Пропащі - Сторінка 2
- Нечуй-Левицький Іван Семенович -— Уласе! А котра дівка найкраща? Правда: Наш-аз-На, слово-твердо-яї
— Ні, — обізвався Улас.— Найкраща: Аюди-ук-Ау, како-єри-ки, наш-аз-на.
Улас вчився в школі в дяка й був письменний. З Іваном при дівчатах він усе говорив по складах, щоб дівчата не знали, за що вони балакають.
Це дуже дражнило дівчат, а ще більш цікавило: вони були певні, що приятелі говорять доконче за їх, та ще й щось дуже цікаве.
— Уласе! а котру ти найбільше любиш? Чи: Наш-аз-На, чи Он-люди-єсть-леї Чи яку инчу?
— Аюди-ук-Ау! — крикнув Улас.
Іван прикусив язика, бо та "Аюди-ук-Ау" сподобалась і йому більш од усіх дівчат. Дівчат брала цікавість довідаться, котра то з їх та "Аюди-ук-Ау".
Тим часом од церкви йшли на вигін два чоловіки, спинились і почали дивиться, як дівчата грали в іграшки. Один був удівець, Клим Хаврусь, уже сивуватий чоловік, високий, сухорлявий та трохи блідий; другий-теж високий, сухорлявий у тілі, та носатий і вже немолодий — був шляхтич православної віри, Іван Зануда. На йому був крамний дешевий сіртук та засмальцьований суконний картуз.
— Пане Занудо! — сказав удівець.
— А, куме! — цмакнув Зануда.— Занудов-бо, а не Зануда; мій отець, царство йому небесне, служив за царя Павла бригадиром і писався Занудов.
— Та, про мене, нехай уже буде Занудов. Пане Зану-дов, а станьмо та подивімся трохи на дівчат!
— А що? може, до удівця приступає?— обізвався Зануда.— Та ще ж ти, Климе, нестарий чоловік: можна ч на карі очі задивитись. Ой, коли б швидше вмерла моя Санька, то я б оце вибрав собі такі карі очі, що й ну!
Зануда не любив своєї окатої, замлілої та слабовитої ані й був би радий її швидше позбутись.
— Ану, пане Занудов, котру б ви собі вподобали… якби так, борони боже, сатана до вас приступив та спокушав, як оце до мене приступає?-промовив Клим.
— А хіба до івас приступає?.. — спитав Зануда. — Як на мене, то я б уподобав собі Лукину; як гляну на оту червоновиду дівчину… ту, що заквітчала голову барвінком…
— Ого, пане Занудо! як я бачу, ви знаєте, де раки зимують! — крикнув Клим.
— Та не Занудо-бо! Оце ж бо який ти, куме, непам’ятливий! Сто раз казав, але ти неначе памороки на ярмарку в Корсуні загубив. Нехай би вже мені на сахарні памороки забило, то було б і не диво, бо в мене роботи, — ніколи і вгору глянуть: оце привезуть до сахарні десять сажнів дров, а ти лічи, та й записуй, та й записуй. А тут тільки що запишеш, знов везуть двадцять сажнів, а ти знов лічи, та й лічи, та й записуй, та й записуй… Так не диво, що мені часом світ замакітриться. Це зовсім не те, що мужик ціпом махає! Тут треба багато міркування, треба добре головою крутить!
— Та вже що й казать! Може, воно й так, але якби на мене, то я б лучче пристав на те, щоб головою крутить над папером, ніж ціпом махати та скрипіть рипицею та капицею раз у раз, — сказав кум Хаврусь і показав, як то люди махають ціпом.
Хаврусь був проворний, жвавий, говорив швидко та дрібно, неначе горохом сипав, і, оповідаючи будлі-що, махав та показував руками, крутив головою на всі боки, крутив очима й навіть моргав бровами та вусами. По його лобі та по щоках в розмові бігали зморшки, неначе хвиля по воді тоді, як на неї набіжить вітер.
Дівчата почали грати в ящура. Вони побрались за руки, крутились кружком. А серед кружка сиділа Луки-на: вона була за ящура. Дівчата співали:
Сиди, сиди, ящуре, в горохвянім вінку, Май собі жінку, як перепілку! Завтра вмреш, пропадеш, Кого впіймеш, — обдереш!
Лукина хапала дівчат одну по другій за свиту. Дівчата скидали свити, і ящур складав одежу під себе. Обібравши всіх дівчат, зв’язавши їх свити та керсети поясом, Лукина кинулась тікать. Дівчата побігли доганять. Проз Хавруся та Зануду неначе шугнули ластівки, а поперед усіх бігла Лукина, червона, як калина.
— Дивись-бо, дивись, куме Климе! дівчина, як писанка! Я на твоєму місці й часу не гаяв би, бо якийсь парубок так і вхопить її, як шуліка курча, що й не зогля-дишся, — сказав Зануда.
— Правду ви кажете, куме. Але чи піде ж пак вона за мене?— промовив Клим.
— Ого-го-го! За тебе та не піде! Друга навряд чи піде на готову сім’ю, бо тебе бог благословив аж чотирма хлопцями. А Лукина піде, бо мати її вбога, поля не має, а з шматка огороду не проживе.
— Що правда, то правда. Стара аж вгору підскочила б, якби я сватав Лукину.
Хаврусь підняв обидві руки вгору ще й коліна зігнув, неначе був ладен підскочить.
— Та й молода недовго сперечатиметься, — сказав Зануда.-3 тебе, куме, козак хоч куди! В тебе слово, як свердел; язик, як бритва; і заморгаєш її бровами, заговориш її, як ворожка. Та ще й літа твої не бог зна які.
— О, ще, хвалити бога, держусь міцно на ногах; якби добрі музики, то й козачка б утнув, — сказав Хаврусь.— Знаєте що, пане Занудо?..
— Овва… овва, куме! Ніяк не привчишся!
— Чи то, бачте, пане Занудов! Ви спитайте стару, так, ненароком, а я приступлю приступцем до молодої, так, знаєте, по-парубоцькому, гм… скоком та боком, ніби випадком та ненароком…