Сивий вітер - Сторінка 5

Так свідчать тогочасні документи й від них нікуди не втечеш.

Але якщо "зона санітарна", то це означає, що вона повинна бути стерильною — з погляду Лаврентія Павловича Берії. Через кордон на Збручі (він, до речі, продовжував існувати) у Галичину й на Волинь їхали і їхали війська НКВС. У кожному районі, містечку купами осідали енкаведисти. Скрізь появилися "чорні ворони" — таємничі й страшні автомашини, про які галичани і волиняни дотепер вичитували із "брехливих буржуазних газет". У глибокій таємниці складалися довжелезні списки людей, яких планували ізолювати з тим, щоб вони не ферментували незадоволення діями нових властей, щоб нікому не спадало на гадку, начебто справді існує якась українська держава і що треба підтримувати все українське. Сталін і його оточення відразу після 17 вересня 1939 року почали виплітати змову супроти возз'єднаної Західної України. Сьогодні знаємо, що Берія планував депортувати з наших країв до Сибіру добру чверть населення. Я переконаний, що рано чи пізно в архівах будуть знайдені детальні плани "деукраїні-зації" України, у тому числі її західних областей. Навіть те, що вже тепер нам відоме, свідчить, що Сталін крок за кроком знищував на Україні Україну — селян, інтелігенцію, свідоме робітництво, духовенство. І почалося це ще у вісімнадцятому році, коли Йосиф Віссаріонович хижо посміхався у вуса з ідеї української (навіть радянської) державності. Мовляв, досить вам, хохли, бавитися у державу. "Батько народів" і "сизокрилий орел", певна річ, не міг не знати, що на землях возз'єднаної Західної України в роки польського окупаційного режиму до вересня 1939 року існувало більше десяти політичних партій (КПЗУ разом із ПКП були розпущені ще в 1938 році за рішенням Комінтерну) — і то% партії досить впливові. Українці також гуртувалися у промислово-торгові кооперативи і союзи, жіночі, студентські, спортивні та професійні організації. Велике значення у духовному житті галицького суспільства мала Греко-Католицька Церква на чолі з митрополитом Андрієм Шептицьким, яка стала надійним щитом проти полонізації та латинізації. Широко була розгалужена система приватного українського шкільництва — гімназій і початкових шкіл "Рідної школи". Хоч урядова цензура не дрімала, а проте у Львові у тридцятих роках виходило понад 80 різноманітних українських видань — наукові, студентські, жіночі, літературні, дитячі, не кажучи про численні політичні та професійні видання, у тому числі видання з питань фотографії, образотворчого мистецтва. У Львові функціонувала своєрідна Академія наук — Наукове товариство імені Т. Шевченка, яке мало всесвітній науковий авторитет...

Партії, Преса, література, церква працювали на національну свідомість.

Тому "батько народів" стривожився можливим впливом возз'єднаної Галичини на Радянську Україну. Його злякав український дух, який ще не причах під Карпатами.

І поки наші інтелігенти, робітники, селяни зблизька придивлялися до нововведень Радянської влади, поки вони, як діти, втішалися закликами і твердженням лозунгів і транспарантів, поки в селах бубністи майже щодня скликали людей на мітинг, й селяни, вдихаючи запах вільної землі, в яку встигли кинути святе зерно, дружно і щиро кричали промовцям "Гур-р-ра!" і "Слава!", поки у Львові радянські письменники Петро Панч, Олекса Десняк, Олександр Корнійчук та інші обнімалися і браталися з галичанами, витираючи щиру сльозу, Йосиф Сталін уже наказав завести мотори "чорних воронів" і вилаштовувати в загони тисячі могильщиків.

їм, могильщикам, належало визначити профіль, глибину й довжину нової могили, в яку зійшли б усі ці партії (і комуністична також), редакції, академії, братства, церкви і люди — освічені й прості, які пам'ятали, що вони українці. Знищивши, обернувши в пустелю Східну Україну, Сталін і його кліка заходжувалися витоптувати український ;гух у Галичині й на Волині.

Першими зазнали репресій "куркулі" — селяни, які хоч і не мали великої кількості грунтів, але були національно свідомими: були членами кооператив, товариств "Сільський господар", "Рідна школа", "Просвіта" і "Відродження". їх пакували в товарняки по 100—120 осіб й везли туди, де "Макар телят пасе". Радянський історик Рой Мед-ведєв підрахував, що із Західної України та Західної Білорусії за 18 місяців "визволення" було депортовано понад 1 мільйон двісті тисяч осіб. Піхто, щоправда, не підрахував, яка кількість депортованих вижила: бо одні задихнулися у вагонах, інші позамерзали на "місці поселення", ще третіх, як розповідає у своєму листі Дарина Василівна Михайлик зі Львова, "воші з'їли", тобто померли від хвороб, знущань і голоду.

Це були перші жертви.

За ними пішли арешти місцевих комуністів — членів КПЗУ. Найбільше їх арештовано у Львові, Станіславі й Дрогобичі. Але не минали й сіл. Селянський поет Дмитро Осічний із с. Кобак Косівського району на Івано-Франківщині, який разом з Іваном Михайлюком із с. Тростян-ця поблизу Заболотова видавали у 30-х роках журнали прорадян-ського напрямку "Плуг" і "Зеркало", змушений був переховуватися від влади, за яку, власне, вони боролися. Треба тільки уявити собі трагедію, духовне роздоріжжя цих справді відданих народу селян-інтелі-гентів. І таких були сотні й тисячі.

