Полтва - Сторінка 45

- Андріяшик Роман -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+


Ось він стихає. Мабуть, йому здається, що я неуважна. Ні, я ловлю кожну його фразу, але помимо волі веду з ним якийсь спіритичний суд.

— Чого твої очі наповнилися туском?

— Мене втомило мовчання. Ти мене слухаєш?

— Так.

— І я тобі не надокучив?

— Ні.

— Окупація...

— Я це розумію. Я не міщанка і не потребую, щоб мене розважали. Я сама вигадую анекдоти. Для Народу і долі"...

— Скажи останній.

— Він — про галицький бізнес. Украв скриньку горілки, продав за півціни і гроші пропив. Регочи, хлопчику.

Тюрма тебе дощенту розхитала. То ти смієшся, то через хвилю зітхаєш. Іди в еміграцію. Іди за Збруч. Тобі треба розвіятися і окріпнути. Я поділяю твої переконання, Цезарю, і готова за них страждати.

Він підпирає долонею чоло і бурмотить:

— Мене втомило мовчання...

Він говорить про якогось в'язня, що укоротив собі віку. То був напрочуд вродливий хлопець. Йому повибивали зуби, обезвічили лице, поламали ребра. І він, лігши на долівку, поклав горло на ніжку табурета і задушив себе.

Він розповідає про такі деталі, від яких стає дибом волосся.

— Для мене окупація — не абстрактне поняття, Юліане.

— Нарешті благаєш пощади, — мовить він похмуро. Поїзд викочується на згин. Мимо вікна пливуть клуби

диму. На полустанку минаємо дрезину з робітниками.

— Справді досить, — каже Юліан. — Годі вже про це. Але до самого Тернополя розповідає про жахи. Коли

ми сходимо на перон, Юліан з тугою озирається на поїзд, наче йому жаль, що з нашим духом із купе вивітряться усі ті історії.

На площі перед вокзалом — ярмарок. Ми втискуємося у натовп. Продають ношену білизну, солдатські шинелі, рибацькі дрантиві сіті, підлатане взуття, вицвілі картини і пожовклі фотографії артистів. Юліан показує рукою на знімок Ореста Руснака.

— На вшануванні Ольги Кобилянської розмовляв по-німецькому.

— Ще заскімлить серденько, Юліане. Ще заплаче гіркими сльозами.

— Заплаче,— підтримує мене дідусь у кострубатій шапці, власник знімків.

Ми хутко одходимо, мов уникаючи змови. Щось помітивши, Юліан оживає й прилаштовує мене в кінець черги.

— Продають млинці. Постій, я зараз вернуся.

— Гречані млинці! — вигукує молодиця. — Млинці із смаженими грибами. Млинці з грибами!..

За мною стає неголений чоловічок з повним відром трубок для морозива.

— Бракує льоду, що порожні трубки носиш? — питає його набурмосений інвалід, стискаючи на грудях кінці жіночої шалі.

— Не льоду, а сметани, — поважно одзивається чоловічок.

— Аз якої рації носиш трубки?

— Часом питають.

— Часом!..

— Ну й що?

— Нічого.

— Отож-то.

— Та отож-то.

Юліан потрясає в повітрі пакунком старих книг.

— Ян Кохановський, — шепоче, — Григорій Павлуць-кий, "Нові дослідження про людський розум" Лейбніца, "Економічно-філософські рукописи" Маркса. Це неймовірно. Це те, чого мені бракувало до повного щастя. Подержи, будь ласка, я куплю паперу.

Цього разу мені довелося чекати не менше п'ятнадцяти хвилин, коли Юліан виринув переді мною, у його руках була майже така сама, як лишилася в Марселлиному помешканні, валіза. Лукаво підморгнувши, він підняв дечку: зубні щіточки, мило, рушник, олівці і зошити, інший, необхідний в дорозі, дріб'язок.

— Тепер — світ за очі, друженьку.

