Серце - Сторінка 2

- Косинка Григорій Михайлович -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+


— Дивіться, пани ласкаві, дивіться… Більшовицький стовп.

— Кордон, панно…

Елегантні панни й пані, зачаровані краєвидом, мовчки дивитимуться на золоті подільські пшениці, мрійно зводитимуть очі на білий Хотин, затканий зеленими берегами, і, невідомо з чого саме незадоволені, вони підійдуть аж до берега Збруч-річки, щоб востаннє —на прощання —кинути якийсь проклін дикій, варварській країні —сусідці.

Трохименко опустив бінокля. Не видно тобі й поганенького гарцежа, ніде й нікого.. Хвилястий степ, сонце.

Вартовий жовнір видивлявся н люстерко; з нудьги, видно, спробував видавити на носі утра, але й він несподівано заховав люстерко до кишені й солодко, примружуючи по-котячому очі, позіхнув.

На степу, вимахуючи розгонисто косою, ручка за ручкою, косив вуйко, схожий здалеку на лелеку.

— Шарх, шарх… — долітали іноді дзвінкі звуки коси.

— Ет, чорт з ними: приїдуть—добре, не приїдуть—ще краще… — міркує Трохименко, згадавши гарцежів з панянками.

Гарцежи польські, як говорив йому начальник застави, досвідчені і добре вправні шпигуни… Так, треба мати метке око, гав ловити тут не доводиться, бо це люди такі, що самого бога взують і роззують: солідні люди, хоч і молоді! А спеціалізуються, мовляв, гарцежи над Збручем… Отже, вартуй пильніше!

Начальник застави — низенький, чорноокий Калінкін — запевняв Трохименка, що гарцежи повинні бути сьогодні обов’язково — такі є точні інформації…

І — маєш: сонце давно вже звернуло з обід; Трохименкові надокучило раз у раз, коли з’явиться на обрії якась точка, детально обсервувати її в бінокля, гарцежів — згорять вони —— нема та й нема!

Вуйко встиг давно вже пообідати свій немудрий обід, відпочив трохи й косу підклепав… Він уже знову кладе покоси ручка за ручкою.

— Виходить, помилився товариш Катінкін, — вирішує остаточно Трохименко.

Він бере до рук рурку телефону—подзвонити й запитати Калінкіна: чи приїдуть сьогодні гарцежи, чи ні?..

«Ще на догану наскочу, — сам собі розраював, — на чорта вони мені здалися? Та й запитувати телефоном незручно, хіба це така надзвичайна подія?..»

У вуха червоноармійцеві голосною луною врізається дзвінкий дитячий голос:

— Ачу! Коли ти сі вгамуєш? Де ото ти вирядилася, моя пані ласкава? Чого тобі там треба?..

Зацікавлений, Трохименко сторожко повертає голову назад, на дитячий голос.

Перед очима йому —праворуч —стіною стоять пшениці, а ліворуч, недалеко села, стайками і журавлиними ключами — копи…

Возовиці ще немає, отож копи стоять з гордо піднесеними шапками —пишні, як ті шишки на весіллі; над ними тремтять незримі золоті струни — дзвенить ланом тонка мелодія, а копи, ніби зачаровані з музики степової, то хмарніють, то міняться на сонці щирим золотом.

І тільки край дороги, на стародавньому козацькому окопі, хтось порушив уже спокій і гармонію кіп: там вивершували важкими снопами першого воза.

А зовсім близько Трохименка, за гони якісь, майорить під копами у червоній косинці гілка, тонка, мов те стебло, дівчинка. Вона завертає від кіп свині…

— Минка, — вирішує червоноармієць, хто ж інший насмілиться пасти так близько кордону? Тільки Минка! О, це смілива дівчина?

Трохименко добре знає Минку: вона день у день підходить попаски із своїми аж до берега річки, нікого не боїться!

Йому навіть приємно за Минку, що вона така смілива дівчина.

Кордон? Не розуміє цього слова Минка. По той бік Збруча, знає вона, живе її тітка, материна сестра ріпна; живуть ті ж самі люди, що й по цей бік, — а хтось вигадав кордон над Збручем!..

Смішно, пастухи — по обидва боки річки — бояться підходити близько берега, але вона — Минка—ніколи!

Ніхто, мабуть, не був з пастухів там, де вже лежать червоноармійці… Вони кумедно так зодягнені —плямисті якісь штани, сиві, кольору неспілого жита, сорочки, годі й помітити їх під ногами!.. Дивишся—ворушиться камінь, горбиться, а ближче —на тебе чатують з трави суворі або ласкаві очі…

Минці, бували такі дні, щастило й купатися в Збручі, — а хто ж інший насмілювався?..

Проте найбільшого клопоту завдає Минці ота велика, покарбована чорними латками свиня. Яка вона неслухняна, — сказати не можна!

От і зараз, не встигла ще Минка й присісти на межі, а свиня — рох-рох-рох — рушила вже під стайку кіп.

— Ачу, дурна, назад, — вдруге чує Трохименко Минчин голос. — Де ото вирядилася мені, га? Де, я питаю?..

Минка суворо, як то роблять дорослі, умовляє свиню повернутися назад, а коли бачить, що свиня все-таки підкрадається під копи, тоді дівчина зривається з місця і, метко розмахуючи ціпком у руці, грудкою котиться під копи, щоб завернути неслухняну пані свиню, як її величає Минка.

Вона ще довго потім буде страмити й картати перед поросятами матір їхню, покарбовану чорними латками. Ади, дивіться, яка вона лиха в Минки, що то вона витворяє, якого клопоту завдає дівчині?..

«Хороше, розумне дівча, — настирливо вривається Трохименкові думка. — Диви, пасе ті поросята, як мати діти…»