Русалонька із 7-В плюс дуже морська історія - Сторінка 24

Але чому тоді Софійка боїться дихнути?

— Крила намети згорнули, мов зранений птах. Всіх нас чекає вже вісник розлуки літак...

Боженьку, як же!.. Душевно! Аж... аж слів нема!

Коли нарешті зважилась підвести на виконавця очі, переконалась у своїх передчуттях. Ледь примружений Андріїв погляд, звичайно ж, спрямований на неї, на Софію. Вона скоренько відвела свої блакитні, але знала, що його сірі від неї не відвернулись: вони просто впивались у неї, мандрували по ній тисячею метеликів, насолоджуючись її беззахисністю і сум’яттям.

Ясно: він співав для неї! З якого дива? Навіть її реакції на вчорашню квітку, яку Софійка таки заховала, він не знає, нащо він так?..

— Облиште розради слова, бо мені не до них: мені б відшукати струмок біля тої сосни!.. Може, там ще дотліває багаття одне, Може, десь там хтось чекає і досі мене?..

Ірка з Аською поковтали свої проколоті пірсингом язики і тільки витріщались по черзі то на Туза, то на Софію. Ві-ку-куся мовчала так красномовно, як може мовчати людина, що все розуміє. Зрештою, вона ж сиділа поруч і не могла не відчути, як мимо проходять, просто-таки пропікаючи довкілля, магнітні хвилі маршрутом Туз — Щербань...

Софійка ж тільки й тямила, що в неї потроху зсувається дах, хоч внутрішній голос (чи камінчик на шиї?) і підказував, що зсувається він не зовсім туди, куди треба. Здається, поки він остаточно не з’їхав, найрозумніше мерщій піти геть, тобто — в намет, у люлю, як мовить Вад. Тож тихесенько підвелася, змійкою прослизнула між слухачами, вповзла у намет і в спальник...

"Сплю на новому місці..." — присипляла себе, хоч серце гупало зовсім не сонно.

— Дівчинко моя, сонце над травою, де, в яких краях зустрінемось з тобою?.. — безцеремонно заважав дрімоті баритон.

— Повернешся додому — стрінетесь, — згадала фарбовану чорнявку. — І нема чого іншим баламутити мізки. Чого маєш удома сидіти? — з жалем проганяла якісь невиразні, хоч і рожеві, мрії-передчуття.

Андрій доспівав. Трохи повисіла тиша, потім озвалися хлопці: "Давай, Козирний, вали далі! Про короля! Ні, жени "Якось у Карпати я попав", — і пішли нові й старі пісні по другому й третьому колу.

Софійці ж усе бриніло "Дівчинко моя, сонце над травою", поки нарешті й вона не намастилась на окраєць, змішавшись із ло-мами, ло-мами-мами й тривожним утомленим сном.

44. РАФТИНГ! РАФТИНГ!

Наступного ранку привезли купу водно-туриського спорядження: якісь гостроносі човни, звані каяками, залізно-брезентові конструкції, звані байдарками, та надувні і наче подвійні човни-подушки, звані катамаранами. Усе табірне чоловіцтво зосередилась біля тих дивовиж і ладнало, складало, обговорювало й підганяло човни для емігейських порогів, або, як їх називали чомусь туристи, Червоних воріт.

Потім почалося священнодійство. Досвідчені водники стали надягати чудернацькі спідниці-фартухи (це щоб у човен не затікала вода), каякери ще й чіпляли собі на носи прищіпки (щоб вода і туди не забігла). Всі вони брали на плечі байди і каяки і йшли вже знайомою стежкою на місце старту. А чайники, себто

новачки й перелякані дівчата, сиділи на фініші, (якраз Ш там, де ще вчора дихала вогнем розгнівана ундина) і з білою задрістю зустрічали сміливців. Байдарочники дозволяли сідати комусь із найвідважніших чайників посередині байди, називаючи таких пасажирами. Найдосвіченіші каякери на глибині зумисно валились набік разом із каяком і, перекрутившись у воді (трюк називається ескімоска: ось де потрібні прищіпки!), випірнали нагору й підганяли човна до фінішу під оплески, свист і величальні крики.

