Ротонда душогубців - Сторінка 39

Сподіваючися всього від чекістів, Іван Овсійович не сподівався нападу Чеки на його совість якраз із цього боку. І зараз він мовчав, чекаючи від Парцюні другоразового питання, так зволікаючи час для обдумування остаточної відповіді. І вона не забарилася:

— Що ж ви мовчите? Ви мені нарешті скажіть: що ви закопували з батьком у батьковій хаті?..

І Іван Овсійович відповів:

— Скажу, але про те, що ми з батьком нічого не ховали. Цю справу кожна недосвідчена людина могла б не так з'ясувати. Не дивно, що мій брат, Мадес, сприйняв її і розповів про неї не так, як треба, і не такою показав, якою вона була. А воно он що. Батькова хата недавно збудована, але на зрушенім ґрунті. І через те лівий причілок її став осідати. І я з батьком говорив про це, і висловив думку, що треба узнати, чи на довго їм хватить хати. Для цього ми з батьком викопали ямку і землю з неї вибрали, і віничком вимели. А потім я взяв і грубим залізом пробив посеред ямки глибоку дірку. Іще й для цього попрохав у батька високу бляшану шкатулку і поклав у неї шматок чавуну, і присипав землею, щоб шкатулка стала важча. Та й поставив її на пробиту дірку в ямку, щоб на другий день була нам доказом нестійкості і крихкості ґрунту… Оце і все. І ясно, чого на другий день мій брат не знайшов нічого, розкопавши засипану ямку.

І почув Іван Овсійович, як дружина з великим полегшенням зітхнула, аж посунула щокою по подушці. А Парцюня похолоділим язиком стрімучо спитався Мадеса:

— Справді у вас із хатою щось таке робиться?..

— Еге ж, наша хата одним боком западається у землю.

— Ну, а ти помічав після всього де–небудь дома ту шкатулку, яку вони закопували?

Знов чекіст з напруженою цікавістю запитав. І знов була відповідь, повна лаконічної прозорості:

— Вона зараз у нас стоїть під піччям з пшоном.

— І є у твоїм подвір'ї такі чавунці, які б улазили в шкатулку?

— Є, ми їх кладемо у жлукто, коли паримо сорочки…

І занімів Парцюня. Але, видно, і Мадес був заклопотаний не менше від чекіста долею отого чогось, яке ховав Іван із батьком і яке після братових слів, яких він доладу не второпав, стало ніби нічим… бо насмілився спитати:

— То що ж воно, товаришу начальник, із тих захованих грошей так нічого й не буде?..

І Парцюня миттю уставився на його очима, ніби доповняючись, чи часом собачої душі жлоби не глумляться. І переконавшись, що ні, — устав і спитався Мадеса знов:

— У тебе хватить грошей на дорогу?

І Мадес відповів:

— У мене був карбованець, але його відібрали у Лук'янівці.

Чекіст шаснув по своїх кишенях і, знайшовши там червінець, кинув його Мадесові, який провів очима переліт грошей з рук Парцюні додолу, неначе смертельно охляла собака той хліб, який їй кинули, підібрав гроші, поклав у кишеню штанів, а потім на московський жовнірський зразок вигукнув:

— Покорніше благодарім!..

— Отож тобі на дорогу. Зараз оце іди від нас і смали на станцію!..

І зараз же, не звертаючи уваги на його і ні на кого, засунув у кишені обидві руки. І пройшовся до кімнатної стіни і від неї до столу, схиливши голову. А вже коли він її підвів, то Мадеса в хаті не було. Тільки Брус Іван Овсійович дивився на його супокійним та витривалим поглядом. І Парцюня сказився. Він, дивлячись на Бруса, загіпнотизовуюче повільно почав витягати з кишені ліворвер так само, як він колись у лікарні і перед його батьком після голосного ляпу ляпавкою був осідав повільно, щоб сісти. І витягши, повільно почав і цілитися на його. Брус витягся і вище підвів голову, але залишився у всій своїй вистаті непорушним. Тільки Олена Антонівна гарячково підхопилася на правій руці і, лівою хитнувши під ліворверну рурку, гукнула несамовитим гласом:

— Ах!..

Парцюня опустив ліворвер, уже не ховаючи його в кишеню, і оскалився сміхом до Олени Антонівни:

— Заспокойтеся, мадамочка… Все було добре. А ви, — звернувся він до Бруса, — не думайте, що я повірив вашій байці. Бо там, де люди ховають гроші і в гривах коней, такі байки вигадують, щоб знищити стежки до скарбів, закопаних у землю. І повірте мені, ви розкажете щиро про те, що ви ховали. Дурних немає, дурні поженилися. Че–кі–сти!.. нехай він одягається. Він поїде з нами!..

І сам швидким кроком став у ногах Олени Антонівни, а обидва чекісти виступили із своїх місць. І один підійшов туди, де висіла одежа, а другий став поруч Бруса і взяв його під руку. І Брус вимовив:

— Оленко, до побачення!..

І голос його перервався гарячим клубком здавленого в грудях почуття. Його ж дружина, здавалося, не чула прощання. Вона, зведена на правий лікоть, переляканими очима, повними сліз, слідкувала за чекістами і за чоловіком, неначе за образами трагічних картин, а не як за живими людьми. Тільки тоді, коли один чекіст попереді, а другий позаді вивели арештованого з кімнати, вона упала головою знов на подушку, захлинаючися від тужу. Парцюня поклав свій ліворвер у кишеню і ніби підкреслюючи, що сльози у Совєцькім Союзі потрібні так само, як і шапки та брилі, які ніколи не заважають слухати начальницьких наказів, голосно зауважив:

— Громадяночко, коли другий раз до вас прийдуть чекісти вночі, то ви їх маєте право не пустити в кімнату, аж доки вони не покличуть двірника… Думаю, що ми ще зустрінемося… До побачення.

