Шабашники (2012) - Сторінка 3

- Авраменко Сергій Володимирович -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+


— А де я отримаю свої гроші? — дисонансом прозвучав голос Адама в загальному хорі "одобрянсу".

Смішок хвилею пройшов по скупченню укладачів буту і стих у лісі, понад яким зміїлася нова дорога.

— Правильне запитання, — несподівано підтримав Адама бригадир. — Отримаєш гроші у мене, як і всі, хто залишиться. Зрозумів, малий?

— Так, — відповів той за обтяжливу хвилину мовчання.

— От і ляля… І ще одне. За нашою традицією у день отримання заслуженої винагороди ми збираємось для виконання нашої останньої роботи — це як ритуал. Ми запросимо тебе Адаме, будь певен. Ще є питання?

— Ні — і — і!.. Досить дурні, — загула бригада й посунула до магазину. Цього вечора гуляли усі допізна…

* * *

Кінчався другий день відпочинку. Попоравшись по господарству, Адам все ж таки вирішив під вечір завітати до хати, яку орендувала бригада — може гроші віддадуть… Поголився, помився, одягнув ще звечора випрану сорочку, причесав завжди непокірну, як і він сам, чуприну й почалапав до своїх доброзичливців.

Коли прочинив скрипучі двері, почув богатирський храп бригадира. За столом одиноко сидів за пляшкою його побратим по укладці буту — знавець всілякої техніки й геодезії, без якого дороги, мабуть, і не було б. Побачивши Адама, він приклав палець до губ, мовляв: тихо!.. Не розбуди. Й поманив хлопця пальцем до себе.

— Я знав, що ти прийдеш, — прошепотів хриплим голосом. — Якби не прийшов, я сам прийшов би за тобою. Ти пам’ятаєш ту мітку, яку ми залишили на повороті біля самого лісу? Така велика жердина стоїть. Там ще машина купу щебеню насипала. Пісок є, цемент у лісі приховано. Бочка з водою поряд. Ти її, мабуть, бачив. Усе приготовлено.

— Так, пам’ятаю, — байдуже мовив Адам.

— От і добре. Завтра бригадиру видадуть гроші і ми в чотирьох, разом з тобою, закладемо пам’ятний знак на честь нашої дороги. Спочатку буде обід із шашличком, потім робота і фін — н — нал!.. Гуляння до ночі. Ось тільки нікому про це не кажи, щоб не привертати зайвої уваги непотрібних нам людей. Завидників у нас вистачає.

— Я ж не п’ю.

— То й не треба — нам більше буде. Але від шашличків і від ста грамів до них — за дорогу, щоб міцною була, ти не можеш відмовитися. Адже такої зарплатні ти ще ніколи не отримував. І це завдячуючи нам. Тож надіюсь на тебе. Впевнений, традицій наших ти не поламаєш, не відмовишся від компанії і ще трошки попрацюєш.

— Дякую за довіру. А що треба робити?

— Під постамент ти маєш викопати яму півтора на метр. І такої ж глибини — не менше метра. Біля самої купи щебеню — в притул.

— Для чого таку велику?

— Дурень. Це ж на віки робиться. Щоб ніхто не міг наш знак розколупати. Як самий молодий і проворний, ти викопаєш яму до нашого приходу. Десь по обіді, скажімо так, о третій годині яма має бути готова, а в цей час ми будемо уже з тобою. Обідаємо, сто грам, пара шашличків і до роботи. Далі вже за бажанням — отримуємо платню і хто куди хоче. Не підведеш?

— Ні, буду.

— Бути мало, до третьої години дня треба яму викопати. Тільки не забудь прихопити для себе і для нас ще по лопаті. Всього має бути чотири.

— Добре, не забуду, — запевнив Адам, думаючи про те, скільки ж йому заплатять і як використати зароблені кошти.

Попрощався і, дякуючи долі, яка послала йому гарний заробіток, поспішив додому.

* * *

Наступного дня, упоравшись з домашніми справами і прихопивши із собою лопати, вже після першої години дня він був на визначеному місці. Обкопав необхідний периметр для ями, перепочив хвилинку і, поплювавши в долоні, аби міцніше тримати своє знаряддя праці, з усієї сили увігнав його в землю.

Працював, не покладаючи рук. Хвилин з п’ять перепочивав і знову брався до справи — зробити її вчасно вважав за честь.

За чверть три години дня до купи свіжонасипаної землі під’їхала іномарка. З неї вийшов бригадир у супроводі своїх найближчих помічників, серед яких чільне місце займав геодезист. Вони йшли попереду. За ними тьопав третій, найбільш невиразний, тихий чоловік. Він більше мовчав аніж говорив, і лише в упор зирив холодними, немигаючими очима на свого опонента так, що той радий був би погодитися з ним навіть у тому випадку, якби мовчун стверджував що Земля має форму тарілки, і поспішив би відійти від цього дивного й суворого чоловіка за спини інших.

Вони підійшли й не побачивши Адама ні біля ями, ані в ямі, розгублено роззирнулися. Геодезист хотів було покликати хлопця, подумавши, що той збирає в лісі ягоди, та бригадир попереджаюче приклав палець до губ і насторожився. Потім по-лисячому витяг шию і, прислухаючись, покрутив головою. Опісля сторожко, намагаючись не ступати на сухі гілки, пішов праворуч, у кущі. А побачивши на сонячній галявині Адама, що зморено спав в різнотрав’ї, подав сигнал мовчуну, показавши на лопати, що були біля хлопця й ребром долоні зробив помах у напрямку сплячого.

Сторожко ступаючи, мовчун тихо підійшов, підняв лопату і щосили рубонув нею хлопця по голові — раз, вдруге, втретє…

Тіло нещасного якось дивно тріпнулося, засмикалося і після чергового удару лопати стихло.

— Усе! Ось тепер закінчили роботу, — сказав мовчун і відкинув лопату.

— Ти свою — так. А тепер допоможи нам. Цього Адама поки що в кущі, щоб ніхто випадково не побачив.

Вони удвох із бригадиром перетягли тіло хлопця й прикидали гіллям, а геодезист зібрав лопати й доніс їх до ями. Потім вони усі разом приступили до останньої роботи на землях цього колгоспу: принесли крадений цемент із лісу, накидали в яму щебеню, зробили розчин з цементу і піску в металевій ємкості, що стояла в кущах, і залили основу "постаменту". На цю основу скинули тіло хлопця, накрили його щебенем і знову залили цементним розчином. Так повторювалося декілька разів, аж доки бетонний "постамент" з тілом Адама не зрівнявся із землею.

Про всяк випадок вони згребли залишок щебеню на "постамент", перемішали весь цемент з піском, щедро поливаючи бетонним розчином. Опісля помили лопати й поклали в машину — згодяться.

Машина розвернулася довкола "постамента", виїхала на мощену дорогу й направилася в бік одеської траси.