Славні побратими - Сторінка 5

- Кащенко Адріан Феофанович -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+


Аж ось застукотiв хтось у дверi. Прiся метнулася туди i радiсно привiтала Нечая.

Для дорогого гостя у молодицi знайшовся той добрий, давнiй мед, що вона так пильно переховувала од польських жовнiрiв, i, посадовивши свого бажаного до столу, вона почала його частувати.

Славний козак та молода вдова довго розмовляли любо та весело, згадуючи свої молодi лiта; далi ж Прiся засмутилася i, схилившись до козака, спитала:

— Чому не взяв мене за себе, як дiвчиною була, та помандрував до Сiчi? Чи я ж тебе не любила? Чи, може, тобi не люба була?

— Чи для мене ж, горличко моя сизокрила, шлюб? — одповiв козак. — Чи для мене ж тепла хата та м’яке лiжко? Не такий я собi вдався: гостра шабля — то моя вiрна дружина; темний байрак — то моя хата; зелена травиця — то моя постеля! Невже лiпше було б, коли б я з тобою одружився та й покинув тебе? Отже, й тепер не можу одружитися з тобою, хоч ти менi й до сподоби, — бо в нас тiльки що починається вiйна з ляхами i буде вiйна затяжна й затята!..

Прiся заплакала, а козак почав її голубити та розважати… i розважав, аж поки вона знову не глянула на нього весело:

— Ну, — сказала Прiся крiзь сльози, — хоч не судилося менi бути за тобою, а проте, кохатиму тебе довiку…

Аж три днi гостював Нечай у Прiсi. Дарма Богун двiчi приходив умовляти його, щоб рушати далi, — не схотiв Нечай: «Менi, — каже, — тут любо, — чого я пiду з цiєї привiтної хати». Тiльки на четвертий день вiн схаменувся, — убрався як годилося, узброївся i виїхав до козакiв на своєму вороному конi.

Полуян та Морозенко зустрiли Нечая непривiтно. Вони, як i Нечай, були запорожцi, а запорожцям заборонено було знатися з жiноцтвом.

— Чи не забув ти, козаче, — звернувся до Данила суворий Полуян, — про те, що на Сiчi роблять тим, хто стрибає у гречку?

— Добре пам’ятаю! — весело одповiв Нечай. — Киями б’ють на смерть — от що! Бийте й ви мене, панове товариство, коли така воля!

— А що ж ти думаєш? — обiзвався Морозенко, закручуючи свої довгi чорнi вуси. — Думаєш, що як ти Нечай, так задля тебе ми будемо запорозькi звичаї ламати? Нi, голубе, те дарма! Так одчухраємо киями, що бiльше вже й трави не топтатимеш!

Почувши, що гомонять запорожцi, селяне й мiщане з Красного заступили Нечая й загомонiли разом:

— Не дамо бити Нечая! Вiн наш земляк й наш оборонець! Немає од нас йому догани за те, що погуляв з удовою, — вони ще змалку любилися!

Пiсля того Морозенко й Полуян розсердилися i, пiдмовивши кiлькох товаришiв, поїхали на пiвдень збирати собi окремий загiн повстанцiв, а побратими Нечай та Богун, вийшовши разом з Красного, теж скоро розлучилися: Богун пiшов пiднiмати повстання аж понад Днiстром, а Нечай пiшов понад Бугом.

III

Два місяцi пiсля того Нечай та Богун нарiзно билися з поляками. Вони узброювали селян, навчали їх вiйськового строю, добували з ними польськi замки та вибивали хоругви польського вiйська, що були по великих, мiстах. Коли в них пiд рукою ставало вiйська бiльше, нiж було треба, вони подiляли його на два або й три загони, доручаючи кождий загiн якомусь доброму товаришевi, досвiдченому в вiйськовiй справi. До тих загонiв знову приставали узброєнi люде, бо чутка про повстання розiйшлася вже по всiй Українi. Новi загони знов подiлялися й знову наростали, i так воно йшло, аж поки вся молодь узброїлася й поробилася козаками, а в країнi не лишилося нiкого з ворогiв.

Аж ось прийшов наказ вiд гетьмана Богдана Хмельницького, щоб усi козацькi ватажки якнайшвидше збиралися до його пiд Бiлу Церкву, бо поляки прочуняли вже пiсля Корсунського бойовища i зiбрали на козакiв нове вiйсько.

I от по слову гетьмана посунули до Бiлої Церкви цiлими рiчками козацькi загони — з возами, з усяким запасом та зброєю.

Зiйшлися пiд Бiлою Церквою й побратими Богун та Нечай, прибули туди й Перебийнiс з Небабою, а коли зiбралися й останнi загони, то все велике українське вiйсько пiд приводом гетьмана Хмельницького посунулося до Пиляви. Там стояло велике польське вiйсько, 60 тисяч воякiв, бенкетуючи та вихваляючись своїм завзяттям. Бувши в такому великому числi, польськi вояки були певнi, що переможуть козакiв, а проте, як тiльки українське вiйсько з Хмельницьким наблизилось до полякiв, а козаки Перебийноса, вивернувши кожухи, ускочили в польський табор та гукнули «Алла, Алла!» — щоб поляки подумали, нiби то набiгли татари, польськi верховодарi покинули своє вiйсько й повтiкали, переодягшись селянами, слiдом же за проводарями кинулося врозтiч i все величезне польське вiйсько, покинувши Хмельницькому i гармати, й харчi, i великі скарби.

Пiшли звiдтiля побратими Нечай та Богун з гетьманом i далi, були пiд Львовом i Замостям, потiм винищували полякiв та жидiв на Волинi, билися пiд Збаражем та Зборовом. За ввесь час далеких походiв Нечай уславився своєю запеклою вдачею, а Богун розумними порадами.

Пiд Зборовом Хмельницький так притиснув своїм вiйськом польського короля, що вже йому не було порятунку, але гетьман не схотів узяти його в полон і згодився на замирення.