Політ крізь бурю (1964) - Сторінка 2

- Бажан Микола Платонович -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+


…Підкинуло. Здригнулось. Зашкребло.
Затнувся подих. Оберт. Шарудіння.
В ілюмінатор щільно влип Павло,
Іван Хомич вчепився за сидіння.
Я, глянувши в напівзамерзле скло,
грізне й барвисте вгледіла видіння,
переблиски вогнів
у чорноті внизу,
червоні, жовті і зелені траси
стрибучих рисок.
Сполох, як в грозу.
Забагровілих хмар раптові обертаси.
Мотори рвуть на повному газу.
Бляшанки, паки, ящики, припаси
переповзають з боку в інший бік.
Пунктир смертей
промчався повз і зник,
і знову тьма,
і знов сліпуча різь
іскринок, бризок, вогників, блискіток.
Розверзлись хмари.
Вгору потяглись
розжарені ножі розлючених зеніток.
Ревуть мотори,
аж гогочуть,
аж
риплять хрящі бляшаної кабіни.
В горлянці згус ковток гіркої слини.
У хвіст машини люто пре вантаж…
Я радше з подиху моторів,
ніж з радісного крику бортстрільця,
дізналася про тишину просторів,
яка нас оточила без кінця,
лиш дальні залпи сплеском вогнепаду
ще шарпали і злили горизонт.
Пілот ввійшов,
квадратик шоколаду
погриз,
сказав:

— Перелетіли фронт.
І знову цідиться мертвотна синь плафонів,
Павло знов мостить в ранці кожну, річ;
забившись в темний кут, на відкиднім ослоні
похнюпився Іван Хомич.
Що він надумав отієї ночі,
сторонячись людей,
на самоті,
один в своїм душевнім худосоччі,
один в своїм одлюдницькім житті?
“Дівча дівчам,
але не розгадаю,
по виразу очей не розберу,
чи змучена, чи злякана до краю,
чи, може, грає з нами лживу гру.
Я недаремно радив командиру
не йти на пробу,
я б застосував
і тут чітку, здорову недовіру,
не без підстав — ні, ні! — не без підстав.
Яких причин таємна, скрита сила
її сюди, в літак цей, привела?
Чи виправдань своїх батьків схотіла,
чи відплатить, як зрадниця мала?
Не йде про честь батьківського наймення, —
під материнським прізвищем вона
вписалася в народне ополчення,
анкети не заповнивши сповна.
Я викрив фальш
і зразу ж генералу
доклав,
що з нею так, мовляв, і так.
Дарма.
Немов і не почув сигналу,
а нині й сам садив її в літак.
Що ж, довіряйте,
хоч свою довіру
доводите занадто гаряче,
та вас ще гарячіше припече,
коли вона дограє гру нещиру
і в слушний час до німців утече…”

Його терзав, давив і тряс
підозри заздрий рик, —
як чад, струмів він поміж нас,
як сизий присок, пік.
Босоніж присок перейду,
прорву біду, мов чад, мов тьму,
і свій солдатський хліб прийму,
як всі, в однім ряду.
Іти отак, іти отак,
не повертати вбік,
хоча проник і в цей літак
глухий, злобливий рик.
Вже не прикличе він біди,
з дороги не зіб’є,
бо знаю я,
за що й куди
несу життя своє.
І я побачила в імлі,
у синій зморі літака,
як простяглася звіддалі
до мене спогадів рука, —
вона щедротно подає,
щоб я напитися могла,
густим питвом життя моє
у суміші добра і зла.
У ньому — гіркість, плач, і прах,
і сонце, й сталь, і сміх,
І іскри в маминих очах,
і темна туга їх.
Задивлені в любов і даль,
живі, живі, живі
вони були і в ту прощальну мить,
коли між нами сірі вартові
стояли, щоб до неї не пустить.

Тоді мене учителька забрала.
А далі — дитбудинок. Старший клас.
Навчання, праця, витримка тривала
і роздуми про себе і про час.
Листи від мами в м’ятому конверті.
директор сам розпитував: звідкіль?..
Що принесуть пояснення одверті?
З ким поділити неподільний біль?
Не все було самотністю і болем, —
був труд, і гурт, і регіт згаряча,
і шум весни, і захват волейболом,
і хлопець хлопцем, і дівчам дівча.
Не раз Павло — секретар осередку —
підходив, щось казав і замовкав,
допомагав мені вдягти жакетку
та й біг, пославшись на негайність справ.
В любимий батьків парк
ми з ним ходили часом,
теплішало, коли торкався він руки,
а в ту неділю рушили всім класом
на Люботинські затишні ставки.
Верталися в вінках, в піснях, в ігрі, в розгоні,
Павло поперед всіх стрибав, смішив мене.
Вже з першого обличчя на пероні
ми прочитали:
сталось щось страшне.
Я до кінця, до старості, до скону
запам’ятаю тишину,
юрбу на площі,
гучномовця конус,
хрипіння пауз,
фраз вагу жахну.
Коли розходилися люди, —
були вони уже і ті, й не ті.
Велике діло праведного суду
їх спільним ділом стало у житті.
Вони ідуть, —
невже пройдуть повз мене,
мене на бік одсторонивши знов?
Їх шереги,
їх кличі,
їх знамена —
мої,
як дух, як плоть моя і кров.
Невже я справді марна й негодяща,
щоб внесок мій придатися не міг?
Вони ідуть. Дорога їх — найтяжча
зі всіх людьми прокладених доріг.
“Брати і сестри!"
Так по-людськи вперше.
Як відповім йому?
Як відповім?
Той комуніст, що впав, в його тюрмі померши
і в нього вірячи, — він батьком був моїм.
Його загибель — також наша втрата,
безглузда втрата в битві двох світів.
Хто займе місце впалого солдата?
Вони ідуть. Твій час наспів.
“Брати і сестри”.
Як же відповісти?
Як звать мене тепер?
Дочка?
Чия?
Не він один,
а це — всі комуністи
на мене кличуть,
і підводжусь я,
і разом з ними я піду до краю,
і разом з ними змірю шлях оцей,
не перерву,
не зраджу,
не зламаю
путі моїх батьків, путі моїх дітей.