Чи не найбільший захват у публіки викликало прибуття катамарана, який мав аж чотирьох веслярів, спритно маневрував між порогами і церемонно заходив на причал. На таке диво позбігались дивитися навіть місцеві. І серед малолітньої пацанви-босоти Софійка завважила й руду кучму підприємливого Коляна.

— Попливеш із нами?

Софійка не здразу второпала, що питання стосується її. Хоч сторонні уже встигли упасти в шок: Козирний Туз запрошує Русалку на катамаран!

Звісно, попливе!

— Тоді тримай! — Андрій урочисто вручив Софійці весло, а сам із хлопцями завантажив на плечі катамарана, й усі бадьоро покрокували до місця сплаву.

Потім Софію було вдягнено в рятувальний жилет, хоч вона й противилась, бо він страшенно спотворює фігуру, ніякої талії! Але Козирний і не думав її слухати, навіть особисто перевірив, чи міцно затягнуті кріплення. Потім їй, схожій на помаранчевого балончика, нап’яли на голівку — зачіска ж помнеться! — не менш бридкого шолома, і Андрій знов особисто перевірив міцність пряжок.

Коли ця екзекуція скінчилась, дівчинку нарешті було урочисто посаджено на місце "моряка" попереду, капітан — він же Туз — сів ззаду, видав короткий інструктаж, і вони відчалили.

Ой! Ой-ой-ой!.. Це вперше в житті вона отак пливе: споглядаючи краєвиди, яких не побачити з берега!

Спершу ішли просто й легко, але далі течія швидшає. Це значить, треба швидше гребти, і Софійка молотить веслом з усіх сил.

— Ліве табань! Праве табань! — командував Туз, і Софійка, забувши, що "табань" означає "гальмуй", налягала на весло ще дужче.

— Попереду бочка! — закричав капітан, і Софійка насилу згадала, що бочка — це такий собі вертикальний вир. — Проходим на швидкості!

Всі завеслували швидше, натомість Софійчине весло чомусь почало зашпортуватись, і вона проти власної волі стала табанити.

— Ніс провалюється в бочку! — тривожніше гукає Козирний. — Всі відхились корпусом назад! Гребемо вперед! Ніс завалює!

— Аа-а-а-ааааа! — репетував хтось (мабуть, Софійка), перекриваючи голос командира.

— От-так, от-так! Молодці, виходимо з бочки!

— Вийшли! Ур-р-а!

Софійка полегшено зітхнула й уже хотіла перепочити, як баритон посилав нові команди:

— Жандарм! Обходим Жандарма!

Вже чула на березі, що Жандрам — це камінь, який стримить із води серед порогу, але як його обходити уявляла не зовсім.

— Ліве, притабань! Праві гребуть! — лунало далі, і Софійка намагалася пригадати, ліва вона чи права.

— Розвертаємо, щоб вписатися в Інтеграл! — кричав уже зовсім щось несусвітне командир. У Софійки завжди було складно з математикою, хіба могла

здогадатись, що Інтеграл — це поворот, зигзаг, який утворює Буг саме в цьому унікальному місці?

— Усі швидко вперед! Уперед, уперед! Попасти в поворот не боком, а носом! Увага! Проходим поміж камінням! Усі табань!

Софійка геть збентежилась і заплуталась: табань чи швидко вперед?

— Софіє, суши весла! — і тут спрацював уважний командир.

— Га? — н дурнуватий профіль у жилеті-пончику й ідіотському шоломі виглядав зразком досконалості.

— Дивись і мовчи! Весло набік! Я сам все зроблю! Ах, набік то й набік — Софійка радо перестала бовтати веслом. Уже приготувалась дивитись і мовчати, як воно вислизнуло з рук і, підхоплене течією, попливло окремо від команди.