І вийшов у сінці. І коли зачиняв надвірні двері, то чув страшно самотній і невтишений туж залишеної жінки.

Розділ п'ятнадцятий

У Чеці

Бруса увели у найнижчий ярус Чеки і вели аж у протилежний бік до останніх дверей. Один чекіст ішов ззаді, а другий спереді і обидва з напоготовленими ліворверами. З правого боку біліла довжелезна стіна без жодної плямки і павутинки. А на її тлі вирізнялися двері проз двері. І всі вони були свіжопофарбовані червоним кольором, і всі були залізні і заперті на засуви і важкі колодки. Але лівий бік цього переходу, хоч так само мав білу довгу стіну, та не мав дверей, а замість їх були понамальовувані червоні плями такого самого розміру, як і двері на правім боці. І кожна така пляма якраз була супроти якихось дверей. А вся підлога була цементована з нахилом від дверей до плям під ліву стіну. І по підлозі із–під дверей ішли вижолобинки до лівої стіни і кончалися під намальованими плямами на стінах. Бо під ними якраз були цементового кольору чавунні лядки, що закривали собою діри у підлогу. А в стелі, між кождою плямою і дверми, світила електрична лампочка. Світло було разюче для ока і овіяне навколо себе легким червоним повітряним німбом, таким, які мають навколо голів святих.

І нарешті аж у протилежнім боці всі зупинилися перед такими самими дверима, які були попід правою стіною, але тут вижолобинки не було. І простояли, мабуть, хвилин з п'ять. Аж прийшли ще два чекісти і змінили перших. І вже заглухли кроки змінених у цій найнижчій частині Чеки, а вони все стояли. На дверях засув був не запертий, і його залізна петелька звисала далеко від скобля. Через те кожної хвилини здавалося, що хтось вийде із дверей. Таке враження дуже втомляло Бруса. І він переживав якесь повільне чамріння. Він був утомлений і знав, що таке його становище ще важче здавить, бо йому навмисне не дадуть відпочинку. І почав він дивитися собі під ноги, думаючи, що було б приємно сісти на цемент і так ждати.

Аж ось із середини гуркнуло, і відчинилися двері. І Бруса ввели у канцелярію, освітлену ранковим світлом, яке проходило сюди із двох маленьких вікон над самим рівнем землі. Посередині цієї кімнати стояв стіл, а коло стола сидів молодий жидок у чекістському однострою. Жидок звелів:

— Підійдіть сюди і тут станьте.

Брус підійшов. А жидок узяв із шухляди чисті бланки паперу і, подаючи Брусові, проказав:

— Візьміть. Це анкети, ви їх заповніть і підпишіть.

Брус глянув і взяв, і почав читати. А два чекісти, що його привели, стояли коло порога і пильнували за Брусовими рухами. У анкеті спочатку вимагалося ім'я, по батькові. Потім про контрреволюційну організацію, у якій читач мусив би бути до арешту, і нарешті вимагався підпис читача. Брус після прочитання не спішив підписувати і заповняти анкету. Він тримав її перед очима з таким виглядом, який мають дуже втомлені люди, що візьмуть щось робити і закам'яніють на тім бажанні, аж поки хтось не прочумає. І жидок відіграв роль прочумувача. Він нагадав:

— Будь ласка, підпишіть.

Брус поглянув на жидка і побачив, що він йому подає й ручку. Брус, напівнепритомний, і подякував так само напівнепритомно. І, поклавши анкету на столі перед собою, геть всю її перекреслив за два відрухи руки. А внизу підписав: "Грамотний", та й подав жидкові. А той, глянувши на анкету і на підписувача, з мить повагався і звелів:

— Всі речі, які маєш при собі, негайно виклади на стіл. А якщо ти підперезаний, то й поясок давай сюди разом з підтяжками від штанів.

Бруса кольнула зміна жидкової мови до його, але чого ж він мав ще сподіватися? І почав оглядати себе і випорожняти свої кишені. А коли після всього він заспокоєно затих, то жидок уже звернувся до чекіста:

— Чекіст, провірте арештованого.

І він обмацав кожний рубець у одежі, а потім, дійшовши шуканням у пальті аж до залізного гаплика та бабки коміра, поодривав їх і кинув на купу Брусових речей на столі. А жидок дав наказ:

— Ведіть його на третій поверх у сто першу кімнату.

Чекіст коло дверей гукнув:

— Арештований, кроком за мною!

Брус рушив, а за ним і той чекіст, що від пальта відривав гаплики. І знов проходили коридор, і знов минали червоні двері, червоні плями, вижолобинки, ляди і електричні лампочки з червонуватими німбами, похожими на ті, які малюють навколо голів святих. І тепер Брус відчував таке млоїння у всім єстві, яке він уже колись переживав, коли був запертий у хаті після того, як ударив сестру ножем у висок і ждав від батька кари. Тоді він був самотній, і тепер самота холодила душу. А тиша від канцелярії східцями через поверхи супроводила його самоту, неначе луна, ще тихша від його самоти. І скрізь було чисто, і пахло фарбою, і йому здавалося, що і вапном.

Коло сто першого номера їх випередив з паперами жидок. І під час проходу жидка всередину Брус помітив у кімнаті коло столу того самого чекіста, який уже цілився на його з ліворвера на вулиці Леонтовича. І образ Олени Антонівни потяг його душу на дно почувань. Він був не при собі.