Правда Кобзаря - Сторінка 30

Від чого то? — можливо, виспівалася висока і ще нам незнана правда з геніяльного обдаровання, яке відчуває себе одночасно в теперішності і далекому майбутньому, приуявлюючи дійсність життя — вже звідти.

Передчуто і передвіщено в "Кобзарі" такий страхітний час, коли заслання зробиться входом в пекло для незчисленних, вистроєних "довгими рядами", громадян України.

Пророчий зміст відкрився так само в Шевченко-вому бичуванні самодержців: з такими несвітськими, хоч стислими, характеристиками їх, перед якими лагідніють портрети королів-злодіїв з п'єс бри-тійського драматурга.

Образи, сучасні поетові, зливаються в тих характеристиках з видивністю від справ прийдешніх "розпинателів народних", про яких прямо сказано, бо поет передчував їх прихід, ніби бачачи в світлі далекого дня. Вказував на них, іменуючи "грядущими тиранами", і пророкував грізні муки від них для народу в нашій вітчизні. Провістя з дивною вірністю справдилося: при Леніні, Сталіні, Каганови-чі, Молотові, Єжові, Ягоді, Берії, Хрущові та прочих.

Сучасна психологія, при дослідженні глибинних джерел і підґрунтя творчости, відкриє в "Кобзарі" ряд феноменальних випадків точного віщування, що походить від поетового передчуття. Ввижалися моторошні привиддя — від підступности володарів. Уяву мучили марення з муками і виточуванням народної крови, під запоною "доброзич-ливости" та "братерськости". Ніби чорна хмара, обкидалася я прийдешньому світі "друга наруга", набагато лютіша від тогочасної.

Подібно до гебрейських пророків, Шевченко в передчуттях переживав майбутні події, як особисті: на собі, хоч дія їхня прямувала на інших.

Передбачував віщим зором — час, коли запанує безвіршщтво, в такій силі, що заборонить молитися і радіти на світ Божий. З будучими манячі-ли "пани неситі", що —

На рай твій, Господи, плюють І нам дивитись не дають З убогої малої хати.

Це — живісіньке ясновидіння: про совітчину з пануванням безбожників, що переслідують віру в колгоспних хатках. А той "пребезумний", хто "в серці скаже, що Бога немає", — чи не збірний образ парткомівця сучасности, який, справді, обез-умів боговорожістю, промінявши віру на червоний квиток, і в "беззаконії мерзіє".

Передвіщено в "Кобзарі" також оскотинено-тю-ремний і озвірілий лад життя при панівних девізах жовтневої революції.

Доки, Господи, лукаві Хваляться доколі, Неправдою? Твої люди Во тьмі і неволі Закували ... добро Твоє Кров'ю затоптали.

Якщо є в новочасній поезії історичне пророцтво з повнотою і точністю здійснення, то передусім це — в рядках "Кобзарк", що передвістили весь терор совітчини:

Нема сім'ї, немає хати, <

Немає брата ні сестри, Щоб незаплакані ходили, Не катувалися в тюрмі. Блукають люди, повсихали

Сади зелені, погнили Біленькі хати, повалялись, Стави буряном заросли. Село неначе погоріло. Неначе люди подуріли, Німі

(тут мимоволі аж проситься сказати: німі в колгосп ідуть)

На панщину ідуть

і діточок своїх ведуть!

В "Кобзарі" є вислови, ніби модерністичні, які, з реальною видивністю провіщують московський розбрат, що вгніздився в народі.

Заснула Вкраїна, Буряном укрилась, цвіллю зацвіла. В калюжі, в болоті серце прогноїла І в дупло холодне гадюк напустила.

*

Сини мої на чужині, На чужій роботі.

Що сказано про дії мучителів Івана Гуса, здійснюється при комуністичних інквізиторах:

Люди! Добрі люди! Молітеся!.. неповинні — І з вами те буде! Молітеся! люті звірі

Пришли в овніх шкурах І пазурі розпустили ... Ні гори, ні мури Не сховають. Розіллється Червонес море

Крови! крови з дітей ваших, О горе! о горе!

Скрізь неправда, де не гляну, Скрізь Господа лають.

Це — коли обкукобились гурти "войовничих безбожників" і лають Творця, скроївши "програми".