Ми виїхали з Тернополя, так і не побувавши у місті. Надвечір на тлі рожевого неба синіми пухлинками набухали гори. А вдосвіта ми спинилися перед мініатюрною церквою у Ворохті. Поїзд майнув в ущелину, ще гудок, і нас огорнула первісна тиша. Ми піднялися на горб.

— Ось за цю благодать я дав дефензиві підписку. — Юліан розстебнув пальто і дихнув повними грудьми. — Ти чуєш, як сокоче потік у виярку? Ми подамося далі, на хутори. Купимо гуцульський одяг, підладимося під тутешню говірку. А як добре... Як добре, коли по твоїх слідах не повзуть пси. Коли не бачиш позад себе при вида. Адже за нами не стежили?

— Ні, Цезарю.

— Тут я розберуся у ваших богах, панове. Я вам розмалюю сказ духу, який ви називаєте ентузіазмом поступу. — В його голосі звучали нотки злого усміху. — Треба буде щось зробити,— додав він по паузі і пригорнув мене до себе. — Ти ж не забиратимеш у мене весь час, правда?

Над горою розросталася сонячна ясина. Мені аж плакати захотілося, так я давно не виділа сонця. Посеред неба спалахнула білим вогнем опадиста верховина.

— То Говерла, — сказав Юліан, перехопивши мій погляд.

— І ти тут зріс, між цими сивими велетнями? Юліане? Тут, у цій вічності? У цьому чистому ясному світі?.. Ти набагато щасливіший, ніж я.

Юліан пропускає мене вперед, на стежку впоперек гори. Вдалині м'яко відсвічують ум'ятини, і здається, що стежка вистелена з білого, підзолоченого пуху.

Ти щасливіший, думаю я. Ось звідки твоя самовпевненість і віра в те, що цей народ проіснує тисячоліття. А в мене не вистачає надії на п ятдесят років. І ти більше людина, ніж я. Я продукт тривоги, знівечене дитя неладів, рафінована вбогість. Може, того мені однаково, яка в тебе натура. 1 взагалі мені байдуже, які там у людей звички і характери. Я бачу в кожному мерця. Бачу обгризені скелети.

— У цьому осідку немовби всі вмерли,— каже Юліан, коли стежка заводить нас на подвір'я біля похиленої дерев'яної хижі і, на мить заховавшись за ріжком, стрімко біжить угору. — Це, мабуть, чиясь літнівка. Між іншим, ми можемо зайняти її аж до весни.

— Ходімо далі.

— Так, тут заблизько від прикордонної застави. Через півгодини ми добираємося до розсипаного на

пригірку хутірця.

— Вибирай, — Юліан показує на кілька хатин край лісу.

— Та, що з різьбленим піддашшям.

Юліан одсуває верхню жердину вориння і простує на обійстя. Я озираюся довкіл, і щось мене заколисує, аж паморочиться голова. Це ж... од шуму смерек, здогадуюся врешті. Міська посмітюхо, ти коли-небудь чула гомін смерек?

У вікні блимає пляма чийогось обличчя. Через секунду виходить Юліан у супроводі жвавої простоволосої дівчини.

— Заходьте, пані, — кличе вона, прямуючи до мене. В неї сині очі, розлогі чорні брови і каштанові коси.

Спершу мені видається, що вона розфарбована, потому я пересвідчуюся, що і зіниці, і брови, і коси — природного кольору, і мені стає чогось радісно, наче трапила за лаштунки сцени, між дивовижно-таємничих акторів, що готуються до виходу.

— Ксеня, — простягає руку дівчина і осміхається. — Ми тут впень усі Ксені. Прошу. Неньо з мамкою у Ворохті, але вони нічого не скажуть на те, що я вас прийняла. Ми й так мусимо опалювати другу половину, аби не завівся грибок. Хату ми лиш недавно змайстрували.

Гуцулочка впустила нас до просторої, з високою стелею кімнати. Тут була велика полакована скриня, всуціль поцяткована візерунками, широкі ослони під вікнами, ліжко з горою подушок у вишиваних пошивках, шафа для одягу і розмальована смерічками груба. Вузенькі скляні двері вели до суміжної кімнатки, що, певно, служила як покій. Дівчина принесла полив'яний глечик з водою і двоє горняток.

