Щедрий вечір (1966) - Сторінка 17

- Стельмах Михайло Панасович -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+


Обминувши хутiрець-однохатку, ми опинилися на скошених луках, де темнiли стiжки сiна. Тут уже на далеку пiсню перепела обiзвався деркач. Ось i наша сiножать; вона тулиться до рiчечки, за якою починаються луги сусiднього села, отого, що у вiйну було спалене вщент. За рiчечкою горить вогонь, бiля нього самотiє постать нiчлiжанина.

— Чуєш, як запахло кулешем? — каже тато, путаючи Обмiнну. — Ти, Михайлику, де хочеш спати: на возi чи пiд стiжком?

— Де скажете.

— Я ж тобi, як женцевi, даю вибiр.

— Краще кладiть на стiжок.

— Щоб звисока падати, а низько охати? Хто ж тодi завтра буде нам жито жати?

— Тодi кладiть пiд стiжок.

— Тобi сiна всмикати?

— Я сам.

— Хазяйська дитина, — пiдсмiюється тато, пiдходить до воза й обома руками пiдхоплює мене, вже напiвсонного. — У тебе й справдi ноги — мов деревляччя.

— Нiчого, так скорiше i танцюристом, i людиною станеш, — повторюю батьковi слова, а вiн притуляє мене до грудей, каже, що я став язиканем, i натрушує на мого чуба смiх. Батько смiється так само гарно, як i дiдусь, тiльки з його очей бризкають не сльози, а iскри, їх навiть у теменi видно.

Ми удвох насмикали сiна, розстелили його бiля стiжка, а тато покрив цю постiль киреєю, тiєю самою, в якiй мене, босого, носив до школи… Чому я тодi не вмiв шанувати цiєї одежини, як шаную тепер, коли на скронi випав вiчний снiг?..

— Лягай, сину, бо вже люди нiч розiбрали, — нам нiчого не залишиться.

I менi стає смiшно: уявляю собi, як люди по оберемку, наче сiно, розносять нiч по хатах.

— Лягайте i ви.

— Пiду до вогника: подивлюся, хто там душу грiє.

— I я з вами.

— Не виспишся, причепо.

— Я тiльки трошечки-трошечки побуду з вами.

— То ходiм, — тато пригорнув мене рукою, i ми пiшли на вогник, що так принадно, золотою квiткою, вихоплювався з петрiвчанської ночi. Над нами зумлили комарi, бiля нас спросоння коли-не-коли схлипувала рiчечка, а над усiм свiтом протiкала зоряна iмла. I так добре було в нiй iти до знадливого вогника, до чиєїсь загадки чи казки, до чийогось життя.

— Е, та це дiд Корнiй! — зрадiв тато, поки нiчлiжанин, почувши кроки, обернувся до нас. — Добрий вечiр, дiду Корнiю!

— Коли взяв з собою ложку, то, либонь, буде добрий.

— Я тiльки сина догадався взяти.

— Догадливий, що й казати. Ще б жiнку захопив. — У дiда Корнiя одразу смiються очi, брови, губи й довгi вуса, до яких пiдбирається вогонь. Ось чоловiк пiдводиться од багаття, скидає, вiтаючись, бриля, i ми бачимо на його головi сиву розкуйовджену зиму. А на руцi в старого болiсно дихають стягнутi на живу нитку шрами.

— Як вам, дiду, живеться?

— Часом з квасом, порою з водою. — Дiд Корнiй брилем приховує свою зиму й приязно дивиться на мене. — Вже маєш, Панасе, помiчника?

— Вважайте, дочекався женця.

— Он як?! — дивується дiд Корнiй, дивуються його темнi, вогнем накупанi очi. Вiн лагiдно торкається рукою мого плеча. — Невже ти, Пшеничне, вмiєш жати?

— Трохи вмiю, — нiяково вiдповiдаю старому, i страх як потерпаю за завтрашнiй день, i побоююся, щоб тато сьогоднi насмiшкуватим словом не зменшив мене. Але тато, пiдбадьорюючи, каже, що в нього син не ледащо, i за це я не знати як вдячний йому.

Дiд Корнiй похитав головою:

— Ось так i проходить наш вiк: однi вчаться жати, а другi розучуються.

— Хто ж це, дiду, ниньки розучується жати?

— Та хоча б i я, — зажурився старий, i зажурилося невлежане золото в його очах. — Уже серп став менi заважким, випадає з руки, — i подивився на свої шрами, що були стягнутi на живу нитку.

— А що лiкарi кажуть?

— Дурне кажуть. Змовились собi й вчепилися у дiдову старiсть. Їм би хотiлось на пiч упакувати мої лiта. А яка ж то старiсть, коли маю лише сiмдесят п’ять рокiв? Моя мати до дев’яноста чотирьох жала. Щось дрiбнiшає тепер i наш вiк, i здоров’я. Всi дуже нервеними стають, та все життя чийогось не цiнують, та все бомбами замахуються на нього. А бомба чоловiка кращим не зробить.

— I ви ж, дiду, бомби возили, — щось згадавши, засмiявся тато.

— Так ото ж i видихаю цi бомби тепер, — уже й серп випадає з руки.

— Діду, ви насправдi були на вiйнi? — зрадiв я i вуха розвiсив, сподiваючись почути щось цiкаве.

— Та нi, то мене впхнули у вiйну, — неохоче вiдповiв старий i почав ложкою мiшати кулiш. — Пшоно вже розiмлiло.

— Дiду, розкажiть, як вас упхнули у вiйну, — зжалiснiв мiй голос.

— Нема там чого розказувати, нема чого й слухати, — насупив, накошлатив отi брови, яких би вистачило на двох дiдiв. — Он краще бiжи до воза, найди вагани й ложки в пiлочцi, та й подумаємо, що робити з кулешем.

— Ми вже вечеряли, дiду.

— Бiжи, бiжи. Мiй кулiш сам Котовський так їв, що аж за вухами лящало, ще й пiдхвалював.

— Ой! Справдi сам Котовський їв? — завмираю, мов заворожений. — То ви його бачили?

— Навiть фотографiю з нас обох робили.

— Розкажiть, дiду!

— А що тобi дiд сказав? Бачу, i ти непослухом вдався. Я одразу ж побiг до воза, бiля якого спокiйно ремигали круторогi воли, знайшов вагани, ложки, а в очах менi все стояло, як дiд i кулiш їв, i фотографувався аж з самим Котовським. Чим же так прославився дiдусь? Видать, недарма в нього порубцьована рука.