Відомий у моєму селі Братківці, що на Івано-Франківщині, комуніст, член партії ще з двадцятих років Василь Гайда, який заохочував мене, малого, до читання історичних романів, перед смертю, бувало, вечорами, сидячи в курені над річкою Унявою, де він стеріг колгоспну городню "бригаду", оповідав мені, що в сороковому й особливо влітку сорок першого року його та багатьох інших тодішніх радянських активістів Лисецьке "енкаведе" примушувало писати "характеристики" на своїх сусідів, знайомих, товаришів по партії, шанованих у селі людей, на вчителів, священика.

— Це була брудна й підступна робота, але вір — ні я, ні ніхто інший з активістів не робив наклепів на своїх односельчан. Ти, прецінь, шаєш, що з нашого села арештовано лише невелику групу юнаків і молодих газдів. Поговорювали, що то була "робота" старого, ще польського "конфідента",— (і він назвав прізвище людини, уже покійної).— А могло бути арештованих десятки і сотні,— згадував Василь Гайда.

Хотілося б, звичайно, сьогодні уявити той довжелезний список, складений у кожному селі, містечку, в районі й області — ціла Західна Україна була внесена в тюремний реєстр, в якому нараховувалося сотні тисяч осіб. Начальник Управління КДБ по Львівській області С. І. Малик у своєму інтерв'ю львівській обласній газеті "Вільна Україна" (22.ІХ.1989 р.) розповів, що в червні 1941 року у львівських, наприклад, тюрмах утримувалося 1800 осіб. "Переважна більшість із них була арештована за участь в антирадянських організаціях, контрреволюційну діяльність". Очевидно, в його твердженні нема неправди. Таку ж приблизно цифру розстріляних у трьох львівських тюрмах — на "Лонського", в "Бригідках" і в Замарстинові називають люди, які влітку 1941 року брали участь у похоронах сталінських жертв. Очевидно, також нема потреби сумніватися, що всіх арештованих можна було на той час зарахувати до "класових ворогів", адже були членами різних українських патріотичних організацій. Зрештою, що говорити про якихось столярів, студентів, гуцулів у постолах, сільських учителів, коли у тридцятих роках на показних судах найвищі керівники партії і держави називали себе "винними у шкідництві", "винними в організації повалення Радянської влади". Беріївці навіть з білого ангела вміли зробити чорта і навпаки: адже вони самі себе вважали ангелами-хранителями найдемократичнішої у світі конституції і взагалі глашатаями щасливого майбутнього. Хіба не вони написали на воротях соловецького табору-каторги лозунг "Залізною рукою заженемо людство до щастя"?

Очевидно, начальники управлінь КДБ в усіх західних областях нашої республіки, дбаючи, як це тепер стало нормою, щоб гласність і правдивість, теж можуть назвати, що в тюрмах їхніх обласних центрів напередодні війни теж утримувалося по 2—3 тисячі в'язнів. Але треба мати на увазі, що 1940—41 роках тюрми були майже в кожному місті й містечку. Хто тепер порахує жертви, що згинули в їхніх пекельних жерлах? За даними львівського "Меморіалу" в самбірській тюрмі нараховувалося понад 5 тисяч в'язнів, у золочівському замку-тюрмі близько 700 осіб, у луцькій тюрмі — понад 2 тисячі. В Бориславі загинуло понад 70 в'язнів, у Комарному — 23. І так скрізь...

Величезний, на сотні, мабуть, тисяч імен, список ми, очевидно, не знайдемо в ніяких архівах і ніяка висока реабілітаційна комісія не скаже про всіх закатованих добре поминальне слово; кожний район, кожен оперуповноважений, кожен "чорний ворон" мали свої плани виконання: з осені 1940 року арешти почалися повальні. Арештованим відразу штампували і вироки. В кишенях одягу, що вцілів у розкопаних могилах під Івано-Франківськом, знайдені копії, строки покарання. Кому давали десять років, кому більше, а насправді усіх їх прирекли на смерть.

Безмежне море приречених на смерть, зібраних з усіх кутків Галичини, Карпат і Волині, ставши на енкаведистський конвеєр, поволі рушили до ями: контури цієї ями величезні; ніхто не зміг би виміряти її глибини. Здавалося: ціла земля, що народжувала, годувала й ростила своїх дітей, обернулася у суцільну могилу. І це далеко не образний, сказати б, вислів. На музейному стенді в Музеї зброї у Львові, де функціонувала виставка, влаштована регіональним "Меморіалом", мене вразило лаконічне повідомлення: після відходу радянських військ улітку 1941 року під Чортковом на Тернопільщині знайдена могила жертв сталінізму, яка займала площу майже гектар. 800 трупів пересипано сіллю і землею, більшість із них розпізнати вже не було змоги — тлінь своє зробила, лише двоє були впізнані: Пігун Володимир і молода дівчина Надя Юрчинська — її труп був без вух, без носа, садисти відрізали груди...

Пишу ці рядки, і мене проймає жах не тільки від неймовірної кількості жертв, що їх залишили за собою сталінські опричники; мене проймає жах ще й від того, що загалом вони, опричники, були ж такі самі начебто люди, як і ми. Звідки цей дикий садизм, сатанинська ненависть до людини? Складається враження, що кадри катів спеціально селекціонували у відповідних школах, дресирували, як псів, навчали їх найновіших методів катування.