Recording - Сторінка 2

Всі свої сили вона віддала розбудові та становленню..." ну і так далі, всіляку байду молов. Потім знову мої фотографії замиготіли, біографію почали вже чи не вкотре переказувати, і я перемкнув на комерційні канали.

Там показували мою малечу — Лоло, Боло і Міоло, три рочки, шість і десять, ну вже й режисери на мультикомп'ютерах попрацювали. Діти були вбрані так охайно й барвисте, як ми їх зроду не одягали. Одразу ж за цим почалася спеціальна програма, улюблені мультики моїх дітлахів. На іншому каналі саме йшла реклама зубної пасти "Колгейт • 3000", і я раптом знову побачив самого себе, як я, схилившись над білосніжною чашею раковини, от зроду не мав ні такої, ні навіть подібної, — я чищу зуби тим самим "Колгейтом". А я все життя своє користувався банальним 'Поморіном", от з місця цього не зійти. Потім замиготіли ще якісь обличчя, напруживши пам'ять, я збагнув, що це все мої друзі дитинства й однокласники, і всі вони чомусь наввипередки, перебиваючи одне одного, говорили, що я у дитинстві найбільш за усе любив піццу "Везувіо". Убий, не пригадую такого! Мамині вареники я любив. І пиріжки з маком... А якусь там піццу...

Мені швидко обридла ця телевізійна брехня, і я, немов переситившися нею, повідомив своїм супутникам, що йду до туалету. Обоє перезирнулися, та не сказали нічого. На той час вони вже майже до денця приговорили літрову пляшку "Білого коня", і їм було вже добре. Виборчий статут нічого такого не згадував про фізіологічні потреби єдиного Виборця, тільки все ж гарантував "повне, цілковите і всебічне їх задоволення". Тому провожаті мої, посунув-шися, пропустили мене до салону, і я, притримуючись за спинки порожніх крісел, пішов уперед, видивляючись дверей з двома нулями.

Зараз я тому згадую про все це у подробицях, що ці мої супроводжуючі, а ще також екіпаж і стюардеси були останніми живими людьми, яких я бачив у своєму житті. Коли б я міг про це знати тоді!..

В одному з бічних відсіків широченного салону я нарешті запримітив уступ на три сходинки і потрібні мені двері. Поряд з дверима за маленьким відкидним столиком сиділа й та сама світлоока стюардеса, що ото так багатозначно мені усміхнулась, пропонуючи напої. Зараз вона знову розчепірилася в усмішці, і не звужуючи її ані на міліметр, видихнула крізь рожево-сірии перламутр своїх чудових порцелянових зубів: "Ви, мабуть, шукаєте це? — і вказала очима на туалет. Я й сам прекрасно знав і бачив, чого я шукаю, тож буркнувши "дякую", вскочив у двері й заклацнув шпінгалета. Відливши усе своє хвилювання у темно-фіолетову чашу одноразового унітаза, я притоптав педаль і рвонув на себе двері. Стюардеса так само сиділа під дверима... так само, та не так само. Вона підняла й притулила до стіни того відкидного столика, а свою куценьку формену спідничку закотила до пояса. Окрім того вона розстебнула тужурку з блискучими ґудзиками, і дві круглі перфектні цицьки безсоромно дивилися на мене, пульсуючи брунатними пилками: ліва-права, ліва-права... "А може, ви шукаєте оце?" — знову сказала вона своїм глибоким грудним гол'.сом, не ворушачи при цьому губами і якось по-собачому дивлячись на мене знизу вгору, не в очі мені дивлячись, а десь так у груди, і погляд її сповзав при цьому вниз кривулястими ривками, неначе дощова крапля по віконному склі. Я для більшої переконливості мусив тут вдатися до телепатичного зв'язку і з люттю передав їй напрочуд яскраву картинку свого маленького будиночка, де на ґанку дрімає у кріслі матуся, в городчику порпається дружина, їй допомагає Міоло, вісім років, а Лоло і Боло, один рік і чотири рочки, бавляться на моріжку перед будинком. Дівуля іще раз безсоромно глипнула на мене й почала перебирати золотисті ґудзики, застібаючи їх. Отак мені востаннє у житті пропонувалося жіноче тіло. Е,-ех... Я злетів трьома сходинками до основного салону і трохи не бігцем подався на своє місце, до осовілих своїх супроводжуючих. Ми вже підлітали до космоаеропорту Такла-Макан, тож тільки-но я опустився у своє крісло, як засвітився напис пристебнути паски. Я іще встиг трішки плеснути собі "Метакси", так, на саме денце, а супутники мої спали, як суслики голошкірі, тільки поштовх від прямого приземлення їх розбудив. Тут наші шляхи нарешті розходилися, бо на мене чекала Виборча Дільниця, а вони свою функцію вже виконали. Двері літака відчинилися, та ні льотного поля, ні обрію я не побачив. Навпроти були ще одні двері — до кабіни ліфта, і вони розповзлися на два боки, і вступати до кабіни я вже мусив сам, без жодних супроводжуючих. Вони стояли в мене за спиною і мовчали, як і велів їм виборчий статут. Випари "Білого коня" з їхніх ротів лоскотали мене в потилицю. З рожевої глибини ліфта засвітив у очі напис: "ТІЛЬКИ ОДНА ОСОБА — ВИБОРЕЦЬ!" Зробивши півтора кроки углибину, я озирнувся. Супроводжуючі обоє тупо й байдуже дивились мені в обличчя. Механічні двері літака почали затягатися, неначе рана. Дві половинки дверей ліфта стулилися теж.

