Рiка далеких мандрiв - Сторінка 17

Переконавшись, що пiчка вже холодна, зачинили дверi хатини, пiдперли її двома каменюками, а вгорi ще й накинули на защiпку, щоб ведмiдь не вдерся. Бо камiння та стовбур вiн може вiдкинути.

Я знову вiдчув, що менi не хочеться залишати цю хатину. Нiби прожив у нiй багато рокiв. I весь час оглядався на неї.

— Якщо хочеш, ми ще навiдаємося сюди, — помiтив це Чингiс.

— Хочу. — Ми знайомi з ним якихось три тижнi. Але тiльки тепер я вiдчув, що подружився з Чингiсом. I, якби залишався в Норданi, вiн був би моїм найщирiшим другом.

Перш нiж податися до мiстка, ми ще пройшлися тайгою понад берегом, i Чингiс показував менi ведмежi слiди, стовбури дерев, подряпанi кiгтями рисi, та якесь зiлля, яким користувалися усi нанайськi знахарi.

В такий спосiб вiн учив мене "говорити з тайгою".

24

Пiзнiй вечiр. Батько, як завжди, сидить над кресленнями. Мати читає книжку. Менi ж читати не хочеться, я пiдсiдаю до столу i теж краєчком ока зазираю в проект, намагаючись збагнути, що там i до чого. Але батько одразу ж помiтив це i невдоволено зиркнув на мене. Я знав, що в хвилини "чаклування над проектом" вiн не любить, щоб хтось сидiв поруч. Та ще й зазирав у папери. Одначе цього разу я не поспiшав дати йому спокiй.

— Нiчого цiкавого для тебе в цих паперах нема, — не стримався нарештi батько. — Знайди собi якесь заняття.

— Нехай, он, за пiдручник сiдає, — докинула мати. — Незабаром у школу.

Але за пiдручниками я вже сидiв. I тепер менi цiкаво було дiзнатися, над чим чаклує батько.

— Скажи, тобi подобається, що я дружу з Чингiсом?

— Не маю нiчого проти, — вiдповiв батько, сьорбаючи свiй чай i не вiдриваючи погляду вiд креслення.

— Ти навiть не уявляєш, як вiн багато знає про тайгу, мисливцiв, полювання.

— Нiчого дивного: вирiс у тайзi. Та все одно ходити з ним на той бiк рiчки не раджу. Я вже казав тобi, що виходити за межi селища без дорослих у нас заборонено. Це тайга. Iнодi звiрi з'являються майже на околицях.

— Дивно. Звiдки ти дiзнався, що ми ходили туди?

— Бачили вас. До речi, мiг би й сам сказати.

— Мiг, звичайно... А знаєш, з Чингiсом не страшно, — мовив я, скоса зиркаючи на матiр. Дуже боявся, що вона почне лаяти за такi прогулянки. У нас завжди так: батько читає нотацiї, а мати лає. Напевне, у них такий розподiл обов'язкiв. — Вiн умiє "говорити" з тайгою. I вийде з будь-якого скрутного становища.

— Сумнiваюся, — буркнув батько.

— Дiд учить Чингiса всьому, що знає сам. А чому навчаєш мене ти?

— Не треба докорiв. Читати креслення ти ще не зможеш. Робити розрахунки i стежити за дотриманням проекту — теж. Отож, старенький, дарма ти...

— Я не про це.

Тут батько нарештi вiдiрвався вiд своїх паперiв.

— Я, звичайно, мiг би мовити: "Не заважай", i на цьому закiнчити розмову, — задумливо сказав вiн. — Але розумiю, що вже маєш право ставити такi запитання. I здогадуюся, що саме ти маєш на увазi. Менi доводилося розмовляти з пiдлiтками-нанайцями. їх знання тайги, практичнi навички, життєвий досвiд вражають. I от що я з цього приводу думаю: напевне, у нас, людей з пiвдня, з мiст i степiв, — i у нанайцiв, якутiв, евенiв, що живуть тут, рiзнi погляди на виховання своїх дiтей. Чотирнадцятилiтнiх та п'ятнадцятилiтнiх синiв ми ще звикли вважати дiтьми. I впевненi, що головне: не дати їм вiдбитися вiд рук, та час вiд часу зазирати у щоденник, щоб не нахапали двiйок. А всьому iншому, тобто усiм книжковим iстинам навчить шкода. А нанайцi навпаки, намагаються, щоб дитина якомога ранiше вiдчула себе дорослою. I все домашнє виховання спрямовують на те, щоб дати їм практичнi навички, навчити виживати в тайзi, привчити до злигоднiв мисливського життя, до суворостi буття в цьому краю.

— Федоре, — увiрвала його мати. — Я ж просила тебе: нiколи не обговорюй з сином проблем його ж таки виховання.

— Але ж ти бачиш, що його це хвилює, — спробував захищатися батько.

— Саме тому й слiд уникати таких розмов, — стояла на своєму мати.

— Але я вже цiлком дорослий, — не стримався я. — Годi вважати мене дитятком. Говорiть, як з людиною, яка все здатна зрозумiти.

— Ну от, батьку, будь ласка... — зiтхнула мати. — Маєш наслiдки своїх антипедагогiчних розмов.

Я зрозумiв, що зараз почнеться новий тур "переговорiв мiж високими виховуючими сторонами" щодо мого подальшого виховання i, теж тяжко зiтхнувши, вийшов на ?анок.

Мiсячне сяйво освiтлювало сивi вершини хребта i стiкало його схилами на крони дерев, за якими бiля пiднiжжя однiєї з вершини, стояла забута усiма хатина Вiчного Мисливця. Менi страшенно захотiлося провести цю нiч там. Вiч-на-вiч з тайгою. Помрiяти, поговорити з деревами, мiсяцем, горами, рiчкою... Як це полюбляє робити Вiчний Мисливець.

25

Упродовж останнього тижня перед вiд'їздом Романа Чорногори ми з ним бували на шкiльному подвiр'ї щодня. Та ось Роман нарештi дочекався виклику з кiностудiї i завтра вранцi має вiд'їжджати до Хабаровська. Вiн готовий був до цього вiд'їзду давно. Але тепер виявилося, що на подвiр'ї лишається незавершеною скульптура крокодила Гени. I хоч Роман дуже радiв викликовi, але й залишати роботу незавершеною теж не хотiлося.

От i сьогоднi, за два днi до вiд'їзду, вiн прийшов й, оглянувши крокодила, мовив:

— Знаєш, негодяща це справа: кидати роботу незавершеною. Краще вже не починати.

— Але ж ти не винен, що не встиг, — вiдповiв я.

— Винен. Багато часу гайнував. Так завжди буває: гайнуєш його цiлими роками, потiм кинешся — а нiчого не встиг. Нiчого!

— Але ж чотири скульптури завершено.

— Чотири, — погодився Роман. — Та хiба це скульптури, якщо по правдi? Так, розваги... I взагалi запам'ятай: нiколи не буде такого, щоб рiзьбяр або скульптор сказав колись: "Досить. Я зробив усе, що мiг". Завжди здається, що мало. Навiть якщо майстер живе сто рокiв i залишає по собi тисячу витворiв. Отож треба закiнчувати. Сьогоднi нам обiцяв допомогти Орест.

Роман заходився мудрувати над пащею Гени. Менi ж лишався хвiст. Ми вирубували крокодила з чотирьох колод, якi треба буде чимось з'єднати. Та й "шкiра" у Гени ще геть не крокодиляча, отож треба повирiзати на нiй усiлякi, як казав Роман, "бубирцi-горбочки". Ми з матiр'ю мали вiд'їжджати через два днi пiсля Чорногори. I я вирiшив, що, коли не вдасться закiнчити з Романом, працюватиму сам. Тепер я вже смiливiше брався за стамеску, й удари молотком стали впевненiшими (принаймнi так каже Роман). Та й дерево здається м'якiшим, пiддатливiшим. Тепер на ньому лишається такий слiд, який потрiбен менi. А зараз працюється легко ще й тому, що неподалiк походжає туди-сюди Iнга. Просто так походжає, нiби до нас обох їй нема нiякого дiла.

З обiду справдi надiйшов Орест i втрьох ми працювали до темряви. А потiм ще й наступного ранку, бо назавтра Роман мав вiд'їжджати. А коли все було закiнчено, коли крокодил Гена нарештi з'єднав свою голову з хвостом, i шкiра у нього стала не гiршою, нiж у всiх його родичiв у болотах Нiлу...