Ось, хіба не провіщення "сталінської конституції"? — в мові про наступний рік...

Що ти несеш в Україну в латаній торбині? "Блатоденствіє, указом новеньким повите." Іди ж здоров та не забудь Злидням поклонитись.

Дивлюсь: твоя, мій брате, мати Чорніше чорної землі

Іде, з хреста неначе знята... І

А голод стогне на селі. І стогне він, стогне по всій Україні.

Минають літа; люди гинуть, Лютує голод в Україні...

Як під час розору селянства і висилок його — в роки т. з. "перебудови сільського господарства".

Вночі підкрались, зайняли Отари з поля; а пасучих, І шатра їх, убогі кущі, І все добро дітей малих, Сестру, жону і все взяли, І все розтлили, осквернили, І осквернених, худосилих, Убогих серцем, завдали В рсбогу-каторгу.

Чи тільки в каторгу? але — послухаймо "знавця", Микиту Сергійовича, про справу:

"Посідаючи необмежену владу, Сталін знищував людей фізично і морально".

Вжитий вислів: "дозволяв собі свавілля", звучить так, ніби Сталін сам, при собі самому, зло дозволяв; потрібен вислів: чинив люте свавілля над людьми. З 1936 на 1937 рік число арештів зросло вдесятеро,

— за чий рахунок?..

Не сказано в спадкоємця партпрестолу — першої правди про лихоліття!

Жертвами свавілля стали передусім люди з народу в Україні і виразники його думок і настроїв,

— люди, які протиставлялися свавіллю і протестували. І згинули на пекельних кутнях, про які згадано на XX з'їзді: Сталін "фабрикував обвинувачення" і "виривав за допомогою жорстоких нелюдських тортур признання".

Прообраз цього "сподаря", "скаженого звіряти" є в "Кобзарі": воно "гради й весі пожирало. Земля тряслася, трепетала од реву львичища того". Передвіщено в "Кобзарі" —

... Марне литу кроз

З людей великими катами.

Вони ж в Україні вчинили те, що мучило думку поета, як мариво:

Ріками сльози розлили, а кров морями.

Коли в закордонній пресі українці писали про терор сталінщини, то якраз теоретики з "Літературної газети" тоді грізно лаяли їх, як "наклепників" і "ворогів народу". Аж от, в 1956 і 1961 роках самі з'їзди КПРС в Москві ствердили, що українці казали правду; масовий терор сталінщини', і найгірший в Україні, дійсно був. Злі апаратники сталінщини виявилися ворогами народу: їх затавровано також "провокаторами" і "безсовісними кар'єристами", які, діючи в повновладності партійного керівництва і "органів державної безпеки", переводили, як формулює Хрущов і підтверджує XXII з'їзд, "масовий терор проти партійних і державних кадрів і простих радянських громадян" (підкреслюємо, В. Б.). Теперішній "вождь" поставив простих громадян на кінець, — для нього вони внизу, сіра маса, предмет статистики, як любив означувати старий деспот.

Той "масовий терор" призвів до найбільшого спустошення серед народу, люди з якого були незрівняно кращі, ніж їхні горові підганяні з "кадрів".

Хрущов мав перед собою колосальну історичну нагоду: стати для всього суспільства СРСР, зокрема і передусім України, яку зруйнував, — проводирем звільнення від всіх, включаючи колгоспи, тиранічних запроваджень сталінщини, як терористичного червоноімперства.

Але виявися її "престолонаслідником" і вдосконалювачем.

Сталіна розвінчують і знов підвінчують, як північні дикуни, що дерев'яного божка мажуть салом або б'іот" батогами, залежно від наслідків чергового полювання.

Цікаво, що таємну промову на XX з'їзді Хрущов склав, ніби тінь і копію від опозиційних обвинувачень Троцького, навіть іноді — в фразеологічних паралелях.

Хоч є різниця: Троцький, як опозиціонер, посилається передусім на "маси" і таврує терор "кремлівської олігархії" в національній політиці, в якій "право самовизначення націй", залишається "тільки на папері." А далі:

"Найменша спроба відкрито піднести питання про самостійність України означала б негайний розстріл, по обвинуваченню в зраді. Але якраз ця огидна подвійність, якраз оце нещадне цькування всякої вільної національної думки і призвела до того, що трудящі маси України, ще більшою мірою, ніж у Великоросі!', відносяться до влади Кремля як до жахливого насильства" ("Бюлетень опозиції", травень-липень 1939 р.,

Париж).