Далі мене скрізь супроводжували електронні світляні написи. У ліфті й далі, на глибині 38-го поверху підземелля, куди мене й завіз цей ліфт. Довго ми спускалися, довго... Я вже казав, що це був Космічний Мілітарний центр, збудований на початку Четвертої світової. А потім переобладнаний на Виборчу дільницю. Саме тут після трьох діб роздумів я мусив зробити остаточний вибір. Із двох сил. Я мусив від імені усього населення планети визначити, кому саме

— бабайцям, чи мамайцям — слід віддати перевагу. І все це — через кров, через кляту кров, через паршиві кров'яні тільця, яких у мене виявилося саме стільки, скільки було!.. (Павза).

Отже десь хвилин так за двадцять ліфт зупинився на тридцять... на тридцять сьомому, передостанньому поверсі. Двері розчахнулися, й прямо перед собою я побачив табло: "ІТИ ПРЯМО!" Такі написи й надалі супроводили мене скрізь, наказові, в безособовій формі, достоту неначе команди для пса: "Іти прямо!", "Іти ліворуч!", "Натиснути кнопку право-руч!", "Чекати!", "Отримати обід!", 'Отримати вечерю!", "Слухати інформацію!" , Відпочивати! , омиватися! , Снідати! , Слухати інформацію!", "Слухати інформацію!" Слу-уха-ати-и! Інформацію-ю-ю!

Інформація супроводжувала мене всі ті три доби. П'ятдесят хвилин інформації — десять хвилин перерви. І з одинадцятої вечора до сьомої ранку — перерва на сон. Згідно виборчого статуту інформація була розподілена порівну, навпіл між бабайцями і мамайцями, з точністю до секунди.

О сьомій рано разом зі звуковою інформацією вмикалися і світляні написи:

''Час на ранковий туалет, гоління, чищення зубів — 40 хв." "Час на сніданок — ЗО хв. . Я плен'гався до столу і з продовольчого ліфта діставав тацю зі сніданням. А в цей час мені було всоте повторювано, що мамайці стоять за добробут усіх, а бабайці — за процвітання кожного, що мамайці гарантують безпеку громадянина, а бабайці — його спокій і недоторканість. Бабайці прагнуть кожному дати житло і роботу за фахом, а мамайці — якісне медичне обслуговування й забезпечену старість. Мамайці обіцяють стояти за людей праці, а бабайці — за трудовий народ. Мамайці всіляку підтримку надаватимуть розвиткові науки, а бабайці якомога вище піднімуть престиж інтелігенції. Мамайці забезпечать скорочення військ і конверсію, а бабайці обіцяють розпочати якнайшвидше роззброєння та демілітарізацію.

Після сніданку й до обіду я мав вільний час, протягом якого блукав своїми апартаментами, наштовхуючись по кутках на світляні написи: "Кінець житлового сектора! Дальший прохід заборонено!" А над дверима ліфта миготіли рідкі кристали секундоміра: "До початку виборчої процедури залишилося стільки-то секунд". Табло було шестизначне, і коли я вперше вступив до підвалу з ліфта й роззирнувся, воно показувало щось понад 250 000. Двері ліфта зачинились, і відлік увімкнувся автоматично. Аж понад чверть мільйона секунд було дано мені на роздуми. Вони, ці секунди, миготіли й танули, вже наступного дня, як я розумію, крайня двійка ліворуч перетворилася на оди-ницю, а згодом і на нуля, зеро, рахунок пішов вже не на сотні, а на десятки тисяч. Так я колись в довготривалому відрядженні, змучений відсутністю дружини, перепившися пива, забрів до секс-шопу, до індивідуальних кабінок. В кишенях було повно монет, і я нажбурляв їх у щілину, як видавалося, трохи не дощенту. Засвітився екран, пішов фільм, але я 'майже не міг його дивитися, погляд мій увесь час перескакував на табло лічильника, де миготіли мої гроші, зменшуючись, провалюючись кудись у темряву, у небуття, гроші, перетворені на секунди екранної дії, на цокання давнього механічного дзиґаря, час, рух, плин, лет...

А тепер у час перетворили мої роздуми, мою самотність. Десь далеко над головою була поверхня планети, гори, пустелі й океани, міста, автостради й люди, люди, люди... Ці люди щохвилини чули моє ім'я і чекали моєї діі. Чи, можливо, це я зараз так думаю. Може, вони й не згадували, і не думали про мене. Просто жили собі всі своїми життями, і що їм було до того Великого Вибору, що я його мусив незабаром зробити, натиснувши одну з двох кнопок на пульті в Залі голосування: зелену ліворуч за бабайців чи синю праворуч за мамайців... Чи, може, навпаки? Стільки пройшло вже часу^ що й приза-булося... Так-так... Зелена мала бути ліворуч, синя — праворуч! Ьа байці хотіли добробуту всім, а мамайці — процвітання для кожного... А десь далеко-далеко наді мною, високо-високо або навіть глибоко-глибоко, бо ж навіть по інший бік планети жили, ходили, дихали, чекали на мене моя старенька матуся, моя дружина і троє діточок моїх, Лоло, Боло і Міоло, вісім років, одинадцять і п ятнадцять. Щоб повернутися до них, я мусив зробити Великий Вибір...

Я таки зробив його. Але про це трохи пізніш. Все по порядку. На все свій час...

На табло ліворуч з'явився другий нуль. Повсюди в моїх апартаментах засвітилося пронизливе синє сигнальне світло. Близько трьох годин залиша-лось мені до Великого Вибору. На ту пору я вже остаточно втратив усіляку орієнтацію в часі. Спав, дрімав, коли заманеться, краєм вуха вловлюючи металеві голоси дикторів, які читали мені передвиборчу інформацію. Та в останні десять тисяч секунд це читання було припинено. Я мав час зосере-дитись і визначитися остаточно.