Слово матері - Сторінка 2

- Антоненко-Давидович Борис Дмитрович -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+


Не думаю, щоб татові закортіло ото зненацька перед панами заноситись своїм ученим сином. Не інакше, як і це підказав йому Шевченків «Кобзар», бо не раз батько спиняв мою увагу, многозначно наголошуючи на словах:

Не дуріте самі себе,
Учіться, читайте,
І чужому научайтесь,
Й свого не цурайтесь…

Я був тоді в батьків одинак, то чи ж дивно, що матері на саму думку про розлуку зі мною серце розривалося. Та тут долучалося ще й інше. Мати була старосвітська жінка, міцно держалась старовини й боялась усякої новизни, а надто всього «городського». Город, де повнісінько панства й усяких пройдисвітів та злодіїв, видавався їй проклятим місцем, де, куди не ступиш, скрізь або спокуса, або розпуста на тебе чигає. Ну, як то віддати єдину любу дитину в такий Вавілон, та ще в науку, де самі паничі вчаться!

Ніколи вона ні в чому не перечила батькові, а тут назвала його Іродом, що сказився і до рідної дитини жалю не має. Але батько затявся і стояв на своєму — світ синові розкрити, вивчити на механіка, а то й на інженера.

Набідкалась, наплакалась мати, та хоч як їй гірко було, а мусила скоритись: батько — голова сім’ї, споконвіку так заведено.

Батько й сам би хотів переїхати до міста. Там би він із своїми вмілими руками не пропав, а до городської механіки, де є залізниця, паровий млин і всякі майстерні, не рівнятись сільській кузні. Як на те в нього сталася прикра сутичка з нашим поміщиком. Панок це був задрипаний — в боргах, як у реп’яхах, але пихатий, шкідливий і мстивий.

Навесні в батьковій кузні й так завізно, а тут ще чорт пана приніс з поламаною бричкою. Батько був заклопотаний, на пана й не глянув. А той розприндився, кричить, щоб йому негайно бричку одремонтувати. Та не на того наскочив! Батько не любив, щоб на нього нукали, отож, поки не вдовольнив селян, він до панської брички й не підійшов.

З’їв пан від батька облизни, мусив чекати своєї черги, але й батькові це так не минулося.

Почав ображений панок нашіптувати становому на батька всячину. І бунтівник, мовляв, коваль, і мужиків проти поміщиків та начальства підбурює, і нелегальщину передержує. .Так нацькував станового, що той сам з двома урядниками йалетів незабаром до нас. Трусили вони в кузні, і в материній скрині, навіть на горище лазили. Нічого вони, звісно, не знайшли в нас, тільки «Кобзаря» забрали. Нагримали, налякали та й поїхали з двору. Проте, якщо такі гості завітали раз до хати, добра не жди — можуть унадитись. Якби не мати, то батько того ж літа спродався б і переїхав до міста, бо вже йому не світило тепер на селі. Але мати — нізащо. Щоб ото продати дідову хату, покинути своє село й пуститись світ за очі в той осоружний город? Та краще під тином умерти, аби серед своїх людей!.. І тут уже батько мусив піддатись і поступитись перед волею матері.

Але мене до міста таки повіз. Вступні іспити я склав краще за паничів, і мене, на диво батькові й самому мені, прийняли до гімназії. Купив мені батько синього гімназичного кашкета, набрав сукна, яке подешевше, і замовив кравцеві формені костюм і шинелю до п’ят — «на виріст». Улаштував мене на квартирі в одного ремісника, погладив мозолястою, загрубілою долонею по моїй стриженій голові і сказав на прощання:

— Ну, ти ж тут, Іване, гляди, не балуйся…

З тим і поїхав назад.

Дико й сумно здалося мені попервах без батьків у місті, серед чужих людей, а надто в тій гімназії. Сміялися з мене учні за моє прізвище — Сметана й продражнили «Сметана без сиру», кепкували й учителі з моєї української вимови. Але вчився я добре і, якби не те моє гекання, окання та м’яка вимова, був би я першим учнем у класі.

По десять разів поспіль загадував мені вчитель російської мови голосно на весь клас повторювати, як скоромовку: «гетман, а не гетьман», «вада, а не вода», поки я якось наломався. До другого класу я перейшов з похвальним листом і сам на підводі з базару приїхав до батьків на літні канікули.

Батько був у кузні, а мати поралась біля печі. Коли я одчинив двері й переступив поріг, мати саме засувала рогачем чавуна в піч. Чи то, щоб похвалитись матері своєю вченістю, чи з пустощів дитячих я привітав її «по-городському»:

— Бонжур, мамаша! Как поживаєте? Что нового й все такое прочее?

Матері аж рогач випав з рук. Вона схопилась рукою за щоку й широко розкритими, переляканими очима дивилась на мене. Наче перед нею стояв не я, а якийсь ошуканець, що спритно начепив на гімназичну форму дорогий дитячий образ її сина.

— Зто я, маменька… Не смущайтесь… — промовив я, починаючи сам ніяковіти під тим, сповненим докору, образи й болю, материним поглядом.

— Та як же мені, сину, не смутитися, — не второпала мати моєї вченої мови, — коли тебе в городі он уже як образували!..

Мати скрушно похитала головою і з таким жалем подивилася, наче мене тяжко покалічили на все життя. Бачу, тут уже не до жартів. Виходить, я передав, як то кажуть, куті меду. Глипнув я спідлоба на матір, а їй з очей — кап сльоза, кап друга, а далі як заплаче, як застогне моя матгнка, наче ховає мене… Тут уже я не витримав, кинувся до неї, схилив низько голову і, не сміючи підвести очей, прошепотів: