Ріка опівночі - Сторінка 10

Ось чому Ульяш волів бути одним із тих двох, "котрих залишили прикривати відхід", і котрі знають, що рятунку чекати нізвідки. Отож хірург уже давно не вимагав від Горана цілковитого спокою, вважаючи, що розмова "двох фронтовиків" теж стала одним із засобів симптоматичного лікування.

— То, гадаєш, що щось од нас усе ж таки лишається? – несподівано спитав хворий, але таким тоном, нібито повертався до недавно перерваної розмови. — У чомусь житимемо?

— Смерть не здатна позбавити нас цього права – хоча б у чомусь, у якійсь там найдивовижнішій формі, але жити.

Ульяш підійшов до ліжка й поправив ковдру. Певний час він пильно дивився на морського піхотинця, потім стомлено заплющив очі. У цю мить він останнім зусиллям волі притлумлював хвилю жалю до себе.

— І все ж таки хочу попросити тебе... Чи не могли б ми ще раз побувати на твоїй горі? Звідти далеко видно ріку, і навіть ліс по той бік, десь аж під Карпатами. Ніколи раніше не бачив такої краси... Тільки правду скажи, хірургу, ти ж знаєш...

— Знаю, — перепинив його Ульяш. — Боюся, що такої змоги у нас уже не буде; поїздки, а потім ще й пішого підйому на вершину, тобі вже не здолати. Та й із мого боку ця прогулянка виявилася б медичним злочином. Ти хотів правди, друже. Нас лишилося тільки двоє з десанту, на прикриття. А в таких ситуаціях кривити душею немає сенсу.

— Дякую, хірургу, за відвертість, — зітхнув після тривалого мовчання морський піхотинець. — Але, знаєш, я уже перебоявся. Це, як перед атакою: страшно, поки вирвешся із окопу, або не відірвеш грудей від землі. А я вже від неї відірвався. І скаржитись теж нема на що: ти мене не відцурався, не залишив там, у районній, і навіть не прогнав додому. Як-не-як, а на операції ми все ж таки протрималися, га? – і, по-змовницькому підморгнувши Ульяшеві, десантник ледь помітно всміхнувся.

— Так, Горане, — кивнув хірург, — ми її вистояли. Що б там не сталося з нами, але найстрашніше ми пережили, і ніяка сила скинути нас із того, останнього, "плацдарму" вже не змогла.

17

На похоронах десантника Роман Ульяш не був. Навіть тепер, за тих особливих взаємин, що склалися, між ним і Гораном, хірург не хотів порушувати правила, запроважденого ще батьком, – ніколи, за жодних обставин, не бувати на похоронах своїх пацієнтів. Усе життя земський лікар Данило Ульяш був переконаний, що найглибшу шану, яку тільки він здатний засвідчити своєму хворому та його родині, він засвідчував за операційним столом та в реанімаційній палаті, а приховувати під маскою скорботи провину чи власне безсилля вважав не гідним хірурга.

Ось і зараз, хоча поз'їжджалося чимало рідні та близьких і знайомих колишнього десантника, все одно майже весь клопіт, повязаний з похоронами, Роман Ульяш узяв на себе, та, щойно процесія рушила до цвинтаря, непомітно відокремився од гурту, піднявся на свою гору, і вже звідти, сидячи на високому камені, спостерігав за скорботним обрядом.

Горан заповідав не везти його додому, а поховати тут, насамому березі ріки, в "окопі" того останнього плацдарму, на якому він тримався тільки вдвох із колишнім польовим хірургом, але все ж таки тримався. Стійко, мужньо, до кінця…

Пригадавши Горанів заповіт, хірург подумав, що смерть фронтовика, мабуть, не можна порівняти зі смертю будь-кого іншого. Напевне, він заслуговує того, щоб навіть смерть його зустрічали мужньо, без розпачу й нарікань. І, хочаючи його, теж належить триматися з мудрою стоїчністю.

Лікар провів поглядом останніх, хто виходив із воріт цвинтаря, і зрозумів, що й далі залишатися тут не взмозі. Біля підніжжя гори, у малесенькій, схожій на мініатюрний фіорд, бухточці, стояв подарований йому "рибалкою у відставці" дідом Кунею, старий, але ще досить міцний і добре просмолений човен, якого Куня пригнав сюди, щойно виписався з лікарні. "Хто ж це бачив таке, щоб біля річки житии і не мати бодай якогось там човна-коритця? – осудливо бурчав дід, передаючи Ульяшеві весла. – А в мене, ти ж знаєш, ще один є — моторка. От тільки ходити на ньому вже нікому. Це старому рибалці не байдуже до ріки, а ріка старим – як гарна дівка підтоптаним удівцем – завжди знехтує".

Згававши про човна, Ульяш узяв із дощатої комірчини весла і спустився до затоки. "Бозна-що коїться у цьому світові. І з людьми, і з ріками, — знову спали на думку слова Куні. — Бозна що коїться!.."

Ульяш уже вперся був у човна, щоб зіштовхнути його в воду, коли раптом почув позаду себе кроки.

— Слава лікареві! – він упізнал голос знахаря Малаша, і тому навіть не озирнувся.

— Усім слава, хто її заслужив.

— Може, допомогти?

— Звичайно ж, допоможіть, — кивнув Ульяш і сів у човна, якого Малаш легко зіштовхнув на прибережну мілину.

— Жалкую, що запізнився на похорон. Навіть попрощатися не встиг. Але побачив вас на горі, і дуже здивувався: адже ховали колишнього морського піхотинця Горана…

— У таких випадках дивуватися не треба, знахарю, — похмуро мовив Ульяш, підганяючи човна назад до берега. Розумів, що Малашеві хочеться поговорити з ним. Та й самому йому теж було прикро на душі. – Ховати своїх пацієнтів, та ще й таких, як Горан, — честь невелика.