Троцький знайшов термін для становища України: "Кремлівська саіграпія, що продовжує називатись Радянською Україною". Серед наслідків національного поневолення Троцький бачив одну з вирішальних пружин ситуації, звідки родилась II світова війна:

"... Без насильства сталінської бюрократії над Радянською Україною не було б гітлерівської української політики."

Політика фюрера щодо України в війні 1941-44 років мала, на означення кількох західніх істориків її, приблизно таку силу, як справа з Єленою Прекрасною під час Троянської епопеї.

Гітлер мріяв з України створити Індію германського Райху, себто перлину колоніяльної імперії.

Гірку долю України в СРСР поділяють всі неросійські нації. Симптоми терористичного бюрократизму сталінщини в національній політиці означив Троцький зразу після громадянської війни; і ствердив:

"З того часу вони жахливо розвинулися і призвели до прямого задушення скільки-небудь самостійного національного розвитку народів СРСР".

Другий після Леніна головар жовтневої революції, Троцький чинив моторошні переступи проти людяности в 1918-1921 роках. Але згодом його глибокий і гострий розум привів до незамиримої опозиції проти сталінщини, зокрема у відношенні до неросійських народів.

Він писав:

"Питання про долю України поставлено на весь зріст. Потрібне ясне і чітке гасло, що відповідає новій ситуації. Я думаю, що цим гаслом може бути в наш час тільки: Соборна вільна й самостійна робітничо-селянська Радянська Україна".

Хоч він зоставався при збанкротованій ідеї ра-дяшцини, але, бувши сміливим аналітиком, знаходив нову перспективу для відношення між народами:

"Відокремлення України означало б не послаблення зв'язків з трудящими масами Великороси, а лише послаблення тоталітарного режиму, який душить Великоросію, як і всі інші народи Союзу."

Якщо в роки громадянської війни Троцький грозив новородженим незалежним республікам неро-сіян, що просурганить через них "огненний коток, від якого земля здригнеться", і задушив їхню волю в огні, то потім, в останні роки життя, на закордонні, він проголошує відновлення тих республік, незалежних від Росії, застерігаючи для них радянський і трудовий характер влади. Він почасти наближається до ідеї Герцена: про співдружність цілковито вільних країн, і в дечому, зовсім формально, до програми кирило-методіївського братства: про спілку вільних і непідлеглих народів. Але обмежує її територією теперішнього СРСР і реформованою ра-дянщиною.

Так життя змусило розумного, хоч затятого колись, ворога самостійних держав неросійських народів поклонитися їх правді, нехай і частково визнаній, в хибних уявленнях про устрій.

Він збагнув річ, неприступну для всіх російських шовіністів: що коли Україна як держава повністю визволиться і, ставши самостійною і цілковито незалежною, приступить до нового об'єднання (для Троцького таки в радянському стилі), "на умовах, які воиа сама б знайшла сприятливими", то це в свою чергу передбачає — і в цьому суть справи! — рееолюг(ійне відродження самої Росії, себто очищення від тоталітаризму та імперщини, звільнення від модерного чінгісханства.

Незмірна і гіркуща біда для Росії, при гордовитому і ворожому ставленні її політиків до неросійської свободи, полягає в тому, що країна при цьому сама зостається в мерзенній неволі державно-політичного поганства і в ньому простує, як до прірви, до історичної катастрофи з непоправними наслідками.

Чого не хотіла бачити еліта царщини і завела в криваву прірву, — те зневажають верходійники комуністичного імперства.

Змарнували декілька нагод революційно перебудувати відносини між народами: в наближенні до Кобзаревих заповітів братерства.

"СОНЦЕ ПРАВДИ"

Поет передбачав, що Україну спіткає система, при якій деспоти один по одному виростають, "уповаючи" на свій корінь, вже гнилий і червивий.

Слова Кобзаря справдилися: якраз на політичному поганстві з культом "своєї" влади супроти вічних моральних основ, — влади, що поривається до світової зверхности в образі тоталітарного режиму.

Його провідники, засліплені "успіхами" в необмеженому пануванні над народами, не бачать свого приречення.

Минуть.