Щедрий вечір (1966) - Сторінка 29

I Юхрим таки вгадав: не один раз у недобрi четверги крутився бiля мого слова той смалений вовк, який одне око засклив вульгарним соцiологiзмом, а друге гнiтючо-сiрою пiдозрою…

Та це було потiм… А зараз я маю неждану допомогу. До Юхрима пiдходить отой дядько Шевко, що вилiтає з усiх служб, i презирливо питає:

— Ти чого, огиднику, причепився до дитини? Ще рано з неї податки тягнути — дай пiдрости.

— Та хiба я за податком? — розгубився Юхрим.

— А що ти iнше вмiєш? Ти вже й на рiдну матiр, i на стеблину, i на зернину дивишся очима збiрщика. Нападлючив у селi, нападлючиш i в мiстi.

— А ви не збирали в селi подать iз городiв? — ошкiрився Бабенко.

— Так то ж була весела подать. У тебе на таку нiколи не вистачить кебети, — неждана добрячо-хитра посмiшка починає решетувати на обличчi дядька Шевка усi його веснянки: чоловiк, певне, згадує свою останню посаду, прицмокує устами й нiчутiнку не журиться.

Минулого року його таки призначили уповноваженим по розподiлу садибних дiлянок. Дядько Шевко охоче взявся за цю роботу i встановив собi за надiл садиби незаконну оплату: двi пляшки самогону, десять яєць i кусень сала. Правда, увечерi вiн свiй прибуток чесно пропивав iз людьми, — нiчого не приносив додому. I все б у нього було гаразд, якби одна тiточка, в якої не було шматка сала, не поскаржилась на нього дядьку Себастiяну.

За Шевка взявся громадський суд. Судили його в школi, згадували провини в минулому i дивувались, як вiн знову пролiз на посаду. Нарештi хтось запитав Шевка:

— I ти, дрiбносовiсний, не мiг нарiзати бiднiй жiнцi город без сала?

— А на чому б я тодi яєчню пряжив? — обурено вiдповiв Шевко. I це наївне оправдування привернуло всiх до бiдного дядька Шевка. Школа затряслась од смiху: реготали i слухачi, i суддi, i позовниця. Вона першою сказала:

— Вiдпустiть його додому пряжити яєчню.

Шевко заклiпав повiками i зворушено заговорив до позовницi:

— Спасибi, серце, i ходiм до мене на вечерю. Я, чуєш, як добре попоїм, то моя душа тодi наче на подушцi лежить…

А от на мене вiтром налiтає чорнобородий журавлистий мельник Iван, який живе за рiчкою i має дуже гарну жiнку. Вiн теж, як бiльшiсть дорослих, має звичку прикидатися, не впiзнавати тебе I так говорити з меншими, нiби вони тiльки сьогоднi побачили свiт. Але хiба нам звикати до цього?

— Ти що, приїхав сюди зуби продавати? — гримає дядько Iван i одразу робить три справи: грiзно витрiщує очi, трясе бородою i витрушує з неї муку.

— Нащо менi ця кумедiя? — споважнiвши, вiдповiдаю на запитання запитанням i, статечно торкнувшись рукою шапки, вклоняюсь мельниковi.

— А чого ж ти щоки, як на вiтер, надимаєш?

— Щоб краще вiтряк молов.

I це дуже подобається мельниковi. Тепер уже вiн сам починає смiятися:

— То ти, видать, хазяйська дитина. Чи не пристанеш до нас у прийми?

Тут уже я не знаю, що вiдповiсти, тiльки мовчки дивуюсь: чого це всi дорослi так люблять говорити дiтям про сватання, одруження i прийми? Деякi родичi пiдбирали менi молоду ще тодi, коли я й до школи не ходив. Напевне, думають: нам оте в головi, що i їм? Дядько Iван, очевидно, догадався, що передав кутi меду, i вже пiдходить з iншого боку:

— Ну, а ти часом не циганське або волоське дитя?

— Та нi, я бiленький. А от ваша Люда чорнява, — може, вона волошка?

— То ти навiть мою Люду знаєш? Чий же ти будеш? Ой дядьку, дядьку, добре ви знаєте, чий я, i краще б не питали цього. Менi одразу стає незатишно на серцi, бо згадую одну з своїх найбiльш нецiкавих пригод.

Вiтряки завжди вабили нас, малечу, i своєю красою, i якоюсь таємничiстю, i розмовою з самим небом, i особливо крилами, до яких, коли вони поволi рухались, можна було причепитись, на дурничку покружляти, завмираючи, побачити невидимi з землi села, ще й показати пастушкам свою одчайдушнiсть. Робили це хлопчаки, робив i я. I от одного разу, коли, затаївши подих, я розкошував на крилi, хтось неждано зв’язав мене руками, вiддер од крила, а далi влiпив кiлька ляпасiв по тому мiсцi, яке найбiльше провинилося перед людьми. I тiльки пiсля такої операцiї я побачив не так сердитого, як наляканого дядька Iвана. Раптом вiн пригорнув мене до себе, i в його очах я побачив велику тугу.

— Що ти робиш, дитино? — аж застогнав мельник. — Зiрвешся з крила — батька-матiр осиротиш або на безвiк залишишся калiкою. Жаль буде життя, та нiчого не зробиш… Не гнiвайся на мене — бив тебе не я, а моя печаль.

Отi слова i туга в очах одразу розтопили бiль i образу.

— Не будеш бiльше так робити? — провiв дядько рукою по очах.

— Нi.

— Побожись. Я побожився.

— От i маю собi хрещеника, — посмiхнувся мельник i попрощався зi мною, як з дорослим…

Напевне, й дядько Iван згадав оте давне, але заговорив про iнше:

— В тебе яка гречка?

— Яка ж вона може бути?

— Золота чи проста?

— Мiшана: трохи золота, а трохи проста.

— Значить, на багатство йдеться, — жартуючи, дядько Iван засипає в кiвш моє зерно, а мене ставить до мучника.