— Панам треба помитися з дороги? Зараз я поставлю казан на плиту, там ще горить.

Коли вона вийшла, Юліан дістав із валізки бритву.

— Ми не тільки поживемо тут як у Бога за пазухою, — мовив він. — Вони й грошей не візьмуть. Ти придивилася до цієї русалки? Шляхетна гуцульська кров. Це кровні гуцули, так би сказати — раса. На жаль, їх уже небагато збереглося, їх родовід сягає у сиву давнину, може, до карпів, а може, и далі. На деяких обрядах, які вони свято шанують, можна простежити традиції князівської Русі... Мабуть, мені варто поголитися, правда?

— Авжеж варто, — відказую сміючись. — Хоча б заради гуцульської раси.

— Знаєш, я анітрохи не шкодую, що ти мене сюди заманила.

— Слава Богу! А я сушу собі голову, що стала тобі впоперек відповідальної дороги. У тебе місія розбудити до світової революції галицький пролетаріат, озброїти його переможною програмою, зцементувати партійні ряди... Що там іще?

— Звичайно, я не дозволю тобі втягувати мене в інтелігентські базікання про занепад. Про свою місію я не забуваю ні на хвилину.

— Якщо ти не жартуєш, Цезарю, то я тебе трохи не впізнаю. Але не сумнівайся, я до тебе звикну.

— Якщо ти не жартуєш, то я помилився, будучи певним, що ти мене до кінця розумієш.

— Якщо ти не жартуєш, я можу з тобою посваритися. У мене скарбівня невитраченої злості.

Він спіймав мене в обійми і закружляв навколо себе.

— Я тебе кохаю, Цезарю.

Глава V

Він щось пише у ванькирі. Ми із Ксенею плетемо светри. Старі Напащуки (так звуть господарів) спокійні і тихі, як гори, їх не чути ні вдень, ні вночі, навіть не дзенькне ніж на скрині, не шморгне віник у сінях.

Він щось без угаву пише, обклавшись книгами і паперами. У Ворохті він десь роздобув брошури Леніна і з того менту ніби перестав належати цьому світові. Що ж, працюй. Я переконалася, що цього разу ти вернувся з тюрми ще більше змінений. Видно, так мусить бути. Так треба.

Ксеня прив'язалася до мене. Ми розмовляємо чи мовчимо, але я повсякчасно відчуваю, що вона вважає мене дивовижною істотою з широких химерних долів, де все влаштовано інакше. Вона тільки на шість років молодша, але я в її присутності здаюся собі мало не бабусею, така вона наївна і безпечна. І для неї, і для її батьків ми з Юлі-аном — безробітні вчителі. Це їх не бентежить, бо у Ворохті школа так само на замку.

Я не допитуюся, що він пише, і він мені нічого не читає. Може, мені не треба того знати. Я розповіла Ксені про свою Олесю. Наступного дня Ксеня нас не провідала — видно, цим людям необхідно пережити чиюсь трагедію на самоті. А може, Ксеня вирішила, що мені потрібна самота, щоб відновити внутрішній спокій. Вони неймовірно делікатні. Коли вона розказувала мені про лісову оргію якихось панів зі Станіслава, то запиналася на кожному слові. За тиждень наперед сюди приїхали верхи на конях кілька поліцаїв, вибрали галявину і приставили вартівника. Це дуже мальовнича місцина: з одного боку урвище (там завбачливо поставили паркан), з другого — стрімка скеля, з якої потужним фонтаном бризкає джерельний струмінь. Зокола височенні смереки. За день до оргії сюди привезли бочки з вином і кошики з розмаїтою закускою. Викопали ями, все те вклали, обгорнувши провоскованим папером, а зверху насаджали смерічок. Ксениного батька найняли, щоб нарізав пнів замість стільців і столиків. А ввечері Ксеня пробралася дном урвища під паркан. Поляну освітлювали смолоскипи.