в протилежному сидить товариш Івасюк.

Ось товариш Івасюк повільно підводиться і каже йому, голові сільради:

— Щоб із завтрашнього дня в сільраді і духу вашого не було, шановний Дирмидонте Пирмидонтовичу! А замість вас тепер головуватиме колгоспний конюх дядько Микола!..

— Га? Яке нещастя? — перепитав голова майже пошепки.

— Таке, що на нас напали сяк-таки! Вони забирають наші таланти! Ось у Сашка забрали ін-структора-конструктора, і він зовсім розучився конструювати! — І Аля, заникуючись від хвилювання, розповіла голові про сяк-таків.

Дирмидонт Пирмидонтович слухав, спочатку роззявивши рота. Але чимда