Редактор Карк (1929) - Сторінка 5
- Хвильовий Микола -Слухав його плани за те, як утворити нову партію, — викинути «Р» з РКП, викинути «У» з КП(б)У, утворити єдину КП. Це фантазія, це романтика.
Український діяч ще видавав поганенького журнала й не міг його видавати — самоокупаємість сувора, а в нім не було німецького духу.
І була лагідність і скорбота в сірих очах, і було м’яке тіло.
Фантазії розцвітали під блакитним небом.
Блакитне небо проточувалось на всі вулиці великого промислового міста.
XІ
Зазеленіли міські садки. Виходили няньки й діти, і тут же бліді обличчя з вокзалу — невідомі, невідомо, в невідомість. І хотілось кохати і не хотілось кохати.
Редактор Карк виходив у зоологічний сад і прислухався до неясного шуму, що туманів між дерев.
Тягнуло кудись, а на серці наростало слизьке, наростала злість на всіх. У редакції він не хотів стрічатись. Не говорив із відповідальним. Про що говорити?
Була й на нього злість. Росла. Торік думав: раrvеnu7, а відповідальний ріс, і була вже злість. Образливо було за себе, за руду борідку, за тисячі розкиданих по Україні невідомих і близьких. А відповідальний ріс, знову лаяв інтелігенцію, і хотілось плюнути йому межи очі за його неправду, за його лицемір’я. Годинами стояв біля букініста, а недалеко бандурист набринькував про славу України.
Пішов до Нюсі. Нюся розказувала про козаччину, про боротьбу українського народу за своє визволення.
Тоді він говорив — суворий, ніби з борами говорив:
— Ні, Нюсю, я так не можу. Мені важко. Мене оточують люди, а хто вони? Про ймення замовчують. Я не можу жити, не можу творити. У нас жах — одні продаються, одні вискакують — темні, невідомі, раrvеnu. Бувші соціал-демократи метрополії беруть. Соціал-демократи!.. Розумієте — в митрах соціал-демократи. Це — жах. Я не можу. Це — жах.
Нюся втішала, він заспокоювався, і вона знову говорила про козаччину, про Хмельниччину.
Редактор Карк:
— Мені сняться зелені сни — навкруги простори, а на мене лізуть гадюки. Я їх б’ю, а вони лізуть. Я не символіст, а вони на мене лізуть.
Нюся:
— Покладіть на мої коліна голову.
Він клав, і вона пестила йому м’яке волосся.
Вона усміхалась:
— Губ-трамот! Губ-трамот!
І він усміхався хворо:
— Губ-трамот! Губ-трамот!
А потім він знову думав про браунінг, і було тоскно, бо хотілось жити, руда борідка теж хоче жити — одірваний від життя із своїм журналом радянський автомат.
І було його шкода. А от варязька сила — велика, велетенська, напирає, ще напирає. І мовить руда борідка з сумом:
— Не придавіть зовсім!
…Підхопився. Хотілось вилаятись, кріпко, цинічно, матюком. У голову лізли соціал-демократи в митрах…
Простогнав:
— Нюсю!
Вона одкинула руку, подивилась на його обличчя — воно було мертве. Сказала схвильовано:
— Ідіть випийте води!
Редактор Карк підвівся і, як хворий, пішов до дверей.
XІI
Вогкий грунт притягує: вогкість на сонці. Майже щодня ходив у ярок і вбивав у легені вогкість. З ярка чути було далекий шум, у ярках блукало сонце. Знаєте, сонце вміє жити: ранком воно веселе, вдень — працьовите, увечері — задумливе, коли за обрій відходить, а біля нього купчаться хмари, обгортають сонце; воно задумливе, як мудрець.
Удень бачив, як гурток дівчат біля акацій із сапками. Смішні в шумнім місті: у них такі ноги бронзові й м’язкі. Знаєте: грунт, рілля — пухко; тільки що важко пройшов плуг, а недалеко панський маєток, а десь збираються води, і зелина буйно б’ється вгору. Знаєте: майбутнє не в обмашиненні життя, а в притягненні природи до машини. Ах, як природа дивиться на машину! Знаєте: колись я вийшов із цеху на повітря після нічної зміни. Цокотіли молотки, гуділи машини — і все задумливо. А вгорі одне небо з зорями — і тільки. За заводським парканом тиша — ніч. Тоді в голові мудро, тоді в серці мудро, тоді я цар життя, і моя голова підпирає темно-синю височінь.
Редактор Карк заговорив до дівчат:
— Відкіля ви?
— Хі! хі! хі!
Але одна сміливо сказала:
— Що тобі, паничу? Подивись на себе: тобі жити два дні. Хіба тобі до дівчат?
Здригнув.
— Відкіля це ти знаєш?
— Знаю! Тепер усе пішло на комунію. Всі знаємо.
І заспівала:
Ципльонок жареной, ципльонок вареной,
Ципльонок тоже хочіть жить.
Я не совецькой, я не кадецькой,
А я народной комісар.
І говорила:
— Бач, і той лізе в комісари — ципльонок.
— Да… — сказав і одійшов. Думав…
…Увечері бачив Шкіца. Дивно: почав одягатися краще, навіть надто. І комуністи одягаються краще, може, й не всі — неп.
Шкіц організовує трест і вже не говорить про Україну, тільки іноді мало.
Але він каже:
— Практика — річ велика. Це життьова пошлість, але й життьова мудрість. Треба жити. Так після пожежі: стоїш на руїнах — важко, бо смердить трішки й нагадує… та треба жити.
Карк нервово кинув: