Роксолана - Сторінка 10

- Загребельний Павло Архипович -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+


— Не треба. Я куплю її так. Я хочу ЇЇ купити. Скільки за неї? Непомітно він заговорив по-італійськи, і чи то це дивне дівча збагнуло, про що йдеться, чи хотіло якось виказати своє обурення отим нахабним присвічуванням, до якого вдався Гріті, воно голосно, з викликом засміялося просто в обличчя Луїджі й дзвінким, глибоким голосом кинуло йому фразу мовою, яка видалася Ібрагімові знайомою, але якої він не розумів.

— Що вона каже? — спитав він Гріті.

— Квод тібі, муліер? — не відповідаючи, звернувся Луїджі до дівчати тою самою мовою, заточуючи із своїм світильником півколо віддаля од полонянки, приглядаючись до неї тепер уже не тільки з цікавості, а й з сумішшю подиву. Але дівча, випаливши свою дивну фразу, знов засміялося і вже не говорило більше, з деякою навіть зневагою поморщило свій гарненький носик і наставило білу руку навпроти світильника, який Гріті знов наблизив на відстань занадто неприємну.

— Уявіть собі, вона говорить по-латині! — вигукнув Гріті, звертаючись до Ібрагіма.

— Що ж тут дивного? Вона, мабуть, училася в себе вдома. Ми нічого не знаємо про неї. Може, вона з багатої родини.

— Ви не знаєте, що саме вона сказала!

— Що ж саме?

— Це одне з канонічних запитань католицьких священиків, які сповідають жінок. Доволі грубе і непристойне, як на такі ніжні уста.

— А в устах ваших священиків воно не видається занадто непристойним?

— Вони виконують свій обов’язок. І вони — грубі чоловіки. А це ніжна істота. Ти, смердючий баришнику, — гукнув він до Сінам-аги, — який товар маєш нахабство нам підсовувати? Де купив цю ледащицю? З-під якого просмерділого розпусника її витяг?

— Валлахі! — приклав руки до грудей Сінам-ага. — Ця дівчина чиста, як ранкова квітка, скупана в росі. Вона так само ціла, як…

— Я купую її, — урвав його розбалакування Ібрагім.

— Бейефенді вірить старому, Сінам-азі?

— Я купую цю дівчину, — повторив Ібрагім, уже нетерпеливлячись. — Скільки за неї?

— П’ятсот дукатів, бейефенді, — швидко промовив Сінам-ага.

— Даю тисячу, — недбало кинув Ібрагім.

— Бейефенді хоче назвати подвійну ціну? Але це належить робити мені. Купець повинен називати подвійну ціну, щоб дійти до справжньої неквапом, поторгувавшись усмак і досхочу. Інакше як можна зберегти себе для служіння справі, що нею тримається світ?

— Справді, — втрутився трохи подивований таким перебігом їхньої пригоди Гріті, — вона обійшлася мені, як свідчить Сінам-ага, — всього лиш п’ятсот дукатів. Ясна річ, старий негідник обдурює нас, як це він завжди робить, бо за такі гроші можна б купити цілих трьох черкешенок із князівського роду, але хай уже буде так.

— Я хочу, щоб Сінам-ага заробив, тому даю тисячу. — Ібрагім затулив собою дівчину від Гріті й турка, ступнув до неї, вона засміялася до нього ще зухваліше і з ще більшим викликом, ніж перед тим до Луїджі. Сміялася йому в обличчя нестримно, відчаєно, безнадійно, струшувала на нього хвилі свого буйного волосся, що палало золотом не знати й яким — райським чи пекельним, не відступала, не лякалася, випросталася, невисока, зграбна, відкинула голову на довгій ніжній шиї, розсипала між холодними кам’яними стінами Бедестану дзвінке срібло прекрасного голосу: «Ха-ха-ха!»

Ібрагім здригнувся від темного передчуття, але поборов той відрух душі, примусив себе усміхнутися у відповідь на сміх загадкової чужинки, котра не плакала, як усі рабині, не стогнала, не ламала відчаєно рук, а сміялася, ніби знущаючись не тільки з нього самого, а з усього цього жорстокого світу, який хотів скорити її, зламати й понищити. Ібрагім заговорив до неї незграбною мішаниною слов’янських слів, яких навчився від султана Сулеймана. Чи хотіла б вона до нього, саме до нього, а не до когось іншого? Дівчина вмовкла на мить. Ніби аж придивилася до Ібрагіма пильніше. Чи хотіла б? Ще хтось може питати в цій землі, чи вона хотіла б? Ха-ха-ха.

Ібрагім сухо звелів Сінам-азі привести рабиню до нього на Ат-Мейдан, ще раз повторив, що заплатить за неї тисячу дукатів, попередив, щоб ще сьогодні до вечора вона була в його домі і щоб не було завдано їй щонайменшої шкоди. Тоді подякував Гріті:

— Я ніколи не забуду цієї вашої послуги.

— Можу тільки позаздрити вашому витонченому смаку! — вигукнув венеціанець. — Ця Роксолана, як я її називаю, мабуть, справді щось таке… Як досвідчений купець, можу сказати вам, що товар набуває вартості також від ціни, яку за нього заплачено.

Ібрагім мовчав. Швидко видобувався з темного переходу. Почувався так само зганьбленим, як тоді, коли його, малого хлопчика, продано на рабському торзі в Ізмірі. Щоправда, тепер купував уже він, але хіба не однаково? Є раби, які купують, і раби, яких купують. А всі раби. І порятунку немає ніякого. Він пробував порятуватися вбранням, розкішшю, якою оточував себе завдяки Сулеймановій щедрості, вважав, що цим полегшує собі життя, уперто вмовляв себе, що життя, зрештою, й не може бути тяжким, раз воно зветься життям. А навіщо? Хай той старий ошуканець Сінам-ага обдурює людей, бо таке його покликання на цій землі, хай купує і продає усе на світі Луїджі Гріті, бо ж він купець, але навіщо ж тоді переконувати себе в тому, в що ніколи не повіриш?

РОГАТИН