Коли все це було готове, ми пiдняли над головами стамески й молотки, i закричали вiд захвату. Ми закричали "ура!" i почали витанцьовувати якийсь дивовижний танок. Ми були щасливi, що закiнчили. Що нам все вдалося. I водночас менi було ще й трохи сумно. Я сумував того ж, чого й радiв. Що цiкаву роботу закiнчено. I безстрашний каскадер Роман Чорногора, з яким я так здружився, вiд'їжджає на зйомки. Що менi треба повертатися до свого сонячного мiстечка над Днiстром, залишаючи тут, у Норданi, Чингiса, Iнгу, Вiчного Мисливця та всiх, кого вiдтепер вважав своїми щирими друзями.

Не встигли ми закiнчити свiй танок, як надiйшла директор школи Марiя Панасiвна. Вона була у вiдпустцi й тiльки оце вчора повернулася до Нордана. Вiдлiтаючи на Україну, вона знала, що якийсь студент, родом iз Карпат, взявся створити для школи дерев'яну фiгурку Гномика. Але, як сама зiзналася нам, не сприйняла його прагнення всерйоз. Думала: побавиться рiзцем якусь годину-другу та й покине. Тепер же, побачивши, що шкiльне подвiр'я перетворилося на невеличкий музей просто неба, вона тiльки вражено сплеснула руками i завмерла вiд подиву.

— Невже все це витесали й вирiзьбили ви самi? — запитала вона Романа. Марiя Панасiвна була ще зовсiм молодою. Нiколи в життi не подумав би, що такi можуть бути директорами.

— Чому ж сам? Ось, — обiйняв мене за плечi, — удвох. Молодий талановитий скульптор Валерiй Любич.

— Правда? — усмiхнено глянула на мене. — Ти теж умiєш?

— Та нi. Трохи допомагав.

— Мало того, що вiн талановитий, вiн ще й скромний. I головне — вiдмiнник, — плеснув мене по плечу Роман.

Почувши це, я почервонiв i знiтився. Я ж колись чесно зiзнався йому, що вчуся так собi, на трiєчки з плюсом-мiнусом. Навiщо ж вигадувати? Та ще й у розмовi з директором.

— Я вам дуже-дуже вдячна. Давайте завтра зберемо всiх школярiв, якi тiльки лишилися на канiкули в селищi, i на лiнiйцi приймемо вiд вас цей дарунок. А потiм напишемо вам листи в iнститут i в школу, в якiй навчаєшся ти, Валерiю.

— Не треба в школу, — промирив я. I чомусь злякався.

— Чому не треба? — втрутився Роман. — Це менi в iнститут не треба. А в школу — обов'язково. До речi, ви ще не все знаєте про нашого Валерiя.

— Он як? — хитнула головою Марiя Панасiвна i ще з бiльшою цiкавiстю глянула менi у вiчi. — Цiкаво, що саме?

— А те, що вiн разом з товаришами зiбрав для вашої школи цiлу бiблiотечку. Якщо лiнiйка справдi буде, то Валерiй передасть учням i книжки, i листа вiд свого класу. А я завтра вранцi змушений залишити цей тайговий Монмартр.

Утрьох ми оглянули всi скульптури. Тепер я вже й сам бачив, що в деяких з них є хиби. Що треба було стараннiше вирiзьблювати їх. Але Марiї Панасiвнi вони подобались. Геть усi. I пообiцяла, що восени їх рознесуть по класах, щоб краще збереглися. А навеснi знову винесуть на подвiр'я, тiльки пiд навiс.

Попрощавшись з директоркою, ми з Романом пiшли до рiчки. Коли нам вiдкрився водоспад, я спробував уявити, як Роман спускався з нього на човнi. З такої висоти! У вир, межи гострi кам'янi брили. Потiм ми стояли неподалiк водоспаду, я дивився на мiсток, перекинутий зi скелi на скелю, i пригадував, як Чорногора переходив над виром по однiй-єдинiй колодi, яка й досi лежить там.

Ми довго стояли над рiчкою. I я намагався загадувати, ким же стану врештi-решт я сам? Каскадером, як Роман Чорногора? Будiвельником, як батько? А може, скульптором? Одне я знав твердо: який би фах не обрав, рано чи пiзно я навiдаюся сюди, до цього загубленого в тайзi мiстечка, до берега крижаної рiчки, до цих стрiмких скель, що, — сiрi й мовчазнi, — постають по той бiк рiки, як мури покинутої фортецi.