-Тобто хочете сказати, що за трунами пацієнтів не ходите?

— А ви? – запитав Ульяш, підводячись у човні і дивлячись йому у вічі. Проте розмова ця все ще мало скидалася на розмову колег.

— Ховати своїх мені ще не доводилося. – Знахар був задоволений, що може відповісти головлікареві саме так. Проте на Ульяша це не справило ніякого враження. Тільки стенув плечима і поблажливо всміхнувся. – Хоча розумію: місія не з благородних.

— Чому ж ви й досі не зайшли до мене? Чекаєте, поки на хутір пришлють молодого фельдшера?

— Вважаймо, що вже прийшов. Час, правда, невдалий обрав, але так вже склалося…

— Час як час. Але поговоримо завтра, о десятій ранку, якщо тільки зайдете до мене в поліклініку.

— Щось не віриться, щоб мене справді призначили фельдшером. Ви, можливо, так і вирішете так, а начальство перекрутить по-іншому.

Ульяш зрозумів, що Малаш прагне отримати гарантії ще до співбесіди з ним, і тому заспокоювати його не став.

— До речі, я спеціально для вас переписав деякі рецепти, — проказав Малаш, зрозумівши, що Ульяшу вже бракує терпіння. Найцікавіші з тих, якими володію. А раптом знадобляться!

— Звичайно ж, знадобляться. Чесно кажучи, давно збирався просити вас про таку послугу, — негайно відреагував Ульяш, і навіть сам спробував повірити, що це правда. Просто він давав "народному лікареві" можливість відчути, що Ульяш зацікавлений у його дружбі.

— На жаль, чогось рідкісного, якогось прориву в народній медицині, поки що не траплялося. Я ж упродовж тривалого часу записую все, що відомо в нетрадиційній медицині про лікування злоякісних пухлин. Чесно визнаю: порад існує чимало, проте всі вони на рівні шаманства, тобто чогось путнього віднайти не вдалося.

— Було б дивно, якби раптом виявилося, що засіб проти них давно існує, — стомлено відказав лікар. – Одначе не будемо полемізувати. Чекаю на вас завтра о десятій.

* * *

Тримаючись неподалік берега, Ульяш дійшов до руїн водяного млина, які все ще залишалися відтятими від берега двома великими заводями, що залишился після повені, і видавалися на тлі надвечірного неба химерними уламками прибережних скель. А вже від них спрямував човна до острівця, що виднівся під тим берегом.

Низько над ним, за течією ріки, прошумувала крильми невеличка зграя молодих лелек, що, мабуть, летіла до Марущанських плавнів, відгодовуватися перед ірієм.

Із села на тому боці долинали зневиразнені слова пісні, цілий хор голосів, що зливався з шумовинням ріки і криками птахів над острівцем, до якого Ульяш брався. Він відкрив для себе цей клаптак землі ще під час першої подорожі на куньовому човні, і потім тричі припливав до нього на світанку, щоб посидіти там на стовбурі зеленої верби, поміж попелищами мисливських вогнищ.

Одначе цього разу хірург навіть не мав наміру виходити з човна. Пристав до малесенької коси і спочивав біля неї, споглядаючи ріку, пагорби та село, хати якого порозбридалися між горою і лісом. Зараз він почувався мореплавцем, який відкрив незвідану землю, і тепер зважувався: ступати на неї чи почекати, доки з'явиться гурт аборигенів, і з'ясується, як же вони ставляться до прибульця: як до посланця неба чи як свіжини до столу.

18

Може, з півгодини лікар нерухомо сидів у човні, заплющивши очі і схилишви голову, в позі вкрай стомленого блукача, який усвідомив, що всі його спроби віднайти дорогу – марні, і залишається хіба що сподіватись на диво.

Йому не вірилося, що Дмитра Горана вже нема. У це просто неможливо було повірити. Проклята хвороба. Скільки життєвих сил ще таїлося в душі і тілі цієї загартованої витривалої людини! Скільки вона ще могла б пожити, скільки добра сотворити на цьому світі!

Існувала тільки одна причина смерті, якe він як медик визнавав — цілковите старече виснаження; коли вичерпано всі життєві ресурси і коли перебування людини серед касти "живих" видається не життям, а животінням.

Виявляється, він уже звик до спілкування з Гораном, тобто спілкування двох морських піхотинців, двох останніх бійців десанту… Так, це було своєрідна "ролева гра", яку сам же він, хірург, і затіяв. Але ж морський піхотинець прийняв її близько до серця, і зрештою, вийшло так, що це вже було не грою, а реальною дійсністю; і трималися вони до кінця – на останньому своєму рубежі та до останньої можливості. От тільки цього разу не пощастило чомусь саме Горану. Нічого не вдієш, доля!

Якось до них у польовий шпиталь потрапив капітан-піхотинець, літній уже, змучений, душевно виснажений… З ротою, або з тим, що залишилося тоді від його роти, він тримав оборону на якомусь узвишші, прикриваючи в такий спосіб відступ полку, і майже два дні бився у щільному оточенні. Як сталося, що під час нічного прориву останні дванадцять бійців його полягло, а він – живий і неушкоджений –опинився поза ворожим кільцем – цього він так і не збагнув.

Згодом, уже в полкових окопах, його вітали як героя, а він усіх тих вітальників сахався, як провокаторів, й очманіло бурмотів: "Як же це, в дідька, могло статися? Чому я не загинув? Чому жодна куля, жоден осколок мене не зачепили? Це ж несправедливо: я повинен був загинути разом із усіма.