— Трима-а-а-ай! — заревів командир, намагаючись зачепити своїм веслом Софійчине, але воно, Софійчине, вже мандрувало власним фарватером.

— Курсуйте без мене! — Андрій зіскочив з катамарана і, вмудряючись підтримувати своє весло, поплив за Софійчиним. На щастя, течія пішла спокійніша, і йому вдалося.

Це вже був фініш (Вад сказав би повний фініш), юрба з берега свистіла й аплодувала, а Софійка була б не проти хоч не на довго провалитися трошки під землю. Але де провалитись: навіть пірнути під воду не здатна в цьому непотоплюваному жилеті!

Туз уже від берега перехоплював катамаран, спрямовуючи його до гавані.

— Давай руку, Русалко! Приїхали! — усміхався, мовби нічого не сталось.

Але її ноги, здається, вросли у катамаран, вона абсолютно не знала, як їх виплутати з-поміж металевих

прутів, щоб бомбочкою, чи як там воно зветься, не беркицьнутись об прибережні камені. Дар мови — ба, навіть кричання — вона, здається, також утратила. Тому навіть не писнула, коли Андрій, наче якусь річ, узяв її під пахву й урочисто, під ті ж таки аплодисменти і свист, виніс на берег. Ух, таке позорище і не снилось!

Ноги все ще не слухались, тепер вони тремтіли й ніяк не могли намацати землі (ого, ще й шльопанець пропав!), і Софійка там і сіла, де її поставив Туз. І поклав загубленого капця поруч.

Га? Вони чогось від неї хочуть? Ах, купа нових чайників бажають-благають покататись і чекають на її спорядження! Дерев’яні пальці гарячково узялись відщібати жилета-апельсина.

— Признатись, від русалки чекав більшої розторопності на воді, — насмішкувато заявив Андрій, стягуючи з неї шолома і, як завжди, пильно-примружено вдивляючись їй у вічі. — Але як для першого разу — годиться!

Атож, він Козирний Туз, а вона — тільки нещасна шістка, це доведеться визнати. Але гаразд, що дар її мови досі не повернувся, бо вона б... вона б... вона б не знати що сказала цьому самозакоханому індикові!

Також добре, що Софійкою віддразу заопікувалась Віта, бо інакше цей нарцис, мабуть, не спішив би її покидати, чого доброго, взявся б ще й утішати! А так пішов геть — і слава Богу!

Потроху відігрівалась, підсушувалась і заспокоювалась. Зрештою, як-не-як, але вона це зробила! А отже, все справді не так і погано!

45. світські левиці

Софійка, Леся і Віта ловили кайф. Надибали в течії виямку між каменями, таке собі природне джакузі, повлягались у воду і, мов світські левиці в телевізорі, брали спа-процедури. Навколо гриміли-вирували хвилі, мимо час від часу пропливали каяки чи катамарани, над водою стриміли скелі й шугали ластівки — а дівчата умиротворено це споглядали й ліниво пліткували.

— Гарно сидимо, дівчата! — Софійка пожовувала травинку, наче то була трубочка від коктейлю.

— Ой, не кажи, повний релакс! — Радзивілка пересунула вище на лоба свої звичайні окуляри, наче гламурні сонцезахисні.

— Стрази на них від Сваровські? — лінькувато вказала на окуляри Софійка.

— Від Андре Тана! — нібито знуджено підримала гру Леся. — Перефразовуючи Вадима Кулаківського, увалила за них цілих десять гривень!

— О, той щур і за десять гривень вдавитися готовий! — зітхнула Софійка.

— Круті ми однак! — Віку-ку-ся спіймала на воді якогось листочка й прилаштувала собі на носа, як це роблять модниці на пляжі.

— Справжні світські левиці! — погодились інтонацією панянок, котрих нічим не здивуєш.

А неподалік Олена Гаврилівна, спокушена успіхами інших і надихнута власними колишніми спортивними звитягами, готується сідати в байдарку.